Але минали спалене село чи містечковін замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.
Коли перебралися через Рось, він весь час був попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, зупинився і зліз з коня. Тут і наздогнали його друзі.
Він стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння
Нарешті Звенигора торкнув Гриву за плече.
Поїдемо, Степане.
Грива рушив мовчки і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір'я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.
Тут була моя хата,промовив глухо, ніби сам до себе.
Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні ушули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори. І застиг так у німому горі.
У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша?
Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх.
Ха-ха-ха! Приїхали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!
Звенигора аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.
Так ось як зустрічає його рідна земля!
Він швидко повернувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому чорному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах.
Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим горем, неприкаяні!Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них.Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!
Тільки тепер Звенигора зрозумів, що вона вважає їх за турків, її ввів в оману їхній спагіївський одяг.
Ми не турки, матінко!кинувся він до неї.Ми свої! З Туреччини тікаємо Ось і земляк ваш Грива Повернувся.
Він показав на похилену постать товариша.
Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої.
Тітко! Тітко Катерино!
Степане!
Вони обнялися.
Де ж мої?видавив Грива.
Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев'янілість, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.
Спалили Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!
Хто спалив?
Татари.
Тут? У хаті?
Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім
А потім?
Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Заперлися там Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі і твої теж
На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очахвідчай і лють.
Ходімо до церкви.І рушив перший.
На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого-небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб'язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.
Носитиму вас біля серця,сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві,до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків.Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!
Він підійшов до коня. Скочив у сідло.
Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі Поїдемо!.. Прощайте, тітко Катерино.
Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Звенигора скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.
ЧАСТИНА ДРУГАСЕСТРА
1
Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янів і лугових трав повітря не сколихнеться. Сизі димки стрімко піднімаються вгору над коминами біленьких мазанок, що розсипалися в широкій долині понад Сулою. З води встає прозорий вранішній туман.
В одному з дворів, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жіночі голоси.
Стехо, доню!загукав перший голос.Пора вставати! День білий надворі!
Так уже й день,почувся з клуні голос молодої дівчини, невдоволений, але приємний.Самі, мамо, з дідусем товчетесь від світу дотемна, та й іншим не даєте поспати
Мати підійшла до клуні, розчинила двері.
Та ти викукни, зозулько, на світ божий! Гляньуже сонце купається в Сулі. Пора гусей гнати на луг! Та й снідати час
Зараз! Іду!
Мати пішла до хати. Перегодя з клуні вийшла дівчина. Потягнулася, тріпнула розкішною русявою косою, глянула на сонце.
Ай справді, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! І щастя своє проспиш, небого!докорила сама собі.
Перебігши двір, порослий моріжком, відчинила дверцята виплетеного з лози і обмазаного рудою глиною сажа.
Гиля, гиля!гукнула на гусей.
Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно оглянувся навкруги, потім розпростав широко сірі крила, радісно заґерґотав і пішов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двір враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком.
Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до річки, а сама обережно зайшла по коліна в холодну воду і заглянула в неї, мов у дзеркало.
Фе, яка заспана!повела грайливо тонкою бровою і показала своєму відбиткові у воді язика.
Але з усього було видно, що дівчина задоволена собою. Та й чому б ні? З води на неї глянуло ясно-голубими очима молоде, ніжне личко. Коси після ночі ще не заплетені і розсипаються по плечах, як шовк. Біла сорочка вишита вирізуванням, а барвиста плахта обтягує стрункий стан
Стеха нагнулася, набрала повні жмені води, що пахла лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потім ще й ще Озирнувшись, чи ніхто не підглядає, підійшла до жовто-зелених кущів верболозу, підняла білі подолки сорочки і витерлась ними.
Свіжа, рум'яна, відчуваючи силу в усьому тілі, дівчина закинула назад руки і почала пальцями, мов гребінцем, розчісувати коси. Їй хотілося співати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усі милувалися нею. Хотілося звідати того солодкого, як мед, почуття, що у піснях зветься коханням Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невідомо де і як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хіба тут до кохання, коли серце ниє, мати щодня плаче, а дідусь ходить, мов хмара, важко зітхаючи! А кохати так хочеться!
Задумавшись, Стеха тужливо заспівала впівголоса:
Ой, що за кінь стоїть,
що сива гривонька.
Ой сподобалася,
ой сподобалася
козаку дівчина!
Стеха зітхнула. Співала про кохання, а думала про Арсена. Бідний братику, що з тобою? Де ти? Скільки часу минуло, як від тебе була остання звістка Ох!
Позаду шелеснули кущі. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив її руками, а шорстка долоня, що тхнула кінським потом, міцно затулила рота. Стеха заборсалась, як перепілка в сільці, намагаючись вирватись. Смертельний жах залізними лещатами стиснув їй серце. Татари? Вона хотіла крикнути і не змогла: ганчір'яний кляп забив їй рота, на голову було накинуто темний ковпак з прорізами для повітря, а руки й ноги зв'язано цупкими вірьовками.
Двоєце вона ясно відчувалапідняли її і понесли. По тому, як шелестів верболіз, зрозуміла: несуть до лісу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий від весняної зелені, він широко розкинувся попід горами і на горах, що високо здіймалися по правому березі Сули.
«Матінко, голубонько, порятуй мене! Дідусю, лебедику, підіймай хуторяндоганяй злодіїв і посічи їх шаблею, триклятих! Визволь мене від каторги агарянської, неволі бусурменської!благала вона в думці, зрозумівши, яке страшне лихо впало на неї.Не дайте ж пропасти, людоньки-и!»
Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нічого не могла вдіяти, її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомін їхніх голосів.
Нарешті її поклали на землю, а перегодя кинули на коня і прив'язали до сідла вірьовками. Хтось гукнув: «Вйо!»і під копитами кількох коней загула земля.
Куди її везуть?
Спочатку їхали лісом,це Стеха визначала по хльосканню гілля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невідомі їй вершники загомоніли голосніше, ударили ногами конейі таємничий, хижий загін людоловів шпарко помчав у невідому далину.
2
Тільки опівдні, коли Стеха не з'явилася і на обід, мати й дідусь Онопрій зчинили крик. На ґвалт збіглися люди. Весь хутір піднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповідала, як вона збудила дочку і послала вигнати гусей на луг і як з того часу Стеха мов у воду впала.
А може, вона, знаєш-маєш, того і справді втопилась?розмірковував маленький заїкуватий чоловічок, якого на хуторі звали не інакше, як Знаєш-маєш за його безглузду приповідку або Іваником за малий зріст.Треба пошукати в Сулі!
Ой, боже мій, дитино моя! Голубонька сиза!побивалася в невтішному горі мати.Та навіщо ж я послала тебе із тими гусьми до річки! Чого ж ти, серденятко, полізла в ту холодну воду!
Натовп швидко покотив до Сули. Найметкіші зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокійній гладіні річки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Інші шукали на березі одягу.
Ні тіла, ні одягу не знайшли.
Знаєш-маєш, може, вона того на глибочінь запливла,продовжував відстоювати свою думку Іваник.А там того і втопилась?
В одязі, чи що?спитав дід Онопрій.Верзеш казна-що!
То де ж вона поділася того знаєш-маєш? Дід Онопрій здвигнув плечима і, низько похнюпивши голову, побрів до двору. За ним рушили всі. На березі лишився один Іваник.
Мати голосила. Жінки заспокоювали її. Говорили, що Стеха зросла дівчиною непокірливою, навіть норовистою,тож, може, їй забаглося піти десь у ліс і там затрималась. Чи гайнула до Вербівки, сусіднього села «Витрішки продавати»,додавали стиха найбільш язикаті.
Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березової каші в одно місце, то б не голосила зараз! А то зманіжила дочку, ніби та панянка яка, потурала їй, а теперплачте, очі, хоч повилазьте!пащекувала на вулиці огрядна червонощока молодиця.
Інша з гурту їй заперечила:
І що бо ви, Зінько, говорите! Стеха зовсім не зманіжена дівчина. Красива, роботяща, скромна. І Звенигориха не пестила її. Може й справді дівчина втопилась.
Різноголосий шум розмови, плач, зітхання і пересуди, що лунали на дворищі Звенигор та на вулиці поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надією й острахом вдивляючись у загін дивно вбраних вершників, які вискочили з лісу і повернули прямо до хутора.
Матінко! Турки!зойкнула якась жінка.
Де б вони тута взялися?
Справдітурки! Гляньте!
Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про її зажурених матір і дідуся. Жінки й діти відступили на подвір'я, чоловіки, особливо козаки, які ніколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.
Тим часом загін наближався. З нього вирвався один вершник і погнав коня чвалом. З-під копит сірого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, і кінь, присівши на задні ноги і бризкаючи піною з роздертого вудилами рота, зупинився.
Люди, що тут трапилося?вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку-яничарку.
Арсен! Арсен Звенигора! Живий!загомоніли в натовпі.
Так, це я Але ради всього святого, скажітьу нас дома нещастя? Чому тут стільки людей? Увесь хутір
Підстаркуватий козак, чухаючи п'ятірнею потилицю, виступив наперед.
Та бачиш, козаче, і самі не знаємонещастя чи ні Стеха зникла Твоя сестра Погнала вранці гусей на лугі от маєш! Чи пішла куди, чи втопилася, може Ніхто нічого до пуття не знає Мати плаче, побивається Та ось і вона!
Хтось уже встиг сповістити Звенигорисі, що приїхав син. Жінка схопилася за серце і подибала на вулицю. За нею підтюпцем поколивав дід Онопрій. Люди і собі посунули з двору.
Арсене!зойкнула мати, і в тому зойкові забриніли одночасно і радість і горе.Стехи немає!
Арсен пригорнув матір до грудей. Почав утішати:
Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю Щось будемо робити! Знайдеться Стеха Не голка ж Не плачте, рідненька!.. А ось і дідусь!Козак почоломкався з дідом.Побілів ще більше
Хіба тут не побілієш, за вами побиваючись?
Не тужіть! Знайдеться Стеха!заспокоював рідних Арсен, хоча в самого війнуло холодком попід серцем.А зараз приймайте гостей Моїх друзів З самої Туреччини добиралися
Під'їхали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько. Між двох коней, у міцній попоні, лежав Младен.
Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на їхні обличчя.
Перун ясний!пробубнів Спихальський.І тутай лихо! Коли ми позбудемося його!
Подорожні завели коней у двір. Дід Онопрій виніс із клуні сіна. Младена занесли в хату, поклали на ліжко.
Хуторяни почали розходитися. Тільки діти та найбільш цікаві видивлялися на смаглявого срібноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по-польському.
Раптом до двору прибіг схвильований Іваник.
Знайшов!вигукнув він. Побачивши Звенигору і незнайомих людей, зніяковів і вже тихше додав:Знаєш-маєш, того знайшов слід!
Де?
Всі кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловіка за плече.
Розповідай! Де Стеха? Куди ведуть сліди?
Е-е, знаєш-маєш, того я цього не знаю Я тільки знайшов біля кущів кісник дівочий Ось!
Він розціпив невеликого кулачка. На долоні зачервоніла шовкова стрічка.
Це Стешина!скрикнула мати.
Арсен довго не роздумував.
Веди! Покажи те місце, де знайшов кісник, дядьку Іване!
Всі повалили на луг.
Ось тут!показав Іваник на столочену траву під розложистим кущем верболозу.
Арсен пильно оглянув сліди. Вони чітко виднілися на вологому наносному глею. Ось слід невеликої босої ноги. Це, безперечно, Стешин Тут вона довго стояла. Мабуть, розчісувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кісник. А ось і кілька русявих волосинок на гілці верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збокусліди від чобіт
Романе, поглянь!Звенигора показав другові на них.
Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном.
Крім дівчини, тут було двоє чоловіків,сказав він упевнено. Як і запорожці, дончаки навчалися мистецтву знаходити по сліду дичину, а якщо треба, то й ворога.Бачишсліди різні: один, від чобіт, вузький, довгий з підтоптаними закаблуками, а другийкоротший, на ньому ясно видно відбитки підків
Отже, це не татари! Татарські чирики не залишають таких слідів та й ніколи не бувають на підковах.
Без сумніву, не татарські Але чиї?
Арсен не відповів. Махнув Романові рукою і, придивляючись до притоптаної трави і покошлачених кущів верболозу, шуснув у зарості. Роман поспішив за ним.
Незабаром слід вивів їх у ліс. Козаки мимоволі стишили хід. Земля тут була суха і не зберігала слідів. Тільки збита ногою головка сон-трави чи зламаний плечем гнилий сучок на дереві показували шлях.
У яру, під горою, натрапили на рештки нічлігу. Витоптане кінськими копитами зілля, свіжий помет і недогризки сухарів свідчили про те, що тут ночувало кілька верхівців і що вони поїхали звідси не раніше, як сьогодні вранці.
Прослідкувати, в якому напрямі вони попростували, було зовсім не важко: ковані коні залишали після себе такий виразний слід, що й менш досвідчені, ніж Звенигора і Воїнов, не могли з нього збитися. Під горою Роман знайшов підкову і поклав собі до кишені. Це була щаслива прикмета.
Видершись нагору, де кінчався ліс і починався степ, і побачивши, що звідси сліди повертають на південь, у напрямку до Дніпра, козаки зупинилися.
Не доженеш,промовив скрушно Роман.
Так, піхотою не доженеш,погодився Звенигора.Та маємо коней!.. Крім того, я, здається, догадуюсь, чия це робота.
Чия?
Чорнобаєва! Я розповідав тобі про нього Викрадення і продаж красивих дівчат він зробив своїм ремеслом. Він зрозумів, що на ньому можна нажитися більше, ніж на вирощуванні хліба чи розведенні скоту. Собака!