Ваша світлість,понизив голос Звенигора,хочу передати таємне прохання кошового
Кажи.
Кошовий боїться, що гетьман примусить запорожців іти під Чигирин Це дало б татарам і туркам можливість легко заволодіти Січчю, а потім і всім півднем нашого краю. Сірко вважає, що ми на Низу принесемо більше користі, ніж під Чигирином. У слушний час запорожці нападуть на Крим чи на Буджацьку орду і змусять хана відступити з-під Чигирина. Ми не пропустимо по Дніпру турецькі човни з припасами. Січова фортеця в тилу ворога, маючи кілька тисяч запорожців, буде більмом на оці у Кара Мустафи. Ми знатимемо всі наміри турків, напрями пересування їхніх військ і кількість їх
Ромодановський задумався. Ні, що не кажи, а треба віддати цьому запорожцеві належне: розумний, хоробрий достобіса! І міркує, як зрілий досвідчений воїн, дарма що молодий Може, він поспішив, відмовивши в його просьбі, думає воєвода. Одне слово Трауерніхтовіі той випустить свого колишнього кріпака. Враз думка воєводи сягає на кілька років назад Грізні заграви осявають береги Дону і Волги,то проходять повстанці Разіна Вогонь повстання розростається, шириться і заливає усе нові й нові місцевості Російської держави, докочуючись мало не до Москви. Відгомін того повстання ще довго стрясав землю і ледве не коштував йому життя під час заворушень на Харківщині і Білгородщині. Князь пригадує в одну мить і те, що ватажком того заворушення був Сірко Сірко! Напружені взаємини склалися з ним у воєводи. Ромодановський знає, що кошовий отаман не забув, з чиєї милості був запроторений аж на Іртиш після придушення харківських заворушень, яких зусиль йому коштувало разом з кількома засланими раніше разінцями втекти звідти і, вже літній людині, подолавши десятки небезпек, знову прибути на Запорожжя Розуміє боярин, що Сірконезвичайна людина, що тільки він може разом з запорожцями успішно відбивати криваві наскоки татар і сам у відповідь робити спустошливі походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згадує йому старого, однак і не забуває, що той не терпів утисків і знущань не тільки з боку татарви, а й од своїх панів Воєвода розуміє, що кошовий не хоче приводити своє військо під Чигирин, щоб тут не зустрітися з ним Ну, що жхай промишляє на Низу! Там він зі своїми шибайголовами принесе більше користі А Трауерніхтові нічого говорити не буде! Не стане він, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здійме на нього руку!
Поки боярин думав, Звенигора стояв непорушно, з цікавістю спостерігаючи, як змінюється обличчя воєводи. Нарешті, Ромодановський підвів на нього очі.
Я напишу кошовому. Завтра тобі передадуть мого листавідвезеш на Січ. Та, на всякий випадок, запам'ятай: запорожцямлишатися в Січі і частиною своїх сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиноюнапасти на Кизи-Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад-Гірей почував себе під Чигирином, мов карась у ятері!.. Ти зрозумів мене?
Зрозумів, ваша світлість.
Тодійди! З богом!
4
Ну, що?кинулись до Звенигори запорожці.
Ет, не питайте!сказав розчаровано Арсен.Ворон воронові ока не виклює!.. Пани скрізь однакі, хай їм грець! Боярин відмовився допомогти!
То маємо шаблі в руках!домагався свого запальний Сікач.Силою визволимо Романа! Їдьмо негайно!
А то, панове, думка!підтримав його не менш гарячкуватий Спихальський.Гайда на Січ! Візьмемо півкуреня козаків, повернемося до Чигиринахай тоді начувається тен шваб!
Почалася суперечка. Сікачеві і Спихальському протистали Метелиця і Товкач.
Ви як маленькі діти!сердився Метелиця.Шаблями! Шаблями! А що з того вийдене хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дізнаються, подивляться, винюхають, а тоді й візьмемося за діло! Треба обхитрити Трауувер Траер Тьху, чорт, язика зламаєш, поки вимовиш!.. Траверніхта, грім на його голову!
Батько правильно мислить,сказав Звенигора.Наосліп нападатикарк зламати! Пошукаємо іншого шляху, розумнішого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але цев майбутньому. Вирушаємо назад завтра. По дорозі я хочу на півдня заглянути додому, якщо ви згодні
Арсен скучив за рідними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою. Якщо раніш, навіть у неволі, він спав безтурботним молодечим сном, то тепер вечорами довго не міг заснути. Перед очима зринали картини минулого, довго і невідступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорогої дівчини. Як їй там, у Дубовій Балці? Що робить? Про що думає? Чи не жалкує, що поїхала з ним у чужу країну?
Товариші зрозуміли його почуття.
Безперечно, заїдемо,сказав Метелиця.
А пан Мартин аж просяяв: йому й досі згадувалися смачні пиріжки з сиром і сметаною та шулики з медом, якими пригощала їх Арсенова мати. Того дня він уперше за багато років по-справжньому вдосталь поласував смачною їжею. Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по-людськи.
Ще б пак!крякнув задоволено пан Мартин.Чом би нам і не заїхати? Для козака сто верстне гак, коб лиш попоїсти всмак!
Усі засміялися. Навіть нові друзі полякаМетелиця, Сікач і Товкачуже знали, що пан Мартин ласун, і завжди лишали для нього кращі шматки. Незважаючи на щоденні переїзди та турботи, він за час мандрів і життя на Запорожжі відгодувався, налився здоров'ям, викохав чудові вуса, що вже не обвисали вниз, а стрімко розходилися вбоки і навіть трохи випиналися наперед, і, за запорозьким звичаєм, поголив голову, залишивши на тім'ї пишного рудого оселедця. Всім своїм виглядом, навіть одягом він зараз скидався на бувалого запорожця, і тільки окремі словечка та польські звороти в мові видавали його походження.
Я теж не від того,підтримав Арсена і старий Метелиця.
На тому й порішили.
На другий день вранці ад'ютант воєводи вручив Звенигорі листа кошовому і двадцять п'ять золотих червінцівнагороду за важливу вістку. Зоставатися надовше в таборі, що кишів військовим людом, не було потреби, і запорожці помчали до Дубової Балки.
5
Ще здалеку, переїжджаючи вбрід Сулу на мілині, запорожці помітили в хуторі якесь дивне і незвичайне пожвавлення. Посеред хутора, на вигоні, стояв натовп, чувся гул стривожених голосів, крізь який проривалися окремі вигуки і голосіння.
Що воно там за оказія?спитав пан Мартин.
Звенигора стривожився. Підвівшись на стременах, намагався розгледіти, що діється на майдані, але, крім строкатого жіночого вбрання, солом'яних брилів та шапок-бирок, не побачив більш нічого.
Не роздумуючи довго, погнали коней лугом і незабаром вихопилися вузькою хутірською доріжкою на широкий вигін.
Тут зібралося майже все населення Дубової Балки. Одного погляду на зажурених, заплаканих жінок, принишклих дітей, стурбованих старих чоловіків сивих дідів, а особливо на озброєних по-похідному козаків було досить, щоб зрозуміти, що тут виряджають на війну.
На запорожців усі звернули увагу. До Звенигори крізь натовп продерлася заплакана жінка, схопила за стремено. Арсен стримано привітався.
Жінка підвела вгору розпухле від сліз обличчя.
Арсенчику, голубчику, скажи ти моєму кайвірові,може, хоч тебе він послухає! З того часу, як приїхав з твоєю сестрою, мов підмінило чоловіка,все видає себе за вояку! Замість того, щоб косити та жати, стрибає на коня і мчить у степ. Там шаблею рубає будякам голови, стріляє з мушкета Все пнеться в козаки А сьогодніголівонько моя бідна!разом з усіма збирається до війська! Кидає мене з дрібними дітками сиротою нещасною А-а-а!
Вона прихилилась до Арсенової ноги і заридала.
«Кайвір» стояв збоку, похмуро глипав на дружину і на запорожців. Це був Іваник. Він мав при боці шаблю, а в рукахмушкета. Козацький жупан брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самі вуха, та чоловічок цього не помічав і хвацько підкручував ріденькі вуса.
Зінько, годі! Поплакалаі досить! Однак буде по-моєму Знаєш-маєш Як надумавтак і зроблю!.. Турки йдуть, а я сидітиму, гадаєш, у запічку? Ні, ні, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу притягну тобі на аркані
А щоб тебе потягло до виру, іроде! Як ти оце з мене жили тягнеш!Огрядна молодиця пустила стремено і накинулась на чоловіка.Бодай я забула той день, як стала з тобою під вінець, бродяго несусвітній!
Звенигора не мав часу слухати прокльони і плач розхвильованої жінки й торкнув коня. Ще здалеку він впізнав Стеху та Златку, які, розштовхуючи людей, бігли до нього.
Арсене!
Обидві мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом зупинилась нерішуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись і поцілувавши сестру в розпашілі їдоки, Звенигора простягнув руки до Златки, ніби підбадьорюючи її. Златка оглянулась навкруги. Сотні очей в цю мить звернулись на неї. З цікавістю слідкували за кожним її рухом і поглядом.
Бачачи, що дівчина все ще вагається. Арсен порівнявся з нею. І раптом, несподівано для всіх і в першу чергу для самої Златки, підхопив її попід руки, підняв і посадив поперед себе на коня.
Ой, любий, що ти робиш?шепнула злякано дівчина.Люди ж!
Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?
Ні.
Аз воєводою як?
Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.
Вони поволі їхали вздовж хутора: попереду Звенигора зі Златкою і Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи відставши, запорожці.
Під'їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до неї. В очах дівчининевисловлене питання.
Що тобі, сестронько?
Стеха почервоніла.
Арсене, а що я тебе хочу спитати?почала несміло.
Кажи.
А де подівся отой твій товариш?
Який?здивувався Арсен.
Ну, такий білявий Романом звати
Звенигора пильно подивився на Стеху. Тепер від його допитливого погляду не втекло замішання, що оволоділо дівчиною, і краска, що ще густіше виступила на щоках. А-а, так он воно що! Якоїсь години було досить, щоб дівчина запримітила і розкішний пшеничний чуб Романів, і його стрункий стан, і всю його спокійну голубооку красу!
На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.
Він загинув?спитала швидко.
Ну, з чого ти взяла?зволікав із відповіддю Арсен.Він живий. Залишився в Чигирині
Не захотів їхати сюди з тобою?В її голосі враз забриніло почуття враженої гордості.
Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи А тобі що? Ти часом не того
Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з-під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.
Запорожці в'їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.
Звенигора з одних обіймів переходив до інших. Спихальський, теж на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.
Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха і Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив'янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.
Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви, йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом
Ох, що то за розкіш, панове!басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив'янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт.М-м-м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!
Не поспішай, пане Мартине, хвалити,сказав дід Онопрій, встаючи з-за столу.Є на світі і кращі речі!
Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.
Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.
О, пан Єзус, яка то втіха!І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль.Цо то єсть, пане?
Мед, пане Мартине Варений мед.
О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!
Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці з Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Звенигора ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.
От і війна, Арсене?спитав воєвода.Сьогодні прискакав гонецьзакликав усіх здатних носити зброю до війська
Чекаємо незабаром Кара Мустафу.
З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!
Вам рано, воєводо, про це думати А якщо бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!
Мабуть, і Ненко прибуде на Україну,вставив Якуб.Чи не поїхати б і мені під Чигирин?
Ні, ні,гаряче заперечив Звенигора.Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.
Так, Арсен правду каже,погодився Младен.Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки Та як тільки я стану твердо на ноги, я поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живийі ми знову піднімемо людей проти тиранів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!
Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Звенигора мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.
Пізно ввечері полягали спати.
Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.
Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухена тисячу ладівкумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.
Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні дверіз темряви майнула невеличка біла постать.
Златко!
Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен ніжно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.
Златко!
Як я виглядала тебе, Арсене!
Я теж, мила, ждав цього часу!
Але ж ти завтра їдеш?
Мушу, кохана. Насувається війна.
Я знову ждатиму на тебе.
Він ніжно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці звернули праворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.
6
Запорожці в'їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий міст.
Як змінилося за ці дні місто! Тисячі російських стрільців та українських козаків-сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До Калинового мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу,кашовари готують обід. Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.