Технічне керівництво Ради боротьби зі шкідниками наводить цифри щодо кількості відригувань та випорожнень однієї сміттєвої мухи протягом 24 годин, після контрольованого скормлювання їй молока. Ці цифри (від 16 до 31) отримано не як результат безсонної ночі та споглядання за мухами, а після підрахунків «фекальних плям» і «плям від відрижок» (вони відрізняються за кольором). Можна тільки уявляти, скільки таких «плям» було на їжі в солдатських їдальнях у часи, коли їх ще провітрювали крізь відчинені вікна та двері. Згідно з інформацією керівництва, під час Вєтнамської війни в солдатських їдальнях було стільки мух, що «поїсти, не проковтнувши одну-дві, було важко.».
Зараження від мух і досі трапляються, здебільшого в перші, найтяжчі, дні чи тижні війни. Коли ухвалюють рішення, що треба відправляти насамперед, зброя і набої мають пріоритет перед пересувними туалетами та холодильниками. Коли почалася Перша війна в Перській затоці, морські піхотинці прибували в регіон через порт Джубаїль, для їх розміщення саудити надали складське приміщення. «Ми мали десять тисяч морпіхів і два туалети з дірками в підлозі», згадує Джо Конлон, флотський ентомолог у відставці. Туалети дуже скоро переповнились, і нечистоти просто текли по вулиці. Тим часом, через брак холодильників для зберігання, у доці, за стоградусної спеки, накопичувались піддони з харчами. Злетілись міріади мух. Конлон вважає, що тоді захворіли 60 відсотків морпіхів.
Колись було ще гірше. Поле бою для мухце рай у вигляді великої кількості органіки, яка гниє, яку можна їсти, у яку можна відкладати яйця, якою можна відгодовувати нащадків. На тихоокеанських островах у часи Другої світової війни, як написано в керівництві Ради боротьби зі шкідниками, «кількість мух, що розвелись у мертвих тілах на полях боїв і у фекаліях у вигрібних ямах, не піддається сучасному сприйняттю». Схожа ситуація складалася через наслідки битви за Ель-Аламейн у Єгипті, що змусило офіцерів британської Восьмої армії навіть ввести квоту на вбивствокожен солдат повинен був протягом дня вбити не менш ніж пятдесят мух. У Вєтнамську війну в тілах загиблих розводилося стільки личинок, що в мішки для трупів доводилося класти пестициди. У таборі на кордоні з Кувейтом, у якому служив Конлон, проблема посилювалася ще й накопиченням сміття. Його не дозволяли спалювати (що роблять зазвичай), бо вогнища видали б розташування табору. (З часом сміття стало частиною стратегіїу темряві його відвозили подалі й підпалювали, щоб збити іракців з пантелику.)
Ніде ситуація зі сміттєвими мухами не була гірша (можливо, просто ліпше задокументована), ніж під час громадянської війни в США. Стюарт Маршалл Брукс писав у «Медицині громадянської війни» (Civil War Medicine): «Мало хто з рекрутів завдавав собі клопоту використовувати викопані під туалети рівчаки. Усюди лежало сміття. Поряд із залишками зарізаної худоби та відходами з кухонь». Ентомологи Гері Міллер та Пітер Едлер у статті, присвяченій комахам у громадянську війну, процитували листа якогось піхотинця з Індіани, що описував побачене: «Коли пройшла злива і земля просякла водою так, що перетворилася на смердюче море мертвечини. Незчисленні міріади зелених мух постійно відкладали яйця, з яких під спекотним сонцем дуже скоро вилупилися мільйони личинок, які так ворушилися, що трава та листя на землі теж ворушились і рухались».
Можна тільки уявити, що ставалося з відкритими ранами солдатів, які певний час пролежали на полі бою. Найімовірніше, ми не вгадаємо.
До нас не дійшли ні імена тих двох солдатів, ні назва битви, у якій їх було поранено. Ми знаємо тільки, що це було у Франції під час Першої світової війни, десь 1917 року. Нам відомо, що це сталося не взимку, тому що поранені пролежали «в кущах» сім днів. І тому що був сезон мух.
«Після того як з поранених частин тіла зняли одяг, я з великим подивом побачив, що рана наповнена тисячами і тисячами личинок. Видовище було дуже відразливе, рани поспіхом промили від тих огидних створінь. Після цього рани проспринцювали сольовим розчином, як це зазвичай робиться. Нашим очам відкрилася неочікувана картина: рани були заповнені чудово сформованою грануляційною тканиною рожевого кольору, такого ніхто не міг собі уявити».
Так хірург експедиційних сил США Вільям Баер писав про причини, що привели до його несподіваного рішення свідомо заповнювати рани личинками, аби краще загоювалися. Личинки сміттєвих мясних мух віддають перевагу мертвому мясу, що розкладається. Коли таке мясочастина відкритої рани, личинки, що його поїдають, виконують природну санацію. Санаціявидалення мертвих чи загноєних тканинбореться з інфекцією та пришвидшує загоєння. Через те що у відмерлу тканину вже не надходить кров, у неї немає імунного захисту і її легко колонізують бактерії. Потім інфекція переходить на здорові тканини і викликає запалення, через що рана загоюється повільніше.
Баера вразило, що в тих солдатів не було ні гарячки, ні ознак гангрени. Рівень смертності від ушкоджень такого типускладні переломи та великі відкриті ранистановив 75 відсотків навіть після «найкращої медичної та хірургічної допомоги, що могли надати спеціалісти армії та флоту». У 1928-му, через десять років після закінчення війни, Баер набрався сміливості та провів експеримент із цивільними. Його першими пацієнтами були четверо дітей з рецидивними інфекціями кісток від туберкульозу крові. Такий стан іноді не вдається перемогти антисептиками чи хірургічними методами. Реймонд Ленгард, автор біографічної монографії про Баера, згадує, як цю історію розповідав сам великий хірург. Ленгард навчався у Баера в Школі дитячого шпиталю у Балтіморі, також вони іноді разом обідали, хоч і без охоти («Досить часто за обідом ми самі собі псували апетит»). Баер «наклав» у рану однієї дитини личинок мясних мух, зловлених неподалік лікарні, і спостерігав за результатами. Через шість тижнів рана загоїлася. Як і рани інших трьох дітей.
Якою ж потрібно бути людиною, щоб заради експерименту заразити дитину личинками? Звичайно ж, людиною, впевненою у своїх діях. Незалежною людиною. Треба бути кимось, хто спокійно ставиться до непривабливих біологічних фактів. Кимось, хто, можливо, і самнепривабливий біологічний факт. «Шеф мав надмірну вагу, він шумно дихав, іноді аж хропів», писав Ленгард. Іноді Баер приходив читати лекції просто з операційної, не перевдягнувшись, у мішкуватих, заляпаних кровю хірургічних штанах. У себе вдома він розводив чау-чау, від чого члени родини мусили терпіти ще більше шумного дихання та хропіння.
Під грубою зовнішністю Баера ховався вимогливий та самовідданий практик. Він вважав «лікування личинками» значно менш відразливим, ніж його альтернативуампутацію. На думку Баера, відняття кінцівки було «остаточним руйнуванням», писав Ленгард, демонструючи талант до реклами відеоігор за багато років до їх виникнення.
Баера так вразили результати роботи його «друзів»-личинок, що він побудував у лікарні інкубатор для мух зі скла та дерева, температура в якому контролювалася термостатом. Серед 89 наступних застосувань було всього три випадки, коли личинки не досягли успіху і пацієнти стали жертвами інфекцій. Баер боявся, що це личинки занесли шкідливих бактерій, тому розробив метод вирощування стерильних зразків. Залишки його техніки збереглися до наших днів у «Монерк лабз» в Ірвіні, Каліфорнія. Медичні личинки, яких там вирощують, стерильні, відповідно до вимог Адміністрації з питань харчових продуктів та медикаментів, що 2007 року схвалила використання живих личинок мясної мухи як медичний метод.
Більшість сучасних «лікарів личинками» займаються важковиліковними діабетичними виразками ніг, а Джордж Пек з Інституту військових досліджень Волтера Ріда прагне повернути медичних личинок до їхніх військових витоків. У 2010 році він отримав фінансування на дослідження ефективності застосування личинок мясної мухи в лікуванні хронічно інфікованих ран, дістаних унаслідок підривів вибухових пристроїв. Пізніше Пек отримав ґрант на генну модифікацію личинок мясної мухи, щоб вони продукували антибіотик. Хоч застосування личинок і так запобігає розвитку інфекції, цих «суперличинок» можна було б налаштовувати на конкретні бактеріальні інфекції.
Пек запропонував виростити для мене личинок, розрахувавши час так, щоб, коли я завітаю до нього на обід, вони вже були того розміру, коли медичних личинок поміщають у рану (близько двох міліметрів завдовжки). У мене ран немаєтільки запитання.
Джорж Пек та його майбутня дружина, Ванесса, працювали в інсектарії, розташованому в підвалі Інституту військових досліджень Волтера Ріда. Інсектарійце обєкт, де вирощують комах, у цьому разі для подальшого використання у випробовуваннях вакцин і репелентів проти видів комах, що дошкуляють військовим. Ванесса опікувалася колонією піщаних мух, а Джордж, далі по коридору, своїми сміттєвими мухами. Таке оточення могло б пригасити запал будь-якої іншої пари, але Пек і досі спянілий від почуття. Це легко зрозуміти, коли чуєш, як він говорить про Ванессу. Пеклюдина, що легко піддається емоціям. Коли кілька вечорів тому ми вже збиралися йти з «Мі ранчо», розмова ненадовго відхилилася від мух. Підіймаючись зі свого місця, я почула, як Пек сказав, ні до кого конкретно не звертаючись: «Просто я люблю бджіл». Слово «люблю» він вимовив з чуттєвим придихом.
Пек відмовився від карєри в галузі фізики Сонця, він відчув, що віддаляється від світу природи. Вони з Ванессою ділять свою домівку зі світом природи як мало хто. Як домашні улюбленці в них живуть тарантул (Генрієтта) та невелика зграя мадагаскарських шиплячих тарганів. Як і Вільяма Баера, Пека можна вважати ексцентричним, але люди, які бодай трохи його знають, також знають, що в нього щедре і щире серце.
Поки я допиваю вино, Ванесса прибирає зі столу тарілки. Діти роблять домашні завдання у вітальні. Джордж ставить переді мною скляне блюдо для десерту. Шоколадний пудинг, оптимістично підказує мій мозок, але це не він. Цесира печінка. Їм уже майже день. Пек вказує на скупчення личинок, двадцяти чи тридцяти, які харчуються поряд одна з одною. Їх легко не помітити, бо все, що можна побачити, це кінчики їхніх хвостів. Комахи вдихають кисень крізь отвори в екзоскелеті, що мають назву «дихальця». У личинок цеанальні дихальця. До всіх їхніх інших «принад» вони ще й дихають дупою. Це досить вдале еволюційне надбання, коли, як це сформулював Пек, «ти цілий день занурюєшся головою в слизьку мертву плоть». Проти легенів і діафрагми ця система неефективна, і це одна з причин того, що комахи не змогли еволюціонувати до розмірів, яких досягли ссавці. Після розглядання мухи в домашній мікроскоп Джорджа Пека протягом кількох хвилин можу вас запевнити, що це добре.
Вільям Баер порівнював скупчення личинок під час харчування з виводком цуценят: «Вони так жадібно борються за їжу, що стають на голову, задерши хвости вгору, просто як цуценята навкруг миски з їжею, коли розмір миски замалий, щоб усі цуценята могли вільно дістатися до їжі». Баер думав про собак. Як на мене, личинки мають такий вигляд, ніби невидимий віртуоз натискає клавіші крихітного акордеону, виконуючи польку. Важливо, особливо для того, кого ними лікують, щоб вони не були схожі на личинок. Тобто, якби пацієнт зазирнув під фірмову двошарову повязку-клітку для личинок від «Монерк лабз» (LeFlap), його б не шокувало видовище наочного втілення гелловінської жахачки зі звивистими монстрами.
Пек переміщує на кінчик мого вказівного пальця трьох личинок. Вони здіймаються на хвостах і похитують головами, наче щасливі ляльки із шоу «Вулиця Сезам». Пек каже, що так вони шукають їжу. Ось дві з них підняли третю над собою. Це скидається на тріумфальну радість спортивної команди після перемоги.
Пек у цій сцені не бачить нічого радісного. Він тихо каже: «Вони цілком здатні до канібалізму».
Придивившись уважніше, я переконуюся, що це правда. Личинки напали (поїдають живцем!) на свого товариша. Та не минуло ж і двох хвилин, як їх витягли зі шматка сирої печінки! Личинка живе, щоб їсти. Більше вона нічого не робить. А через чотири дні з величезними витратами енергії розпочинає науково-фантастичний проект з перетворення себе на муху.
Пек кладе личинку під мікроскоп, який поставив на столі в кухні, щоб я ближче роздивилася ротові органинайвиразніший експонат анатомії личинки. Вони схожі на вигнуті коси, працюють як рашпіль. Це єдина частина личинки з твердого хітину коричневого кольору, вона контрастує з вологою, блідою, гнучкою рештою її тіла. На щастя пацієнтів, чиї рани санують личинками, тканини в глибині ран, мертві чи живі, не мають нервових закінчень, вони містяться у верхніх шарах шкіри. За умови додержання рекомендованого «дозування» (58 личинок на квадратний сантиметр незагоєної поверхні) кількості відмерлих тканин має бути досить, щоб личинки не звертали уваги на живу шкіру.
Ці маленькі жувальця, каже Пек, поки я дивлюся в окуляр мікроскопа, здатні робити те, що не до снаги жодному хірургові зі скальпелем. Роботизований лазер не може зігнути промінь, щоб досягти закритих тріщин, які можуть утворитися внаслідок вибухового ушкодження, а жувальця можуть. Ось це і є універсальний хірургічний інструмент.
Якщо вам потрібно вичистити рану до останньої бактерії, до останнього клаптика відмерлої тканини, ваш вибірличинки. Але вони маленькі, тому процедура потребує часу. Курс санації личинками (їх замінюють на свіжих до шести разів) може розтягнутися на кілька тижнів. А санація хірургічними методами потребує кількох годин. Та якщо пацієнт має міцну імунну систему, а молоді солдати здебільшого такі, необхідності у видаленні абсолютно всіх бактерій та залишків некротичних тканин немає.
Але Пек ніколи й не пропонував застосування личинок для первинної санації. Для військовослужбовців він пропонує переходити до личинок у разі виникнення тривких інфекцій, несприйнятливих до антибіотиків штамів, можливо, якихось екзотичних видів, що були в ґрунті та від впливом вибуху занадто глибоко проникли в тканини. Ці ускладнення виникають так часто, що Пек отримав від військових фінансування на випробовування на гризунах з метою оцінювання ефективності санації із застосуванням личинок ран від вибухів, у які потрапив ґрунт. Протокол експерименту мав деякі складнощі. Пекові та його команді треба було хірургічними методами зімітувати ушкодження, типові для ураження вибухом. Щоб задовольнити вимоги Комісії з нагляду за поводженням із тваринами, як і вимоги особистої етики Пека, жодна з частин цього процесу не повинна була викликати болю в пацюків. Треба було ідентифікувати та перерізати нерви, відповідальні за чутливість окремих частин тіла гризунів.
З причин, що не дуже складно вгадати, фінансування Пекових експериментів не відновили. Сучасна медична культура орієнтована на новітні технології та погляд у майбутнє. Тим, хто незнайомий з результатами досліджень і показниками ефективності, лікування із застосуванням личинок здається примітивним та архаїчним. Пек згадує, як під час доповіді в заповненому колегами приміщенні про перспективні попередні результати він почув, як полковник, що не бажав підтримувати експеримент, говорив про тридцятирічний поступ Інституту військових досліджень Волтера Ріда. Чоловік хитав головою: «А ми використовуємо личинок».
Результати опитування військових лікарів 2012 року свідчать, що погляди того полковника не збігаються з думкою більшості. Хоча тільки 10 відсотків опитаних призначали санацію із застосуванням личинок, 85 відсотків вважали, що забезпечення можливості такого застосування було б корисним ресурсом. Невикористання личинок цими лікарями мало суто практичні причини: вони не знали, як їх отримати, чи як їх використовувати, чи який код відшкодування треба застосовувати. Згідно з результатами іншого (меншого за охопленням) опитування, лікарі висловлювали занепокоєння тим, що заклади, у яких вони працювали, не дозволяли використання личинок, а також тим, що пацієнти, ймовірно, будуть проти.
Щодо пацієнтів вони помилялися. Дейвід Армстронг, хірург, а також один із засновників і керівник Асоціації Південної Арізони з порятунку кінцівок (Southern Arizona Limb Salvage AllianceSALSA), використовував личинок у лікуванні понад тисячі пацієнтів. Він сказав: «Випадки, коли люди відмовлялися від такого лікування, я можу перерахувати на пальцях однієї руки». В узагальненій частині рішення Адміністрації з питань харчових продуктів та медикаментів про схвалення застосування медичних личинок указано, що кількість «випадків невдоволення чи несприйняття» становила один відсоток, з яких більшість виявилася наслідками «затримок з доставленням чи втрат» «Федексом» (можливо, водії просто викидали їх у сміття) посилок з личинками. До того ж медичні личинки не такі потворні, як можна було б подумати. Коли їх витягають із контейнера для транспортування, вони завбільшки з присипку для кексів. Якщо не бачити, як поїдають одна одну, то вони навіть по-своєму милі. Пересуваються як гусінь-пядак, і їх часто зображують у дитячих книжках.