Він поспішав. В долині сам пересвідчився, що аскер сказав правду. На м'якій від розталого снігу землі яскраво виднілися два кінські сліди. Гамід вилаяв себе. Ішак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили ті хитрі балканджії! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, і той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з моїх рук!
Швидше! Швидше!підганяв він аскерів, які вже стомилися не менше, ніж гайдутини, і брели понуро, опустивши голови.
Тим часом Звенигора зі своїм невеличким загоном здирався все вище і вище на головний хребет Старої Планини. Роман і Грива вели на поводах коней, на яких їхали Младен і Златка. Попереду йшли Якуб і пан Мартин. Позаду плівся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотів признатися нікому про це. Цупкі чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камінь, хлопчина присів перезутися. Як би він хотів отак посидіти трохи проти сонечка, щоб відійшли задерев'янілі від безконечної ходьби ноги, щоб розправились обвислі плечі! Або з яким задоволенням ліг би просто неба і заснув, щоб вигнати з тіла важку втому! Та Яцькові руки, що тримали онучу, раптом застигли в повітрі, з голови вилетіли пустопорожні мрії: він прикипів поглядом до ледь помітної стежки внизу, по якій вони щойно пройшли. По ній швидко піднімалися вгору спагії. Серед них Яцько зразу впізнав Гаміда.
Хлопець миттю взув чирики, кинувся слідом за товаришами.
Арсене, поглянь!скрикнув він.Нас наздоганяють!
Усі зупинилися. З стрімкого скелястого виступу було добре видно широку долину і кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Поміж ними мелькали темно-сірі бекеші спагіїв.
Псякрев! Холера! Обхитрив нас!вигукнув Спи-хальський, ударивши шапкою об землю.Туго ж нам доведеться ниньки, панове! Їх там достобіса!.. Єден, два, тши Ого, двайцять лайдаків веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблів йому в живіт! А нас тилько штири вояки
П'ять,промовив Яцько ображено.Прошу пана, п'ять
Спихальський пацнув хлопця по голові.
Так, так, п'ять Пробач, пане Яцьку!І невесело усміхнувся.
Справді, нам доведеться тепер туго,погодився з думкою товариша Звенигора.Вперед, друзі! Тількивперед! Здається, вони ще нас не бачать
Але люті вигуки і свист, що долетіли знизу, показали, що спагії помітили втікачів і прямують по їхніх слідах.
Гайдутини швидко рушили далі.
Нам би перевалити за хребет,промовив Младен.В урочищі Студена Водагайдутинський стан Там завжди є коні, запас зброї, одягу До ночі маємо бути там Але попередунайважчий відрізок шляху Крутий перевал
Йому боляче було говорити, і він замовк. Дорога справді ставала майже непрохідною. Коні весь час спотикалися, з-під ніг виприскувало каміння і з шумом летіло вниз.
Незабаром стежка зовсім зникла. Праворуч здіймалася висока прямовисна скеля, ліворучголий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попід скелею, що стрімко вів угору,то був єдиний шлях, по якому мусили пройти втікачі.
Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чіпкий, він мав вести за повід коня, на якому сидів Младен. Златчин кінь, приторочений до сідла першого, йшов слідом Арсен лишився останнім. З чотирма зарядженими пістолями за поясом, шаблею і ятаганом, він мав прикривати відступ загону. На серці у нього було важко. Він добре розумів, що їхній невеличкий загін з пораненим воєводою і не звиклою до тягот військового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гаміда.
Побачивши, що втікачі притишили хід, спагії, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком і лайкою ринули вперед.
Урус, гяурський пес, віддай те, що належить мені!кричав здалеку Гамід.Все одно не втечеш!
Звенигора не відповідав. Прикидав оком, скільки їм ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою між двома скелями ущелиною синів на тлі ясного передвечірнього неба. Виходило небагатовсього щонайбільше верста. Але що їх чекає потім?
Ззаду почувся постріл. Куля цьвохнула над головою і розплющилась об гранітну стіну. Звенигора оглянувсяспагії були за якихось двісті кроків. Якщо дозволити їм захопити виступ, вони зможуть обстрілювати всю стежку, аж до перевалу.
Звенигора вихопив пістользвів курок. Обережно визирнув з-за скелі. Спагії вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамід був десь позаду, його огрядна постатьдобра ціль для кулі!
Попереду поспішав молодий дужий аскер. В рукахяничарка. З її цівки в'ється сиза смужка диму. Це він стріляв щойно.
Звенигора підвів пістоль, прицілився. Аскер, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очі, відсахнувся. Та було пізно: гримнув пострілі аскер з криком полетів униз, зачіпаючи тілом каміння, що з гуркотом покотилося за ним.
Задні миттю подалися донизу. Звенигора міг ще влучити в одного з них, але не стріляв. Головневиграти час. Щоб його товариші з Младеном і Златкою встигли здертися на перевал і якомога далі відійшли від нього.
Вперед! Вперед!почувся голос Гаміда. Спагії не рухалися. З острахом поглядали і на прірву, що поглинула їхнього товариша, і на кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось говорили, але їхні слова не долітали до слуху козака.
Через деякий час спагії почали роздягатися. Скидали важкі бекеші, сукняні жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли вони з одягу зв'язали щось на зразок великого і товстого щита і один з аскерів, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Звенигора занепокоївся. Куля, безперечно, застряне в такому щиті, і спагії зможуть підійти до нього майже впритул.
Коли аскер був кроків за десять, Арсен вистрілив йому в ноги. Аскер скрикнув, але, мабуть, швидше від несподіванки, бо, перемігши страх, обережно просувався вперед.
Лишатися за виступом було небезпечно. За переднім аскером ішли інші з яничарками напоготові. Арсен оглянувся: його друзі вже піднімалися на перевал. Якщо спагії і прорвуться зараз, вони не зможуть із своїх рушниць вразити їх.
Отже, тепер він може подумати і про себе! Вистріливши ще раз, Арсен швидко побіг по вузькому приступку. З-під ніг зривалися камінці і з шумом котилися вниз, але він ніби не помічав того. Позаду пролунало кілька пострілів. Просвистіли кулі. Та жодна не зачепила його: спагії не вміли цілитися в рухому мішень.
9
Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечоріло. Тут, на вершинах гір, безперервно дув поривчастий крижаний вітер. Стало холодно. Звенигора похукав у закоцюблі пальці і знову міцно стис у руці руків'я пістоля. Він стояв на самому вершечку перевалу і дивився вниз. Спагії щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамідів голос. Потім Гамід вийшов наперед і крикнув:
Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обіцяю життя і волю!
Без твоєї обіцянкия живий і на волі!гукнув у відповідь Арсен і глянув назад,його маленький загін уже здирався на схил протилежної гори.
Поверни мені листаі забирайся геть, гяуре!гарячкував Гамід.
Арсен хотів було крикнути, щоб дошкулити Гамідові, що то не простий лист, а фірман султана, але вчасно спохватився. Ні, ні, про це треба мовчати! Про фірман ні слова! Щоб не дізналися про його викрадення ні беглер-бей, ні сам султан, щоб турки не змінили своїх намірів. Що ж до Гаміда, то він, безперечно, теж мовчатиме.
Іди візьми його, Гаміде!засміявся козак.Ну, ти ж хоробрий!
Спагії потупцяли на місці і рушили вперед. Останні сто кроків перед перевалом були не такі важкі, як раніш. Місцина була досить широка і дозволяла спагіям наступати гуртом. Зате вона була доволі крута і всіяна безліччю камінціввеликих і малих, які ковзалися під ногами і затрудняли біг.
Звенигора вистрілив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило інших. Спагії спотикалися, падали, але настирливо лізли вперед.
Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу. Став, великий, суворий, з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.
Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку!крикнув униз.
Спагії схитнулися, зупинились.
Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його!підбадьорював своїх аскерів Гамід і вистрілив з яничарки.
Звенигора відчув, як щось тупо ударило його в живіт. «Поранений!»майнула думка. Але болю не відчув. Напруживши всі сили, жбурнув униз каменюку. Спагії з виском сипнули врозтіч. Користуючись замішанням серед ворогів, Арсен оглянув себе. Крові ніде не видно. Тільки на бекеші чорніє дірка від кулі. Невже куля застряла в сукняному спагіївському жупані?.. Чекайчому в жупані? А може А може, то Сірків пояс, що подарував кошовий при розставанні в Січі, врятував йому життя? Як він не догадався про це раніш? Безперечно, туго начинений золотими і срібними монетами, він став надійною перепоною для олов'яної кулі!
Звенигора швидко розстебнув бекешу і жупан, зірвав з-під сорочки широкий і важкий ремінний пояс. Золотоось що зупинить спагіїв, затримає їх, поки стемніє, і його друзі будуть на безпечній відстані!
Він розкрив один з клапанів пояса, насипав жменю золотих монет.
Аскери!крикнув голосно.Я віддаю вам усе, що є цінного у мене! Осьловіть!
Він сійнув монетами по кам'янистому схилові. Золотий дощ блиснув у повітрі, бризнув на спагіїв і з дзвоном розсипався серед каміння. Якусь мить спагії стояли остовпілі. Потім враз пригнулисякинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучі кружальця.
Вперед! Вперед! Гнів аллаха на вас, шайтанове насіння!гримів Гамід.Ми повернемось назаді все буде ваше!
Його ніхто не слухав. Кільком аскерам пощастиловони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу і заздрощі інших. Почалася суперечка. Ті, хто нічого не знайшов, вимагав, щоб здобич було поділено порівну. Щасливчики, підтримуючи один одного, відмовлялися ділитися з товаришами.
Гамід бігав від одних до інших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тоді він заверещав: ;
Паскудні шакали, смердючі гієни! Я постріляю вас! Запроторю на галери, гяурські свині!
Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати місце, де можна було в одну мить розбагатіти на тисячу курушів. Таке трапляється не щодня!
Час ішов. Сонце опустилося за далекі вершини гір. В долинах погустіла імла. Тільки західна половина неба горіла малиновою загравою, і на верховинах було ще видно. Звенигора прослідкував за своїм загономвін піднявся на протилежний крем'янистий кряж і вже поволі ховався за обрієм. Коли б ще хоч трохи затримати спагіїв, щоб у сутінках вони не побачили, в якому напрямку він піде!
Та раптом Гамід викрикнув:
Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Він несе гайдутинську казну! Доженемо йогоі вся здобич буде ваша! Вперед, сміливці!
Спочатку поволі, потім дедалі швидше спагії подерлися знову на гору. Тепер вони не відступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливість поживитися.
Стійте, аскери!гукнув Звенигора.Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!..
Він знову сійнув широко по крутому схилові жменю монет.
Спагії знову зупинилися. Даремно Гамід кричав, погрожував страшними карами, лаявся,ніщо не помагало. Люди мов ошаліликублилися серед каміння і піску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.
Звенигора швидко надів на себе пояс, що значно полегшав, і кинувся навздогін за товаришами.
Незабаром зовсім стемніло. Коли він вибіг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пітьма.
В гайдутинському стані втікачі зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджій пригостив їх вечерею, осідлав для всіх свіжих коней, вніс із комірчини спагіївський одяг. За вечерею відбулася коротка нарада.
Гадаю, нам не завадить переодягнутися,сказав Младен.По Старій Планині тепер гасають, крім Гаміда, інші загони спагіїв і яничарів. Тож надінемо на деякий час і ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фірман стане для нас надійним тезкерепропуском
Гарна думка,зразу погодився Звенигора, і в його голові вмить народився інший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос і почав здалеку:Але, друзі, ми повинні зараз обміркувати, як доставити фірман на Україну. Час іде. Вже наступила весна. Через місяць-другий турки розпочнуть похід
Він замовк, пильно вдивляючись в кожного.
Що ж ти пропонуєш?нарешті, порушив мовчанку воєвода.
Я пропоную всім: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрібно довго лікуватися. А з нами буде Якуб. Він і в дорозі знайде для вас ліки Під виглядом спагіїв, що везуть султанський фірман, ми легке подолаємо наш шлях!
Младенові важко буде їхати верхи,промовив Якуб.
Нам би тільки дістатися до Дунаю,відповів Звенигора.А там ми купимо у волохів добру каруцу
Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже.
Порушила тишу Златка.
Поїдемо, тате,промовила тихо.Однак ти не скоро повернешся в загін А Драганнадійний юнак.
Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав.
Я згоден, другарі,прошепотів він.Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а відтакна користь Болгарії!
Звенигора полегшено зітхнув. Ось віншлях на вітчизну!
В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць-другийі він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато-гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип'є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, пригорне до своїх грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри і діда?
Солодко-болючі видіння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.
Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.
О рідна земле! Ти, як мати,єдина і неповторна! Ти не обов'язково найкрасивіша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолійз свіжістю грозових південних вітрів.
Та що з того?
Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівному серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.
В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров'ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б'ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!
10
Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під'їжджав до Канева. Те, що Звенигора і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорено, села спалено. Тисячі чоловіків, жінок і дітей татари потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили турків і татар. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.
Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п'ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.
Ех, і почастую вас, браття!вигукував він, коли був у доброму настрої.Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!