Але й у Кременчуці вона жити не бажала.
Певне, пекло їй ще почуття до Вакульського, одужала дружина котрого знову перебувала в надії Часом Сара натрапляла на них у місті пузата Вакульська гордовито й міцно тримала свого мужа під руку, усім своїм виглядом мов проказуючи без слів: «Не віддам! Нікому не віддам!»
Сара, після народження сина облишивши ту млявість свою та апатичність, знову почала кокетувати з чоловіками. Й містом почали ширятися чутки, що звабила вона одного пана дворянського походження, й після того, як Вакульська обродилася здоровим хлопчиком, зруйнувала родину того дворянина й заробилася його коханкою, геть не стидаючись того. Й пані Розалія впадалася в один серцевий напад за іншим, погрожуючи Сарі, що смерть матері залишиться до кінця її життя важким каменем на сумлінні та Сара затялася, заробилася геть непослушливою матері й переїхала до будинку того Микольського, родину котрого порушила, жити відкрито.
Місто аж захлиналося, обсмоктуючи ту пікантну плітку.
А Сарі було все однакововона не звертала уваги на ті перемовини й тільки погордливо вилискувала темними очима, коли траплялося їй зустрінути де Вакульськогоце ж йому, лиш йому єдиному мстилася вона своїми стосунками з Микольським, і кожного разу при зустрічі шукала в його очах злість та ревнощі, та хоча б натяк на подібні почуттящось таке, що б вказало на його небайдужість Але його карі очі полишалися образливо байдужливими, видавалося, що він уже й забувся про те божевілля, котре штовхало його в обійми невинної дівиці. Схоже, що він вирішив просто забути чарівну Сарочку Войтович. І то йому вдалося.
Через деякий час він знайшов собі коханку.
Й Сара не втрималася.
Вона поїхала геть із Кременчука.
Поїхала за кордон, умовивши Микольського на мандрівку європейськими столицями. Розалія Яківна отримала від доньки з тої мандрівки лиш лист чи два, а ось Войтович одержував від любої небоги лист за листом і фотознімки Сари в черговій столиці Європи. У Варшаві вона покинула Микольського заради польського князя Младославського й до Кременчука повертатися відмовилася. Розалія Яківна ледь була не померла від сорому, коли Микольський повернувся до Кременчука й кинув їй у лице прилюдно, що проклинає її доньку-повію.
Ваша Сарочка погралася мною, а потім полишила, мов непотріб, вигукував він голосно та істерично, негарно розбризкуючи слиною. Вона виманила в мене стільки грошей на зодягання та коштовності, на цю подорож кляту, що я ледь не збанкрутів, а потім спокійненько прощебетала, що покохала іншого та йде до нього. Ось так просто. Про мої ж почуття навіть і згадки не було. Й за це я проклинаю вашу донечку-повію, й нехай ніколи в житті не зазнає вона щастя за мої страждання!
А Сарі було байдуже до тих прокльонів.
Вона два роки прожила зі своїм поляком у Варшаві, а потім рік на півдні Франції, в Монако, й постійно Войтович отримував від неї листи, вітальні листівки та фотознімки. Сара видавалася щасливою, хоча Войтович, котрий був їй ближчим від рідної матері, не раз говорив Лорі, що Сара все ще кохає того клятого Вакульського.
За декілька місяців до своєї смерті Войтович отримав від Сари листа, у котрому вона повідомляла, що зібралася заміж. І не за князя свого Младославського, зовсім ні В Монте-Карло вона нарешті зустріла чоловіка, котрий запропонував їй не принизливу ролю коханки та утриманки, а звання дружини. Моріс Олександр де Варан походив з родини французького дворянина та української шляхтянки, гарно промовляв російською та українською й зміг зробити неможливенастільки захопив Сару, що вона погодилася стати його дружиною й наче забулася про Матвія Вакульського. Й Сара раділася, що за місяць до зустрічі з де Вараном вона посварилася з Адамом Младославським і той відбув до Варшави. Змовчувала вона перед новим прихильником і про свій звязок з Микольським та Вакульським. Для Моріса, котрого вона, як і матінка його українка, кликала Олександром, вона була чистою й добропорядною панянкою, яка з дозволу своєї maman мандрувала Європою разом з родичкою, за яку видала свою служницю. Розалія ж, отримавши від доньки таку звістку, відразу пробачила тій усі колишні гріхи й поблагословила на шлюб.
А де Варан наполігся на приїзді до Кременчука.
Вони прибули потягом на другий день після вбивства Войтовича.
Лора так гостро запамятала перший візит кузини по приїзді тої до рідного міста Тіло батька вже забрала поліція, маму, котра зізналася в тім, що є його вбивцею, вивели в кайданках з будинку похмурі, чужі чоловіки Лора сиділа у вітальні, вирячившись прямо перед собою сухими очима, які майже нічого не бачили. Сліз за батьком у неї не було Можливо, їх не було поки що чи не буде й узагалі вона того не знала, а в ту хвилину геть не відчувала потреби заплакати. Те, що трапилося, було надто страшним і неможливим, і її свідомість просто відмовлялася в те повірити. Бо коли б до кінця повірила вона в те, що відбулося цієї ночі в їхньому будинку О, то Лора б не витрималавона б просто збожеволіла, втратила розум А поки що якась частинка її, наївна й дитяча, сподівалася, що жах минулої ночі є неправдою, що двері вітальні ось-ось тихцем відчиняться й увійде татко
Живий та усміхнений
Той, яким він був за її дитинства
Коли двері вітальні дійсно тихцем відчинилися, Лорі на якусь мить видалося, що вона або збожеволіла, або прокинулася від важкого сну, від муторного марення, котре вмістило в себе й смерть татка, й арешт мами, й той жах минулої ночі. Заплющила очі, до нервового дрожу боячись поглянути на двері, а коли ж знову їх розплющила, то з жалем і полегшенням одночасно побачила там вгодовану, низьку зростом постать дворецького Михайла.
Той дивився на неї жалібно й острашливо.
Панночко Лоро
Дівчина важко зітхнула.
Хтось прийшов?
Так. Ваша кузина Сара Вячеславівна.
Лора поморщилася, але все ж проказала:
Нехай увійде.
Байдужим порухом торкнувшись неприбраного свого волосся, що рудавим полумям збігалося їй на спину, вона кинула короткий погляд на свою сукню, що видавалася несвіжою та зімятою, а потім поглянула на розчинені двері, в яких зявилася постать Сари. Лора не вважала за потрібне звестися на ноги й тільки мовчки дивилася на кузину, з котрою не зустрічалася декілька років. Сара, своєю чергою, мовчки та пильно роздивлялася її саму. Для Лори в її стані було важко зрозуміти, чи змінилася кузина, вона тільки бачила перед собою елегантну й гарну пані з карими очима, зодягнену в чорну строгу сукню й темний капелюшок.
Сара заговорила першою:
Яке горе! Бідний мій дядечко
Й заходилася плакати Сльози легко та вільно викочувалися з її темних очей, одна за одною, а потім потеклися струмком, омиваючи її дещо смагляві щоки, й Лора дивилася на ті сльози кузини майже заздрісно.
Вона теж хотіла, дуже хотіла заплакати
Але не могла.
Сара раптом кинула на неї гострий погляд.
Ти виглядаєш такою спокійною Й зовсім незаплаканою.
Лора здригнулася.
Я не можу плакати
Звісно ж, звісно, з досить незрозумілим виразом протягнула Сара.
Вона повільно пройшлася вітальнею, навіть і поруху не роблячи, аби обійняти напівосиротілу кузину після тривалої розлуки. Та Лора й не потребувала її обіймів. Сара зупинилася перед великим портретом молодого подружжя Войтовичів, на котрому мама видавалася Лорі особливо, незрівнянно чарівною. Постояла в мовчанці хвилину або ж більше, а потім знову заскімлила:
Бідний мій дядечко Пригрів біля себе вбивцю
Лора обпекла її поглядом темно-синіх очей.
Не смій називати мою маму вбивцею!
Сара призро покривила повновиді вуста.
Але ж я правду проказую.
Моя мама не вбивця!
Кинувши на неї не зовсім зрозумілий погляд, Сара все ж вирішила не сперечатися, тільки плечима перенизала й знову повільно пройшлася вітальнею, й довга спідниця її сукні гарно погойдувалася при кожнім її кроці. Лора теж мовчала, спостерігаючи за кузиною з почуттям неприязні, котре все більш посилювалося Вона не могла, як не намагалася ще з дитинства, вишукати в собі чогось теплого до кузини. Й відчувала, що ця неприязнь була взаємною.
Нарешті Сара обернула до неї сповнене рішучості лице.
Гаразд, коли ти не хочеш того визнавати, в чім твоя мати дала зізнання, назвавши себе вбивцею мого дядечка, то я не буду наполягатися. Зрештою, я прийшла сюди по інше і маю до тебе важливу розмову, Лоро
Дівчина поглянула невдоволено.
Я втомилася, Саро
Та ледь помітно покривила лице.
Розумію, але ти все ж маєш мене вислухати Я раніше змовчувала, тому що не мала бажання сваритися з дядечком, але зараз Він помер, і я чомусь певна у тім, що у своїм заповіті він зоставив тебе єдиною своєю спадкоємицею, що я вважаю вкрай несправедливим. Це спадок не лише твого батька, а й діда Романа, і він має бути поділений між нами двома, ми жінки
Лора поморщилася.
Саро, зупинися Нашу родину спіткало таке несподіване горе, й мені трапилося пережити чи не найжахливішу ніч у своєму житті А ти прийшла говорити про такі речі зараз, коли таткове тіло ще навіть не охололося
Сара палахнула поглядом темних очисьок.
А коли я маю про це говорити? Коли ти все загребеш собі, а мене викинеш геть, мовби я зовсім не Войтович? До того ж ти не виглядаєшся вбитою горем донькою, та ти навіть і не плачеш
Не тобі мене засуджувати!
Та вже хоча б для годиться сльозу викотила
Сльози в моїм серці, а того ніхто не бачить, тихо відповілася Лора, й у її темно-синіх очах промайнув дивний вираз. Вона не заплакала й зараз, хоча Сара відверто провокувала її на сльози, якось наче насмішкувато, звинувачуючи, що вона не жалкує за батьком, коли не плаче за ним і не побивається розпачливо. Лора знову не могла втримати серця свого від неприязні до кузини. Хіба знала вонаця зарозуміла Сара, що коїться в серці Лори? Та їй об тім і відати небажано.
Карі очі позиркнули на Лору ледь не вороже.
Не намагайся мене розжалобити Я все одно заберу в тебе половину статку твого батькастатку Войтовичів
Лора обірвала її палку промову холодним зауваженням:
Я вже сказала, що не бажаю зараз про це говорити Й тобі взагалі краще зараз пітими повернемося до цієї розмови, коли батька поховають і буде зачитано його заповіт
Сара з хвилину мовчала, потім зітхнула невдоволено:
Гаразд Але я все одно від свого не відступлюся
З хвилину кузини мовчки дивилися одна на одну. Не те, щоб Лора жадобилася поділити з родичкою спадок батька, хоча від діда Романа Войтовича залишилося не так уже й багато, й Сара лукавила, ой як лукавилавона вже свого часу отримала спадок діда разом зі спадком свого батька, а те, чим володів батько Лори на сьогодні, то виключно його особисте надбання. Він зміг розбудувати скромні фабрику та завод, відкрив другу фабрику й розширив виробництво за межі міста, заснував прибуткові крамниці Але Лору дратувала й обурювала оця поведінка СариВойтович ще й охолонути не встигнув, а небога вже поділяє його спадок, вимагаючи собі половину.
За декілька хвилин Сара все ж пішла, досить сухо попрощавшись.
До зустрічі на похороні.
Після неї у вітальні полишився стійкий, терпкий запах парфуму та не менш стійке небажання самої Лори більше бачити кузину.
Й ось настав день похорону батька.
Заплющивши очі, Лора притулилася до Петра. Сильне, дуже тіло старшого брата випромінювало наче невидиму, але таку необхідну самій Лорі силу. Його серце билося рівно та впевненоне в приклад серцю самої Лори. Вона з вдячністю та полегшенням відчула, як брат обіймає її, ніжно гладить руки та спину, заколисуючи у своїх обіймах.
Прошепотіла тоскно й ледь чутно:
Мені страшно, Петю
Він легенько поцілував її у скроню.
Тобі немає чого боятися Я ж з тобою
Але Лорою продовжувала володіти напруга.
А коли все стане відомо?
Кому?
Сарі, наприклад.
Петро дещо роздратовано зітхнув.
Люба, покинь свій страх перед цією хижачкою. Вона багато бреше, мов той неприпнутий собака, але ти не маєш її боятися. В тебе ж є я, зрештою є Базиль. І ми захистимо тебе не тільки від Сари, а й від цілого світу.
Лора спробувала посміхнутися.
Дякую. І що б я без тебе робила?
А без Базиля?
Лора опустила очі. Пан Василь Миколайович Добровольський був її майже нареченим і Лора відчувала, що оте «майже» полишиться між ними назавжди.
З веселим красенем Добровольським її познайомив Петро більше року тому. Товариш брата Василь Миколайович мав майже тридцять літ віку, гарну зовнішність, золотаві кучері густого, лискучого волосся та лукаві світло-карі очі. Він з першого ж погляду вподобав Лору, про що не постидався відразу її сповістити, й заходився залицятися, але не можна було сказати того, що сама Лора відразу ж закохалася в Базиля. Ні, він їй подобався, дуже до смаку були його залицяння, його захоплення відверте її вродою, навіть дещо пересолоджені слова об тім, що за її темно-сині очі йому й померти не шкода Він вештався до їхнього будинку ледь не кожної днинивеселий, гомінкий, завжди з квітами для Лори, він приходив на чай, залюбки зоставався на обід і відверто не подобався батькові.
Лора памятала слова тата, кинуті ним у перший вечір після її знайомства з Базилем Добровольським.
Він тебе не вартий!
Лора тоді тільки розсміялася.
Татку, ви ж його вперше бачите!
Мені досить й одного погляду
Але ж він такий веселий
Мені в зяті лиш блазня не вистачало!
Лора тільки посміхнулася тим бурмотінням, а Добровольський продовжував вчащати до них Потім він мав відїхати в родинних справах до Берліна, надсилав палкі листи, в яких зізнавався у коханні й у тім, як то скучив він за своєю Лорочкою і як рахує кожну хвилину до зустрічі А Лора чомусь зовсім і не скучалася за палким залицяльником, не снувала тінню кинутою й сумовитою батьківським будинком, кожну мить згадуючи лице його, думаючи лиш про нього, про кожне його слово, погляд чи порух. Геть ні. Вона продовжувала жити звичайним своїм життям, відчуваючи певну приємність тоді, коли отримувала листа від Базиля, наповненого палкими зізнаннями. Чи кохала ж вона сама? Лора того не розуміла, проте й не вважала Добровольського коханням усього свого життя. Він їй подобався, їй було приємним його товариство Але щоб кохатині, вона не була в тім певною, зовсім не була
Василь повернувся декілька місяців тому Й знову почалися його вештання до їхнього будинку ледь не кожної днини, й він усе так само не подобався її татку, й вона все так само не могла дотямити, кохає його чи ні. Він приїхава вона не відчувала ні радощів особливих, ані хвилювання.
За місяць він освідчився й попросив руки та серця.
Лора відверто розгубилася й попросила час на роздуми.
А за тиждень дізналася, що Базиль привіз із Берліна коханку.
Кременчук містечко доволі ж таки скромне за розмірами, аби в ньому можна було довго щось приховувавти, та все ж Добровольському щастило тримати існування своєї коханки в таємниці від Лори. Й можливо, то тривало б ще довго, коли б не Войтович.
Батько не зізнався доньці, звідки він про то довідався, але він усе ж таки сказав Лорі про те, що Базиль Добровольський оселив у невеличкому будинку по вулиці Кагамлицькій біляву блакитнооку німецьку чи то пані, чи то панночку й кожного вечора, коли починає темнітися, прослизає до неї.
Лора тоді поглянула на батька ледь не докірливо.
Татку ви слідкуєте за Базилем?
Войтович лиш перенизав плечима.
Маю ж я знати, в які саме руки віддаю свою дорогоцінність
Тату
А ті ж руки таки виявилися занадто ласими й до чужого добра Люба, я гадаю, що тепер ти вже відмовишся від цього бабія
Лора несподівано посміхнулася.
А ви так болієте за те, аби я відмовилася від нього?
Люба
Не треба, татку, нічого більш казати. Мені потрібно побути одній і подуматиБазиль прийде десь за годину.
Войтович нахмурився.
І ти його приймеш?
А чому б і ні? посміхнулася Лора.
Базиль Добровольський зявився в будинку Войтовичів не за годину, а за дві, й Лора чекала на нього у вітальні в кріслі. Вона мовчазно та пильно спостерігала за тим, як він наближається до неї, радісно усміхаючись, і простягує руки, аби за звичкою взяти в них її тонкі пальчики й поцілувати їх дуже ніжно. Видавалося, він не помітив зовсім того, що Лора не відповідалася йому звичною радісною усмішкою, не помітив того, що дивилася вона похмуро. Й тільки коли поцілував ті пальчики біленькі, мов відчув її напругу й звів на неї тривожливий погляд.