А може, хтось інший теж займається цим негідним промислом?
Цілком ймовірно. Та, думаю, вони всі зв'язані одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплутається! Однак мені чомусь думається, що Стеха не мине Чорнобаївки Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому!
На хуторі їх ждали з нетерпінням. Знову зібрався весь люд.
Ну, що, сину?кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися.
Арсен обняв матір за плечі.
Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшній небезпеці. Її викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем Не плачте,ми постараємося визволити її. Готуйте, нене, обід, бо ми з далекої дороги. А після обідув путь!.. Лишаю на ваші руки мою наречену Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Прийміть їх, ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє
Гаразд, синку,прошепотіла мати, прихилившись до синових грудей.
3
З Арсеном, крім Романа, пана Мартина, Гриви і Яцька, виїхало з Дубової Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все були досвідчені козаки Лубенського полку. Один Іваник ніколи не нюхав порохового диму і не чув посвисту татарської стріли, але Арсен не посмів відмовити йому: дуже вже просився чоловічок.
А, хай їде!махнув рукою і зразу ж пожалів.
Не встиг Іваник скочити з дривітні на високого гнідого коня, якому він не досягав головою до загривка, аж у двір влетіла дебела молодиця. Обличчя її розпашілося, очі блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з-під очіпка. Побачивши, що Іваник пригинається до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.
А, трясця твоїй мамі, чоловіченьку!заверещала.В яку це ти дорогу зібрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав діток, а тепера на кого покидаєш їх, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути і за себе, і за тебе, харцизяко ти нещасний?
Шибайголова і харцизяка знітився і зблід,від того здавався ще меншим.
Зінько, перестань кричати,заблагав тихо.Люди ж навкруги! Що подумають знаєш-маєш!
Начхати мені на твоїх людей! Злазь мерщій з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негіднику! Волоцюго! Бачвін розприндився, що жінка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кидає дітейі в світи! Воювати йому захотілось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш?
Зінько
ЩоЗінько? Я вже у тебе п'ятнадцять років Зінька! Ану, злазь, кажу тобі, та веди коня додому! Самого несе на безголів'я та ще й коня веде! Не прожила з тобою п'ятнадцять літ, а промучилась, чума б тебе настигла на наглій дорозі! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не діждеш!
Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, і той, щулячи вуха, відступав назад. Іваник перелякався і вчепився в гриву, ніби в цьому міг знайти порятунок. Але чіпкі руки жінки от-от досягнуть його і стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, і потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де ніхто не бачить! Так ні ж, клята баба хоче осоромити його перед усім хутором!..
Зінько!вереснув він високим голосом.Не чіпай! Бо от тобі того знаєш-маєш хресткину все і піду на Запорожжя козакувати знаєш-маєш!
Що? Ти мене ще лякати?Жінка зблідла і вчепилась руками в чоловікові штани.Ану, злазь! Теж мені запорожець знайщовся! Знаєш-маєш!..
Це вже було занадто. Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали. Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жінка охнула і відсахнулася. Цим скористався чоловік, ударив гнідого під боки і вихором вимчав з натовпу.
Зінька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетів злий рум'янець, нижня губа затремтіла.
Іваночку, любий, куди ж ти? Зажди!
Але чоловік навіть не оглянувсяпомчав до узвозу, що жовтів серед зелені лісу. Тільки аж там зупинився і помахав рукою. Зінька теж було підняла руку, щоб відповісти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловік насміхається з неї. Очі її знов блиснули, обличчя, хоч і запечене на весняному сонці, а все ж досить миловидне, побуряковіло. Вона взялася в боки і гукнула так, що аж луна пішла лісом:
Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!
Спихальський, який з подивом спостерігав разом з іншими цю сцену, захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса і штовхнув Гриву під бік.
Ну й кубіта, пане Гриво! Га?І прицмокнув язиком.
Та вже ж!погодився Грива.Не те, що ваші зманіжені панянки!
Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не відповів нічого і ще довго не міг відірвати очей від заживної постаті молодиці. Тільки коли Арсен, попрощавшись з рідними і Златкою, дав наказ рушати, зітхнув і скочив на коня.
Незабаром загін піднявся узвозом нагору і зник у лісі. А хуторяни ще довго стояли біля двору Звенигорихи і судили-рядили, чи пощастить козакам розшукати і визволити Стеху.
4
На третій день, надвечір, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаівки. Дубові ворота фортечки були зачинені. З віконця над ворітьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагіїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива не встигли навіть переодягнутися), він повагом спустився додолу і, відімкнувши хвіртку, впустив їх на подвір'я.
Господар дома?спитав Звенигора.
Відпочивають,відповів, позіхаючи, пахолок.
Проведи нас до нього!
Хе! Так і проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?
За віщо?
За те, що розбудив Він недавно прибув з далекої дороги і ліг спочивати.
Не чубитиме,усміхнувся Звенигора.Він так зрадіє нашому приїздові, що барило меду накаже принести з льоху.
Ну, якщо такПахолок розвів руками і пішов попереду.
Грива залишився біля коней. Він зразу ж дав знак козакам, і ті, спішившись, виринули з засідки, наблизилися до брами.
Звенигора, Воїнов і Спихальський попростували до будинку. Надворіані душі.
Де ж челядь пана Чорнобая?спитав Звенигора.
Господарчий двір ген там, внизу, над річкою Там і челядь. А пахолки теж сплять. Десь дома, на селі
«Добрий знак,подумав Арсен.Чорнобай з пахолками сьогодні повернувся з далекої дороги Чи не з Дубової Балки?»
Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.
З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.
Хазяїн сплять,прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Звенигора випередив його.
Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!
Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.
Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих пуховиках. Його бліде нездорове обличчя вкрилося дрібними росинками поту. При боцішабля, а на стіні, в узголів'їбагато оздоблені пістолі.
Звенигора постукав піхвою шаблі в підошву Чорнобаєвого чобота.
Вставай, сотнику! Проснись!
Хропіння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився на козака і знову заплющив очі, перевертаючись на лівий бік. Але, видно, щось дійшло до його свідомості, бо раптом схопився і сів на ліжку, втупившись у незнайомця.
Ти хто такий? Звідки?В його голосі почувся страх.
Не впізнаєш, Чорнобаю?спитав Звенигора, виймаючи з-за пояса пістоль і зводячи курок.
Що це означає, добродію? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..
Голос загубився в кімнатах. Пахолок хотів було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вістря ятагана в руці Спихальського, відступив назад під стіну.
Тим часом Чорнобай схопився з ліжка. Мертвотна блідість розлилась по його лиці. В очах світився жах.
Боже! Звенигора!скрикнув він.Звідки?
З того світу, пане ЧорнобаюІ Ти таки ще не стратив пам'яті!.. Спасибі, що впізнав Виходь у світлицютам поговоримо!Звенигора схопив Чорнобая за плече і шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його підхопив Роман і одним помахом ятагана відрізав від пояса шаблю, яка з брязкотом упала на підлогу.
Пахолок отетеріло переводив погляд з хазяїна на незнайомців, ще не розуміючи, що ж, власне, скоїлося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго він ждав цієї хвилини! Скільки разів у безсонні ночі в підземеллі Гаміда чи прикований до весла на галері уявляв, що скаже при зустрічі своєму ворогові! І ось ця мить настала!
Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?
Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.
Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?
Чого ти від мене хочеш?прохрипів Чорнобай.
Звенигора рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.
Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!
Я там не був,прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Звенигора зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.
Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини,ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого Віддай мені мою сестру!
Її нема у мене!
Але ж ти був у Дубовій Балці!
Не був!
Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа.
А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?
Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.
Чого ж мовчиш?струснув його Звенигора.
Та що з ним говорити, панове!вигукнув Спихальський.Пальни, Арсене, в пістоляхай гине до дзябла!
І справді!підтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзів. Він ще вагався.
А як же сестра?
Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
Ну, якщо так,смерть негідникові!Звенигора підняв пістоль.
Стривайте!прохрипів Чорнобай.Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!
Звенигора перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.
Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев'яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.
Звенигора і його друзі стали посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.
Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіті на очах ошелешених вояків Чорнобай зник. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.
Прокляття!вирвалось у Звенигори.
Всі кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев'яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили там нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.
Звенигора заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Воїнов схопив його за руку.
Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів!Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна,пороховий дим заволік неширокий отвір.
Позаду грюкнули двері: переляканий на смерть пахолок чкурнув із світлиці.
Стій, псякрев!метнувся за ним Спихальський. Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива. Притиснув до стінки. Звенигора відвів важку руку товариша.
Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен!І до пахолка:Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?
Господар мене заб'є. Помилуйте, вашмосць!
Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!
У нього кілька тайників
Кажи всі!.. Одину вітрякуя сам знаю
Два тут, у фортеці. Одину стіні, хід з конюшні Я покажу. Але там зараз немає нікого
А другий?
Покляніться, що відпустите мене живого.
Відпущу. Ось тобі хрест!
Пахолок зразу пожвавішав. Полегшено зітхнув.
Тоді скажу. Може, легше на душі стане, а то носив цю таємницю в серці, як камінь! Та нікому не кажіть, що від мене дізналися. Помітили в дворі собачу будку? Між конюшнею і коморою Ото хід в тайник! Під будкою глибокий льох, а в будці-собака Зрозуміли?
Зрозуміли. А більше нема ніде?
Є ще в лісі. За дві версти звідси, в урочищі Журавлі, насупроти джерела, викопано в гущавині потайний погріб Але то для зими.
Ясно. Як же тебе звати?
Минкою.
Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе відпустимо. Хоча, по правді кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однієї гілляки. Веди нас до будки!
Викопаний у твердій глині таємний хід мав кілька колін. Це врятувало Чорнобая від Романовоі кулі. Він кумельгом скотився вниз, до повороту, і, боляче вдарившись об суху стіну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав постріл. Але Чорнобай уже був у безпеці. Звівшись на ноги, він намацав на стіні ятаган і шаблю, повішені тут же на скрутний випадок, і в думці похвалив себе за передбачливість. Тепер він міг оборонятись у цій тісній норі, де двом не розминутись.
Постоявши деякий час за виступом і пересвідчившись, що погоні не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазівки, закритої міцними дубовими дверцятами, відсунув засув, відчинив дверцята і виліз із нори. Опинився в напівпорожній і напівтемній клуні. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другогоятаган і поспішно вийшов на подвір'я.
Тут вешталося чимало людейнаймитів, наймичок і пахолків. Одні готували на завтра зерно для посівусаме сіяли пізню гречку, другі чистили гній у стайнях, треті вешталися без діла.
Побачивши господаря, всі враз заметушилися.
Блідий, вимазаний у вогку глину Чорнобай підбіг до комори. Гукнув:
До зброї! До зброї! Напад! Всі до мене! Зачиніть ворота!
Люди враз кинули роботу. Звиклі до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброюшаблі, мушкети і бігли до Чорнобая. Хтось зачинив важкі ворота, хтось ударив на сполохі уривчасті згуки дзвону полинули ген-ген по околиці.
Сідлайте коней!
Пахолки виводили з стаєнь блискучошкірих огирів, накидали сідла, затягували попруги.
Опинившись у сідлі, Чорнобай відчув себе спокійніше. За плечима у нього гарцювало півтора десятка вершників. Він наказав відчинити ворота.
За мною! Нападників небагато! Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти!
Щойно пережитий страх змінився лютою радістю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тільки б не випустити з рук Звенигори і його друзяків!
Він махнув шаблею і на чолі загону вихором вилетів з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортеці.
6
Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.
Тут,сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.
Звенигора з Романом підняли досить-таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою.
Стехо,тихо погукав Звенигора, все ще не вірячи, що тут може бути сестра.Стехо! Сестричко!
У нього над головою згромадилися товариші й односельчани, що поїхали з ним. Всі затамували подих.
З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи.
Стехо! Ти тут? Це яАрсен!гукнув козак щосили.
Арсене!не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впізнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з'явилося четверо дівочих облич. Запорожець побачив змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.
Драбину!крикнув Звенигора.
Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей.
Сестронько!
Братику! Арсене! Де ти тут узявся?