Нора нещодавно читала легенду про водяну лелію нею ще в античні часи нібито стала прекрасна німфа, яка страшенно ревнувала свого коханого. Так божевільно ревнувала, так від тих ревнощів тяжко страждала, аж її бідне серце не витримало. От і перетворилася красуня на квітку. Мабуть, любчик давав їй приводи для ревнощів. Інакше чого б це вона так мучилася? Гм А хіба у німф бувають серця? Вочевидь, що так. Бо хіба можна без серця любити і страждати? Всі лінії життя, і щасливі, й нещасні, сходяться у ньому перетинаються, переплітаються, клубочаться і нуртують, як вода у крутежі. Нора це добре знає, дуже добре. Ось і зараз Їй аж млосно стає, аж коліна підгинаються і голова паморочиться, а воно, її серце,стук-стук-стук, стук-стук-стук От дурне! Чого так гупати? Ну чого? Тут стільки людей, ще хтось почує і тоді А що тоді? Кому яке діло до Нориного серця? Що людям до самої Нори? Ну підійде якась сувора тітонька і скаже: «Панно Елеоноро! Примкни трохи свого двигунчика, бо він надто голосно працює і заважає справжнім естетам насолоджуватися виставкою». А може, почує не тітонька, а Ні, чорнявому Еротосові не до того. Він не почує.
Лелія Норі сподобалася. Звісно ж, це фотомонтаж, як і ота риба чи то вюн, чи сріблястий вугор на голові рудої купальниці, як жовтувате місячне сяйво на темному фіолеті води. То й що? Але яка ж гарна ця водяна квітка ніжна, свіжа і ніби жива. А от щодо краси звабливого оголеного жіночого тіла, про яке так сенсаційно сповіщали афіші
Нора стенула плечима. Ні, щось із цим «ню» на містично-космічній змонтованій світлині не зовсім так. Та ще більше не сподобалися їй купальниці «з плоті та крові»: живі, румянощокі й кармінновусті, в напівпрозорих аквамаринових одежах радше пеньюарах, ніж сукнях. Вони стояли біля світлини, чи то пак фотокартини, зі своїми увіковічненими тілесами пообіч автора «досі нікому не відомого, але перспективного й епатажного ловця вічності Еротоса Амурського». Стояли, міцно затиснувши його, «сміливого й розкутого», круглими оголеними плечима та засмаглими стегнами. Еротос навіть не намагався визволитися з полону пишнотілих завойовниць. Вони ж посміхалися на всі тридцять два і пускали очима бісики, ніби закликали: «Агов! Люди! Ну що ви там розглядаєте? Що ще цікавого може бути в цій залі? Дивіться лише на нас живих і сфотографованих! Ми тут головні! Ми!»
Хтось мляво реагував на їхні відчайдушні телепатичні заклики і на коротку мить підходив до «Купальниць», пробігав поглядом по зеленкуватих тілесах і йшов далі. Хтось їх узагалі ігнорував. Робіт на стінах було багато, авторів і моделей у негліже та без ще більше. Тож фотонатурниці зрештою відпустили свого Еротоса Амурського й, вихляючи стегнами, виклично пошпацірували через залу. Курс узяли просто на Нору. Вона якраз відійшла до вікна й зібралася присісти на широке підвіконня, завалене жіночими сумочками і квітами.
Нюшки
Нора тихо, зовсім тихо, майже нечутно прошепотіла це слово, яке якось само собою випурхнуло з рота: спочатку в гортані зявилося безневинне «ню» (як означення жанру виставки), потім воно прокотилося язиком аж до його кінчика, тоді просковзнуло крізь стиснуті зуби і прорвалося до вуст шиплячим «ш-ш-шки». Але одна з дівчат, ота, в рудому волоссі якої на світлині звивався чи то вюн, чи молодий вугрик, раптом рвучко обернулася, скинула з обличчя посмішку (Норі здалося, що вона аж об підлогу дзенькнула, як бутафорна театральна маска) і спрямувала свої сердиті сірі буравчики під густими накладними віями на неї:
Що? Що ти там нявкнула?
Ще мить і дівчина опинилася перед Норою. Але Нора дивилася не на неї, а на ту, другу, що зупинилася неподалік. Дивилася так, ніби шукала поглядом лелію в чорному волоссі. Шукала і не знаходила. Зненацька Норине обличчя спочатку ліва половина, а потім права (як тоді! тоді!) запекло від різкого болю, удар струсонув передпліччя, пройшовся по ребрах, всередині носа, десь на рівні міжбрівя, залоскотала перша крапля крові, що за мить (вона це достеменно знала!) має прокотитися вниз, вирватися з ніздрі і вибухнути червоним фонтаном. Відставила вбік праву руку з квітами (щоб не заюшила кров), зігнулася у попереку, затулила лівою долонею носа і стрімголов кинулася до дверей.
Вона що, звихнута? насмішкувато-здивовано кинула вслід рудокоса.
Ти про кого, Нінок?
Про он ту замухришку, що чкурнула так, ніби її ґедзь укусив. Прошила нас обох божевільним поглядом, щось прошипіла просто мені у фейс, ледь не збила з ніг і тепер-от стовбичить біля виходу, як нічний портьє біля дверей ресторану.
Замухришка?.. Біля дверей? О! Йо-ка-ле-ме-не! Та це ж Елеонора Горницька власною персоною! Впасти й не встати! Дайте, дайте мені фотоапарата, щоб зафіксувати цю неповторну фантастично-історичну мить! Суперскромниця, моралістка й активістка на виставці «ню»! І як же це вона наважилась на такий відчайдушний злочин? І що ж їй Алька скаже, коли дізнається?
Подумаєш, дивина. Може, дівчинку й не чіпляє це «ню». Може, вона зеленого поняття не мала, що це таке, і просто причимчикувала привітати когось із учасників. Підвелася з постелі тендітна, слабенька, зелененька, з температурою під сорок. А тут стільки розкішної оголеної натури. От і стало зле. А чого було вставати зі смертного одра і на таку виставку пертися?
Нінок! Вона не хвора, вона нещасна.
Хіба це не одне й те саме? Казала моя маман, що нещастя найстрашніша хвороба, майже невиліковна. А ти, як я зрозуміла, знаєш цю суперскромницю Ну і хто вона? Чого витріщалася на нас так, ніби це її покійні прабабці повилазили з гробків і прихилиталися з цвинтаря, щоб на голих дівок подивитися? Пиши характеристику. Тільки не курячою лапою, як ти зазвичай це робиш, а чітким каліграфічним голосовим почерком, щоб я все і відразу втямила. І печатку не забудь поставити.
Пишу. Отже, Елеонора Горницька. Цьогорічна випускниця моєї рідної, до нудоти остобісілої бурси, слухняна, ну ду-у-уже слухняна, вчительчина доця, ботана, тобто, кругла відмінниця, якщо ти не знаєш, що означає слово ботана, чемна і правильна, як табличка множення, нюня-манюня, цяця-паця, пусі-мусі Словом, сіра мишка, у якої ні кігтиків, ні зубчиків, ні колючок, ні хвоста, ні
Бреши та не забріхуйся, Тасько! Немає на білому світі жодної мишачої особини без кігтиків і зубчиків! Людської, до речі, також. Просто ці природні види зброї мають здатність ховатися і появлятися, залежно від обставин. Щоб ти знала, навіть їжаки мали колись гладесеньку і ніжнесеньку шкіру. «Але завівся в лісі лис, там ліс наповнився вовками» Ну, а далі можеш здогадатися сама: став бідний і добрий їжачок злючим і колючим. Фр-фр-фр-р-р Тож дивись піднесеш ненароком руку до ротика цієї цяці-паці, нюні-манюні, пусі-мусі, а вона хр-р-рум І стане наша розпрекрасна Тася калічкою, без одного наманікюреного пальчика. А може, і взагалі без пальчиків.
Налякала їжака голою дупою! Нора так ніколи не вчинить. Ця чувачка ммм як би це тобі сказати О! Вона біологічна пацифістка й абсолютна безколючниця. Такий от генетичний збій стався в незахищеному організмі бідної вчительчиної дівчинки. Таке-от горе. До того ж вона дуже добре навчена, як треба поводитися з такими, як ми з тобою,Таїса на останньому реченні підвищила голос і по-змовницьки засміялася.
Ким навчена? Чи не тобою?
Ти, Нінок, просто ясновидиця!
Сама знаю. Це в мене спадкове, моя бабуся знаменита ворожайка поліська. Можу навіть сказати, за що ти навчила, чи то пак провчила, цю нюню-манюню, цяцю-пацю.
Ну-ну
Антилопа гну! Отож, бідна сіренька мишка накинула оком на його високість принца Ра, вирішила, так би мовити, закадрити багатого мажорчика. Так? Звісно ж, так. По твоїх очах бачу. Через нього вона, мабуть, і припхалася сюди з букетом троянд у руках. Я так думаю! Ніна підняла вказівного пальця, копіюючи актора Мкртчяна з фільму «Міміно».От ти її якогось історичного дня зі східців королівського замку й зіштовхнула, ще й пальчиком перед носом помахала. Отак-от: «Ну-ну-ну! Хутчіше звідси мотай і на чужий коровай рота не роззявляй».
Припустимо
Еге ж, припустимо штани спустимо, кропивою голу дупу відшмагаємо і малу до твого принца блакитної крові не підпустимо. Ніколи! Нізащо! Але Ти давно читала казку про Попелюшку? Отож, ці всюдисущі і нібито геть безпорадні замухришки мають хитру звичку залишати на східцях свої кришталеві черевички. Начебто ненароком загублені А це, Тасю, ой як небезпечно.
Не парся! Усі черевички Радових попелюшок я зліквідувала, до кожної взувачки по цеглині, а тоді на дно річки, ракам на корм.
Не чула, щоб у меню цих членистоногих були кришталеві шузи.
Тепер нібито зявилися якісь раки-мутанти, які пожирають кришталь. Тож нікого шукати мій принц не буде і приміряти йому нічого. А то б він уже цілий гарем, взутий у кришталеві капці та навіть чобітки, зібрав. А воно мені треба?
Нора так і не вийшла із зали. Стояла обличчям до дверей, уся затерпла, задеревяніла, із затиснутим лівою долонею носом. Купальниці, нібито прогулюючись, підійшли ближче. Вони іронічно позирали на Нору і явно адресували свою балачку їй добирали дошкульні фрази, не стишували голоси, сміялися. Особливо старалася Таська. Та сама, з білосніжною лелією на світлині. Та сама, яка колись Нора провела долонею по обличчю, ніби хотіла стерти сліди давніх пекучих саден, і повернулася від дверей. Кров носом не пішла, біль на вилицях стихав, зате стрімко скочувався у груди. «Закон сполучених посудин у дії»,усміхнулася сама до себе.
Купальниці, мабуть, по-своєму зрозуміли її усмішку. Чи й зовсім не зрозуміли. Бо враз притихли і вичікувально витріщилися на Нору. Мабуть, сподівалися на скандал, який щойно з таким завзяттям провокували. Вона не піддалася на провокацію просто не вміла скандалити. Випускати колючки і пазури (а випустити їх ой як треба було б!) також не вміла. Чи вони в неї ще не виросли? І це за сімнадцять років! Справді якийсь генетичний збій
«Нюшки! Нюшки! Нюшки!» повторювала подумки, обминаючи злощасних купальниць і водночас усміхаючись та ковтаючи сльози. Сама не знала, чого більше було в тому повторюванні ревнощів чи образи. Мабуть, і того, й другого. І ще третього заздрощів. Так-так, нічого лукавити перед самою собою вона таки заздрила цим дівулям. Страшенно заздрила. Бо ж це з ними він їздив на озеро (чи куди там ще?), їх знімкував, їм, уже на світлинах, припасовував на волосся лелію і рибину, з ними стояв в обнімку посеред зали, їх виставив на вселюдський огляд
«Манірні телиці в аквамаринових пеньюарах Зеленокосі потопельниці Лоскотухи водяні Пявки болотні Відьмачки Упириці»
А в голові, у такт серцебиттю Таїсині слова: «Мій принц Мій принц Мій принц»
Чому це він її? Він ще нічийний. А може стати Може стати і зовсім не її! Не кажи, Тасько, «гоп», доки не перескочиш
Норі трохи дивно, що Рада називають принцом Ра. Ще дивніше, що він опинився серед учасників цієї досить специфічної виставки, схованих за вигадливими псевдонімами. Та, здається, почувається він тут, як прудкий вусатий вугро-вюн у воді. Поправляє волошкову краватку-«метелика», що так пасує до синього піджака, стримано киває, зблискує чорними очима, приймає привітання з дебютом, щедро роздаровує усмішки знайомим і не зовсім.
Вона прийшла в арт-галерею заради нього. Лише заради нього. Прийшла і тиняється тут, як неприкаяна чапля серед зграї ворон. Як підійти ближче? Що сказати? Та ще й ці пильноокі купальниці, щоб їх бородатий Водяний у своє болото забрав!.. Вловила-таки мить, коли дівчата заговорили з кимось в іншому кінці зали, і стала перед Радієм. Стримуючи зрадливе тремтіння в колінах і голосі, проскоромовила кілька заготовлених (і, боже, яких же банальних!) слів. А тоді простягла пять пурпурових голландських троянд. Він узяв квіти, мимохіть кивнув: «А-а-а, це ти, мала» І пішов до гурту фотографів, який уже вишнурувався півколом перед мікрофоном та телекамерою. Туди ж хутко потягнули свої напівпрозорі шлейфи самовдоволені купальниці.
Мала?.. Від великого чую!..розгублено і розчаровано прошепотіла Нора.
Ладна була заплакати. Сльози вже зібралися біля піднебіння і дражливо лоскотали гортань, ще мить і доберуться до очей, покотяться по обличчю. Витратила на цей імпортний букет майже половину грошей, відкладених на босоніжки (якби тільки мама знала!). Таких квітів йому більше ніхто не подарував. Ніхто! А він не оцінив, ба навіть не звернув на них уваги просто взяв, як належне, і відійшов. «А-а-а, це ти, мала» Може, не впізнав? Ну звісно ж, не впізнав. Бо якби впізнав Але як, як він міг її не впізнати, не запамятати?! Та вона б нагадала, якби не ці нахабні цицькаті й пишнозаді нюшки, що не зводять із нього очей Он як рвонули за ним до мікрофона і телекамери. Нюшки! Нюшки! Нюшки!
Десяток фотографів і чималий гурт журналістів та відвідувачів виставки перейшли у праве крило зали, де мало відбутися відкриття. Нора залишилася наодинці з похмурим і містичним озером Люцифер. Ігнорувала безсоромних голих купальниць. Дивилася лише на білу квітку. Якоїсь миті здалося, що та запульсувала хутко-хутко, в одному ритмі з її серцем. Біднесенька німфо! Як же тобі було боляче! Як нестерпно боляче! От би самій перетворитися зараз на лелію. Усі б здивувалися, побачивши її на підлозі галереї, біля його світлини. А він
Та звідки їй знати, що зробив би цей «епатажний ловець вічності», цей гоноровий високородний принц Ра? Може, навіть не помітив би, наступив і розчавив своїми модними штиблетами. Може, викинув би на дорогу і її переїхала б автівка. Може, підняв би і жбурнув он до того кошика зі сміттям. Може, пришпилив би до Таїсиних кіс. Може
Що йому до Нори? Звідки йому знати, що коїться з нею впродовж цих двох місяців, чотирнадцяти днів і котра там на дзигарику?..і тринадцяти годин?
Від тієї самої зустрічі
Від того самого вечора
Від того танцю
Стояла за рогом будинку, чекала, поки Радій вийде з арт-галереї. Вийшов у супроводі своїх тілистих купальниць. Таська несла оберемок квітів. Серед них яскраво полумяніли Норині троянди. Чому Таська? Ну чому? Йшла слідом за ними і не могла відірвати погляду від Радія. У нього навіть хода особлива, не така, як у всіх. Таська чогось шарпнулася. Одна троянда упала з тротуару на проїжджу частину. Нора кинулася за нею. Різко загальмувала автівка. Щось закричав водій. Здається, назвав Нору роззявою. Їй було байдуже. Несла свою загублену троянду і ковтала сльози.
* * *
Не збиралася йти на дискотеку. Навіть гадки не мала про неї. Та якби й раптом спало таке на думку, то що з того? Все одно мама не пустила бза місяць випускні іспити в школі, а там і вступні до інституту. Тож мусить бідна Елеонора Горницька викинути зі своєї русявої голови все, ну абсолютно все, що не стосується екзаменів. А звільнені від усякого побутового непотребу полички у черепній коробочці треба негайно заповнити відповідями на всілякі хитромудрі питання. Для чого? Щоб отримати золоту медаль, а відтак пільгу на вступ. Бо щоб стати студенткою філфаку, мусить розраховувати лише на себе. Жодного блату, домовленості, знайомства усе має бути по-чесному. Так їй було заявлено мамою ще на початку навчального року. Отож, не відволікатися, не розслаблюватися, не ловити ґав і навіть не мріяти про якісь там танці-шманці! Працювати, працювати і працювати! Адже, як любить повторювати мама, життя без навчання як цукор на дощі, і лише на жебрака вчитися не треба.
Але Янка це ж така смола липуча та приставуча, така провокаторка й авантюристка. Нора аж знетямилась, коли вона взяла її на кпини. Чогось раптом стало так прикро, так жаль самої себе Ймовірно, просто перепрацювалась, перевчилась, от і здали нерви.
Це ж просто смішно,аж зайшлася переливчастим дзвіночком невгамовна однокласниця,закінчувати школу і досі не побувати на дискотеці. Жоднісінького разу! Середньовіччя якесь! Відстій повний! А може, ти не до інституту готуєшся, не до самостійного життя серед людей, а типу того до чернечого постригу? Кажуть, що в Зимному скоро жіночий монастир відкривається. Для таких, як ти, самітниць закомплексованих, там місце обовязково знайдеться. Послушниця Елеонора А що, звучить!
Сама і їдь у те своє Зимне,відрубала Нора.
По-перше, Зимне не моє. По-друге, я іду на дискотеку. А дискотека, щоб ти знала, забембана моя ботано, зовсім недалечко у спортивному залі нашої ріднесенької бурси. Тупу-тупу ніжками і вже за пять хвилин можеш уколоти когось ріжками та й хвицати досхочу копитцями. Невже тебе мама навіть туди не відпустить? Ну, знаєш Це вже абзац! Капець! Просто якась мертва пустеля посеред житейського океану юної феміни Елеонори Горницької! Так далі жити не можна!