Дивіться!
В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.
О леле!вигукнув Ганчо.Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!
Замість відповіді Звенигора, перемагаючи біль, спитав:
Тепер скажіть, хто ви?
Ми гайдутини!
Звенигора важко присів на сіно. Перед очима у нього попливли жовті кола. Однак він полегшено зітхнув.
Я так і думав Проведіть нас до воєводи Младена!
Ганчо перезирнувся зі своїми товаришами.
Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?
Так.
Хто ж ти і твої товариші?
Ми невільники. Втекли з каторги
Руснаки?
Так.
Гм. От так притичина!почухав голову Ганчо. Видно було, що він не знав, як бути.До воєводи Младена далеко Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от щопередам я вас Драганові, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?
Гайдутини на знак згоди закивали головами.
Так, так.
Драганові? Та це ж мій другар!вигукнув Звенигора, намагаючись підвестися.Ведіть нас швидше до нього!
Однак сили, врешті, зрадили йому. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров'ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.
Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка!бурчав пан Мартин.Лайдаки!
МАТИ І СИН1
Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в'ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.
Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на пласкому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну,від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.
На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід тісної улоговини на широкий простір, стоїть, спершись на лубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в'ється між скелями.
Ох, горе нам!голосно вигукнув він.Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драганабережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язикаі вертайся назад! Так ні ж
Кого ж то, татку?схопилася дівчина.
Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Дундьо, за нимСлавчо Ноші несуть Біля нихне впізнаю хто Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно Невже то його вбито чи поранено?
Драгана?підбігла Златка.Бідна Марійка! Як же їй пережити це? Треба гукнути її.
Вона вся витяглася, ніби збиралася спурхнути, мов пташка, і летіти до своєї подруги.
За час перебування в гайдутинському стані, у віддаленому, дикому закутку Старої Планини, Златка близько зійшлася з Марійкою, яка стала дружиною Драгана. Від неї швидко перейняла звичаї балканджіїв, уміння вести нехитре гайдутинське домашнє господарство, цілий ряд словечок, характерних для мови горців. Батько кожного дня навчав доньку стріляти з пістоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанців, не навчитись того, що уміють вони.
Вільне життя в горах, військові вправи і посильна робота зміцнили дівчину. Вона зберегла гнучкість стану і матову ніжність обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонці й вітрі, в очах, замість покори й страху, з'явився вираз спокійної врівноваженості, рішучості і готовності постояти за себе.
Це вже була не та Златка, що півроку тому,так змінило її життя.
Зараз, у хвилину тривоги, може, навіть небезпеки, ці риси особливо яскраво проявилися в її зовнішності. Іншим разом воєвода милувався б дочкоютака вона була стривожено-гарна,але зараз було не до того.
Стривай!вигукнув він.Не треба лякати Марійку! Гєн, здається, і Драган з хлопцями Він трохи відстав А на ношах хтось інший Біжи лишеньприготуй усе, що треба, для пораненого!
Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручі. Застигла там непорушно, приклавши ліву руку до рота, ніби хотіла щось сказати і враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.
Що з тобою, дочко?злякався воєвода.Що там побачила?
Татку, ти казавякийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобі розповідала про нього
Дівчина зблідла. Воєвода пригорнув дочку.
Не хвилюйся, Златко. Це ще ні про що не говорить. Невже ти думаєш, що зі Спихальським обов'язково має бути і Звенигора?
Не знаю Але мені чогось так моторошно стало на серці
Дурнесенька, заспокойся І Зараз ми про все дізнаємося.
Златка тремтіла. Хіба батько розуміє, чому в неї так тіпається серце? Чому краска збігла з личка і враз похололи руки?.. Після трагічних подій у Чернаводському замку, коли врятувалась тільки третина гайдутинського загону й воєвода вивів його в гори і в дикій неприступній місцевості збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загоні говорили в минулому часі. Дивувалися його мужності, хвалили за відданість друзям. Але це були розмови принагідні. Ніхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка і Яцько, який врятувався разом з небагатьма іншими, думали про нього, вірили, що він колись та повернеться до них. А Златка тільки й жила надією на це.
І ось з'являється Спихальський! Що то він скаже їй про Арсена?
Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося кроків триста, наперед вирвався Яцько, прудко побіг нагору до Златки і воєводи Младена.
Златко! Златко-о!долинув його голос.
Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати її, але дівчина легко, мов сарна, перестрибнула через каміння і помчала назустріч гайдутинам. Голос Яцька сказав їй усе.
Арсен?
Він! Живий!Яцько весело усміхнувся.Утік з друзями з галери
Останніх слів хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помітила навіть, як розправив рукою вуса і розцвів в усмішці пан Спихальський, побачивши її. Зразу впізнала Арсена. Лежав він на животі, блідий, змарнілий, з заплющеними очима і міцно стиснутими вустами, що пошерхли від внутрішнього жару.
Тихо взяла його руку в свою. Він розплющив очі. І враз здригнувся.
Златко!
Дівчина крізь сльози безмовно кивнула головою і потисла козакову руку, стримуючи свої почуття. Арсен теж не промовив більше ні слова. Тільки держав у своїй гарячій руці холодні пальці Златки і, поки й винесли ноші на гору, блискучими очима дивився на її зблідле, але таке миле і рідне обличчя.
З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспішав воєвода Младен.
2
Щастя, як вино,п'янить Побачивши Златку, а потім воєводу і Якуба, Звенигора відчув, як у нього, мов від хмелю, зашуміло в голові. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще ніколи в житті йому не доводилося так хвилюватися, як сьогодні. Хотілося про все розпитати, про все зразу дізнатися.
Після перших коротких привітань його занесли в колибу.
Де ж пані Анка?спитав Арсен, не бачачи її серед гайдутинів, які зустрічали його.
На обличчя воєводи впала тінь.
Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворіла Але ти побачиш її, як тільки сам станеш на ноги.
Якуб і Драган допомогли Звенигорі роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всіяна виразками і ранами.
Пізнаю таволгу,сказав Якуб.Яка мерзота!
Так, мене били таволгою. Уже минуло більше тижня, а здається, і досі в тілі стирчать її колючки
Ну, потерпи трохи, хлопчику,я допоможу тобі. Зараз ми скупаємо тебе в гарячій воді, настояній на хвої і дубовій корі. Потім змащу маззю І всемилостивий аллах поставить тебе на ноги,пообіцяв Якуб.
Він зрадів Звенигорі, як рідному синові, і доклав усіх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.
На другий день, увечері, коли Звенигора, завдяки лікуванню Якуба та дбайливому піклуванню Златки, відчув себе значно краще, біля його ліжка зібралися воєвода Младен, Драган, Якуб.
В колибі було тепло і затишно. Жовті стіни пахли свіжою смолою. В лежанці весело палахкотіло сухе смерекове гілля.
Воєвода Младен, ще більш посивілий і змарнілий, сів біля Арсена, поклав поранену ногу на ослін. Насупроти, біля столу, сіли Якуб і Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнім часом став правою рукою воєводи і користується загальною пошаною серед балканджіїв.
Другарі,промовив воєвода,ми всі раді, що зібралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та їй не можна хвилюватись, тому сьогодні обійдемось без неї і навіть не будемо відкривати їй, про що тут ішла мова.
Трапилося щось надзвичайне?спитав стривожений Звенигора.
Ні, нічого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамідом,тихо відповів воєвода, і Арсен помітив, як боляче затіпалась у нього ліва щока. Та Младен пересилив себе і говорив далі твердим голосом:Цими днями Драган, за моїм наказом, зробив глибокий розвідувальний наїзд до Загори і Слівена. Ми дізналися, що військо великого візира Ібрагіма-паші після невдалого походу на Україну, де воно зазнало поразки під Чигирином, повернулося назад і стало постоєм на зиму по всій Болгарії. Повернулися до Слівена також Гамід та Сафар-бей зі своїми загонами.
Невже вони помирилися, Драгане?швидко спитав Якуб.
Наші люди розповідають, що відносини у них і досі холодні. Загони їхні розквартировані в різних частинах міста. А самі вони майже не зустрічаються. Хіба що в службових справах в околійного паші.
Стривайте, стривайте, я щось вас не розумію,спинив друзів Звенигора.Про яку сварку між Сафар-беєм і Гамідом іде мова?
Справді, ти цього не знаєш. Арсене,сказав Младен.Пам'ятаєш нашу розмову з Сафар-беєм у Чернаводському замку? Після того ага мав сутичку з Гамідом і порвав з ним дружбу Він навіть пішов геть від Захаріаді, відомого лікаря, в якого лікувався також Гамід. Дізнавшись про це, Якуб тоді повернувся до міста і два тижні лікував Сафар-бея
Ненка,вставив Якуб.Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене міг би позбутися руки або й життя Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Він був утратив багато крові. Я чимало повозився з ним. І, здається, він вдячний мені Правда, всі мої вмовляння, щоб він кинув службу в яничарському корпусі і признав Младена й Анку батьками, не принесли успіху. Як тільки Ненко видужав, він зразу ж виступив з загоном у похід на Україну
Тисячі, якщо не десятки тисяч воїнів наклали там головами, а от Гамід і Сафар-бей повернулися цілі й неушкоджені,з гіркотою в голосі сказав Младен.
Младене!.. Не говори так про Ненка!
У мене немає сина, Якубе.
Але Анка думає інакше!
Вона мати. До того ж хвора Та не про це зараз мова, другарі. Я хочу говорити сьогодні тільки про Гаміда. Ми всі троєЯкуб, я, Арсенмаємо багато підстав ненавидіти цю людину лютою ненавистю і бажати її смерті! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок і досі ходить по землі і сіє зло. Настав час розквитатися з ним за всі його провини! Ми не повинні втратити такої щасливої нагоди: Гамід, всупереч своєму бажанню, змушений цілу зиму перебувати в Слівені. Тож скористаємося з цього, другарі!
Я давно про це говорю, Младене,сказав Якуб.
Так. Але ж Гамід тільки зараз з'явився в наших краях.
Я не хотів би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повинні викрасти його і судити своїм судом!гарячкував Якуб.
Я цілком поділяю твою думку, Якубе. А що думають наші молоді другарі?
Я Гаміда не знаю,сказав Драган.Однак я з вами.
А я пристаю до вашої спілки,промовив Звенигора.У мене є що сказати тому клятому виродкові! Дайте тільки стати на ноги!
Через два тижні ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобі не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем,заспокоїв козака Якуб.
Отже, стоїмо на тому: всі наші помисли і зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гаміда,сказав Младен.Драгане, повідом наших людей у Слівені, щоб слідкували за кожним його кроком!
Він дуже обережний, собака,сказав Драган.З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною.
Ну, що ж, візьмемо разом з охороною. Підемо всім загоном! Якщо не пощастить спіймати, поквитаємося на місці! Ніяких інших дій проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не піймаємо того негідника!Младен простягнув руку, і зразу ж три руки простягнулися йому назустріч і сплелися в міцному стисканні.Клянемося, що доки буде жити на світі наш ворог, ми не відступимо від нашого договору! Якщо смерть спіткає кого-небудь із нас, інші помстяться Гамідові і за нього!
Клянемось!
3
Минув місяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах і гірському привіллі сил. На щоках заграли рум'янці, а в очах з'явився життєрадісний блиск.
Не впізнати було і його друзів. Роман ходив білосніжним гоголем. До його пшеничного чуба і ясно-синіх очей дуже личило гайдутинське вбрання: білий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькі білі штани, заправлені в м'які юхтові чоботи. Звенигора жартував: «Ти, Романе, як дівчина! Хоч заміж віддавай!» Літній Грива споважнів, став дужим і опасистим. А пан Мартин, відчувши, як знову в жилах заграла кров, непомітно для інших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову ніс високо, а ретельно підстрижені вуса, раніш закошлачені й опущені донизу, хвацько закручував догори.
Та радощів у гайдутинському стані не було: тяжко хворіла пані Анка. Останнім часом їй стало зовсім зле.
Зразу після чернаводського розгрому і зустрічі з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули холодні заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.
Воєвода Младен схуд і постарів.
Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдутини висипали надвір. Звенигора і Драган зайшли до колиби воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.
Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.
Звенигора і Драган зупинилися біля порога.
Воєвода схилився до дружини, шепотів:
Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся веснитепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу горузвідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..
Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.
Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Звенигора і Драган опустили голови.
Анка усміхнулась болісно, винувато.
Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини І не винесеш ти мене на найвищу гору Хіба що мертву Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію Але й звідти я не побачу свого сина свого Ненка Я так хочу зустрітися з ним востаннє Хочу надивитися на нього перед смертю. Бо за життя не надивилась.
Вона замовкла і відвернулась до стіни.
Младен розгублено поглянув навколо.
Але ж, люба, це неможливо зробити,сказав він тихо.Ненкояничар. Він у Слівені Ти не можеш поїхати до нього, а він
В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.
А він може прибути сюди!раптом пролунав голос Звенигори.
Анка стрепенулась, підвела голову.
Як?
Младен здивовано і з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помітив того.