В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вітром здулодесь зник.
Чорнобай скликає своїх людей,сказав Роман.
Так, проґавили ми його, собаку!глухо відгукнувся Арсен.Тепер нам тут залишатися небезпечно На коней, друзі! Для дівчат осідлайте Чорнобаєвих!
Поки сідлали чотирьох огирів, Звенигора віддавав накази.
Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду! На допомогу візьміть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Іваника,і тихо додав:З нього мені мала допомога, а вам усе-таки жива душа -Потім голосно:Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас на Інгульці!
Сонце зайшло, і на землю спадали сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За нимирешта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений.
Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею?спитав Звенигору.Невже так і поїдемо?
Не треба,скрушно махнув рукою Звенигора.Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви
Як знаєш, пане добродзею,буркнув Спихальський.А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!
Звенигора не відповів. Попереду, з узвозу, виринув кінний загін. Хоча до нього було не менше двохсот сажнів, і Арсен і пан Мартин зразу впізнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впізнав його і Роман, бо миттю звернув ліворуч і погнав зі своїми людьми поза селом до лісу, що чорнів удалині. Звенигора прикинув оком і зрозумів: у Чорнобая більше людей. Встрявати у рукопашний бій небезпечно. До того ж йому не хотілося ризикувати життям чи здоров'ям своїх односельчан. Тому він вирішив їхати слідом за Романом у надії, що скоро наступить вечір, і темрява сховає їх від переслідувачів.
Чорнобай розгадав задум козаків і, зрізавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.
Почалася погоня.
Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати селаі три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа і Гриву притримувати своїх коней.
Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Звенигора на ходу крикнув:
Приготувати мушкети! Стріляти на ходу залпом! Цілитися не в вершників, а в коней!
Козаки зірвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити своїх. На горбі Звенигора подав знак зупинитися. Верхівці осадили коней і, не розвертаючи їх, впівоберта приклали мушкети до пліч.
Пали!
Гримнув залп. Три чи чотири переслідувачі рухнули на землю. Інші зупинилися. Коні здибилися, злякано заіржали. Почувся крик і стогін поранених. Потім усе зниклопороховий дим кострубатою хмаркою поволі посунув на переслідувачів і прикрив їх від козаків.
Вперед!гукнув Звенигора.
Прищуливши вуха, коні рвонули щодуху. Постріли, крики, запах диму стривожили їх, наддали нових сил, і втікачі прудко помчали до лісу.
Через дві-три сотні кроків Звенигора оглянувся. У нього радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.
Незабаром вечорові сутінки погустішали і темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.
7
Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'яті і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, але ніхто за ним не поїхав. Тому він наказав підібрати поранених і вертатися додому.
У фортеці, кинувши поводи пахолкові, наказав:
Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаномхай зайдуть!
А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолізастромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба.
Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.
Грюкнули дверіі пахолки ввели Минку.
Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця.
Підійди ближче! А вигеть звідси!
Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.
Це ти впустив тих розбійників, падлюко?прошипів господар.Скільки вони тобі заплатили?
Батечку, їй-богу, нічого!забелькотав Минка.Хай мене грім поб'є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного А виявилося
Ти чув, що вони тут говорили?
Чув.
По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.
Кому про те розповідав? Тільки правду!
Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!
Забожись!
Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?
Гаразд. Іди!
Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятагані пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг пахолка і знову сів на лаву.
Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогнюзапалив свічку. Потім прочинив двері.
Це ти, Митрофане?
Я,почувся протяжний голос.
А Тхір з тобою?
Та вже ж.
Заходьте!
Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій вони не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.
Невже Минка?
Чорнобай не відповів. Зачинивши за пахолками двері, підштовхнув їх на середину кімнати і став насупроти.
Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:
Чого крутишся, мов муха в окропі? Перед ким стоїш, падло? Забув?
Тхір завмер, гарячкове думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:
Де ви поділи Звенигору?
Митрофан вирячив очі.
Якого Звенигору?
Не прикидайся дурнішим, як є, йолопе!гримнув на нього Чорнобай.Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!
А-а,Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж тобі казав!»
Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.
Ми продали його Алі, пане.
Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?
Митрофан підбив Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся Погрожував
Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.
Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.
Готовий!
І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру?тихо спитав Чорнобай.Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?
Тхір позеленів. Упав на колінапоповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка.
Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя.
Простіть мене, добрий господарю!схлипнув Тхір.Не інакшедиявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вам життя Я завжди служив вам вірою і правдою. Ну, а раз схибивпозаздрив на гроші Каюсь
Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.
Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло,і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе.
Гаразд, Тхоре Я помилую тебе
З грудей пахолка вирвався радісний стогін.
Однак не думай, що я тобі прощаю Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору Він не знає тебе в обличчя?
Ні, не знає.
От і добре. Це сприятиме нашому задумові Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі Я ждатиму звістки від тебе Чуєш?
Чую Все буде зроблено, як ви наказуєте!
8
Лише опівночі Звенигора зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.
Прошу, дівчата Це, знаєте-маєте того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте-маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язалисьбільше носа не поткнуть!
Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Звенигора усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде часпотрапить птаха до сільця!
Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.
Вранці я залишу вас,сказав друзям тихо.Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя
Арсене, що ти вигадав?здивувався Роман.
Так треба. Я мушу негайно везти фірман!
Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?
Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре Та й ви будете з ними.
Е ні, пане-брате, так негоже.
Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!
Тоді ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?
Атож. Півсвіту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, перун ясний!
Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспішаєш до пані Вандзі в Закопане.
Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.
Поспіємо з козами на торг!буркнув пан Мартин.Пані Вандзя чекала на мене тши лята, почекає єще єднебуде штири!
Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!
Звенигора намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вонидрузі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердний Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива,всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг-побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно Справді, один у поліне воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товаришато запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.
Охоплені спільним почуттям, друзі довго гуторили впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо-синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів коники, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.
В долині форкали стриножені коні.
Нарешті на всіх налягла дрімота.
Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме,сказав Звенигора.
Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи й оберігаючи сон дівчат і товариства.
Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від'їжджали. Іваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:
Ну, рушайте!
Балківчани вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Звенигора скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.
НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ1
Третього дня, пізно ввечері, чотири подорожні зупинилися під брамою січової фортеці. Звенигора руків'ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.
Десь угорі, в темряві, скрипнула хвірточка, і сонний голос незадоволено запитав:
Який там чорт, прости господи, товчеться?
Звенигора мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми рідної Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби й не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар-бея, гайдутинів Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він із цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця! Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Звенигора уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.
Голос загримів знову:
Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?
Тепер уже Звенигора не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не бояться ні бога ні чорта, він сподівався почути зараз від свого колишнього учителя.
Пізнаю своїх!крізь сльози і сміх промовив Звенигора.Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?
Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.
Вставайте! Та вставайте-бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі спати! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..