Люди зацікавлюються цими симпатичними маленькими створіннями, каже Армстронг.
Я запитую, чи має він на увазі, що люди виявляють цікавість, немов, скажімо, до того, як розростається власноруч посаджена розсада чи як розводяться гупі.
Саме так, підтверджує він. А потім, своєю чергою, зацікавлює процес загоєння рани. Таке важко описати, але личинки пробуджують у людей емоції.
Пацієнти, яких лікують із застосуванням личинок, принаймні деякі з них, відчувають достатньо позитиву та гордості, щоб надягати фірмові футболки від «Монерк лабз» із написом «Личинки на борту!».
Персонал лікарень зачарувати значно складніше.
Багато хто серед лікарів і медсестер ставиться до личинок з огидою, розповідає Армстронг.
З ним погоджується полковник Піт Вейна, колишній директор Центру комплексних ран та порятунку кінцівок при Інституті військових досліджень Волтера Ріда, тепер він там очолює дослідницькі програми. Десь у 2009 році Вейна опинився в ситуації Вільяма Баера.
У мене був пацієнт. Він знепритомнів на алеї, а поки був без свідомості, налетіли мухи і відклали яйця в його рану. Медсестри здійняли ґвалт: «О Боже, це жах! Приберіть звідси цих личинок!»
Згадавши, що він читав про талант личинок до санації, Вейна виготовив імпровізовану повязку-клітку, щоб вони не розповзлись, і залишив личинок у рані. Рана чудово загоїлася, та Вейна довелося відмовитися від цієї практики.
Уся лікарня була дуже роздратована тим, що я робив.
Визнаючи, як він його називає, «фактор гидливості», Джордж Пек усе ж таки вважає основною перепоною вартість лікування.
Як личинки можуть коштувати дорожче, ніж хірурги? Річ не в самих цих створінняхконтейнер з личинками від «Монерк лабз» коштує 150 доларів. Річ у витратах часу медичним персоналом, який треба ще навчити наглядати за личинками та правильно змінювати повязки. Пек показує мені другу миску з печінкою та личинками, що зявилися два дні тому.
Бачите, скільки тут піни і слизу?
Він пояснює, що коли під повязкою десь із сотня личинок, сітка, крізь яку проходить повітря, швидко забивається. Личинки задихаються. Медсестри гидують.
Зміна повязки з личинками складнішаі огидніша, ніж зміна інших повязок, бо треба поміняти і комах. Перед тим як помістити в рану нову дозу личинок, треба ретельно видалити старі личинки марлевим тампоном. Личинки з попередньої дози, якщо лишити їх у рані, дуже скоро перейдуть до фази заляльковування. Після кількох днів обжирання личинка мухи залишає соковитий хаос свого дитинства, щоб знайти тихе сухе місце, де вона утворить коконоподібний пупарій, перетвориться на лялечку, а потімна муху.
У вкладному аркуші до контейнерів з медичними личинками забули написати: «Якщо личинки втечуть, персонал лікарні буде засмучений.» По-перше, тому що це личинки. По-друге, тому що вони перетворяться на мух. Мухи в медичному закладі. Мухи в операційній. Вони осідатимуть на відкриті рани. Вони будуть відригувати та випорожнюватися. Вони перелітатимуть з однієї рани, при цьому поширюючи на своїх лапках тривкі до антибіотиків патогени. Лікар Рон Шерман, засновник «Монерк лабз», розводив личинок у своїй шафці у шпиталі Адміністрації у справах ветеранів у Лонг-Бічшафці, яка «стала досить просторою, коли всі дізналися, чим я займаюсь». Щойно якась муха вибиралася на волю, адміністрація накидалася на Шермана. Відтоді він переніс свою операцію «живі ліки» у складське приміщення неподалік аеропорту Ірвіна, там він вирощує личинок, пявок, фекальних бактерій (для трансплантацій). Уявляю собі форму звітності щодо оподатковуваних витрат (додаток С) цієї компанії, що одночасно має викликати у податківців і бажання навідатись, і відразу.
Сміттєвих мух приваблює запах розкладання: це може бути все тіло, інодійого частина. Вологі, смердючі, інфіковані отворирани чи природні порожнинивсе одно, що напис «Вільне місце» для самок мух, готових відкладати яйця. Коли про зараження личинками пишуть у медичних журналах, використовують термін «міаз» разом із бридкими фото з близької відстані, на яких читач бачить заражені ясна, ніздрі, геніталії.
І знову кілька слів від Ради боротьби зі шкідниками: «Важливість проблеми вагінального міазу зростає, бо зростає кількість жінок, що служать у залучених до виконання бойових завдань підрозділах. Відкладання яєць може стимулюватися виділеннями хворих геніталій». В умовах спекотного клімату, зазначає Рада, може виникнути спокуса влаштуватися на ніч на відкритому повітрі без одягу. І солдат, що спить надворі без спіднього, як мені здається, то і є солдат з хворими геніталіями. І він (вона) вже на шляху до «стидкого звільнення», з тієї чи іншої причини.
І, насамкінець, час від часу згадується «випадковий міаз», найчастішекишківника. Це стається так: пацієнт помічає личинок у своїх випорожненнях або поряд з ними і припускає, що позбувся їх дефекацією. А також припускає, як і його лікар, що випадково зїв щось заражене яйцями мух. Один дуже збуджений лікар, пишучи у випуску «Британського медичного журналу» за 1947 рік, стверджував, що «стійка хітинова оболонка яйця» витримує кислоти та ферменти шлунка, що дає змогу личинкам, які містяться в яйцях, неушкодженими дістатися менш несприятливих для їхнього існування умов кишківника, де вони зявляються та отаборюються.
На захист правди, у формі листа до редактора, виступив Ф. І. ван Емден з Імператорського інституту ентомології. Хіба не більше сенсу було б у припущенні, що личинки зявляються не всередині пацієнта, а, як це сформулював ван Емден, надаючи туалетам та підкладним суднам дещиці релігійної сакральності, у «посудині, що приймає екскременти»? Ба більше, ван Емден вказав, що оболонки мушиних яєць створені не з хітину. Це тонка нещільна мембрана. Щоб довести свою правоту, ван Емден створив експериментальну модель шлункасуміш підігрітого шлункового соку та пережованого хліба, у яку помістив яйця та личинки видів комах, про які йшлося. Усі личинки, зокрема ті, що ще були в яйцях, загинули.
Ті, хто досі потребує додаткових підтверджень: ось вам Майкл Кенні з Державної медичної служби міста Катанга в Бельгійському Конго зразка 1945 року. Імовірно, завданням ДМС було надання медичного обслуговування нужденним. У «Працях Товариства експериментальної біології та медицини» він писав: «Шістдесяти добровольцям згодували живих личинок». То були личинки хатньої мухи, запаковані у великі желатинові капсули. Не до кінця зрозуміло, чи личинок (двадцять штук на кожного піддослідного!) пакували по одній, чи всіхв одну спільну капсулу, але, щоб їх проковтнути, знадобилося по дві склянки води. У третині випадків піддослідні виблювали капсули через короткий час, личинки, що в них містилися, здебільшого залишилися живими. У двох третин піддослідних спостерігали діарею з мертвими личинками. Кілька «випадкових» личинок усе ж таки пережили «одіссею», та це не значить, що доброволець-піддослідний заразився. Коротка подорож травним каналомне те саме, що вселення та проведення там «дитинства». Проявлення всіх симптомів у добровольців припинилося протягом 48 годин, після чого личинки більше не зявлялися. Можна дійти висновку, що, по-перше, личинки мухи «не в змозі спричинити справжній міоз у людини», а по-друге, безкоштовної медицини не існує.
У будинку Пеків 20:00. Джордж заносить тацю з наколотими на булавки зразками комах. Та мою увагу привертає жива комаха.
Джордже!
М-м?
У вас на плечі сидить щось велике і страшне.
Пек навіть не дивиться на плече. Не відриваючи погляду від таці зі зразками, він каже:
Мабуть, це коричневий мармуровий смердючий клоп.
Цієї пори року вони тут скрізь. Пек пояснює, що назва йде від запаху, який зявляється, якщо клопа роздавити. Цього клопа ніхто не давить, його акуратно виносять із приміщення в мерілендські сутінки. Пек знову всідається за стіл у кухні.
Дивитися на них у мікроскопсаме задоволення.
ПЦЕДФ виконує у військових функцію каральної щодо шкідливих комах руки. Ця робота нескінченна. Покоління комах змінюються за кілька тижнів, тож мухи дуже швидко виробляють опірність до будь-яких пестицидів. Завжди знайдуться кілька мух із мутаціями, які дають можливість виживати, а потім ті, що вижили, та їхні нащадки, які дуже швидко розмножуються, заселяють ареал, посміюючись із людських стаціонарних та пересувних обприскувачів.
Мухи, з якими довелося мати справу під час війн у Перській затоці, запамяталися дратівливою завзятістю, адже їжі в пустелі небагато. Під час операції «Щит пустелі» (Desert Shield) Джо Конлон, флотський ентомолог, перебував у таборі батальйону легкої піхоти, що розташувався в пустелі на кордоні між Саудівською Аравією та Кувейтом. Мухи виконували роль дуже ефективного і неприємного будильника.
Спиш собі такий з роззявленим ротом. Тільки-но сонце сходитьмухи. Вони шукають їжу і вологу. І залітають тобі просто до рота. Від кашлю та лайки всі просинаються. Дослідник мух із Міністерства сільського господарства Джеррі Гогсетт розказував, як команда ентомологів під час операції «Щит пустелі» виїхала подалі в пустелю. Коли базу вже було не розгледіти, вони зупинились і відкрили бляшанку сардин. Через кілька секунд мухи їх знайшли.
Міцний потяг мух до людей та людського сміття пояснює наполегливість військових щодо їх знищення: солдати, вимушені постійно відмахуватися від мух, не можуть сконцентруватися на виконанні завдань. А коли завдання повязані зі стріляниною, та ще й щоб у тебе самого не поцілили, відволікання уваги може бути смертельним. Відволікання уваги може бути смертельним і для свійської худоби. Гогсетт каже, що корова може так зосереджуватися на битті мух, що забуває їсти і може померти з голоду. У сільськогосподарській спільноті це називають «заклопотаність мухами».
Під час війн у Перській затоці виникала подібна ситуаціязаклопотаність розпилювачами інсектицидів. Невдовзі після входу армії Сполучених Штатів до Кувейту розвідка виявила, що Саддам Гуссейн закупив сорок розпилювачів інсектицидів. На тлі розмов про «зброю масового ураження» рівень параної підвищився. Задля оцінювання ймовірності (і рівня небезпеки) використання тих пристроїв для розпилювання хімічної чи біологічної зброї був залучений Джо Конлон. Він дійшов висновку, що це малоймовірно. «Контролювати напрямок руху хмари розпиленої речовини неможливо. З тим самим успіхом можна потруїти власних солдатів». На професійну думку Конлона, Саддам Гуссейн таки хотів потруїти мух.
На військових базах пастки на мух великого обєму досить популярні, адже їх майже не потрібно обслуговувати. Тут весь фокусу виборі принади. У ПЦЕДФ випробовували ультрафіолетове світло різної довжини хвилі, різноманітні кольори для тла, а також усілякі види хімічних принад. У Другій світовій війні був один швидкоплинний момент, коли принада для мух мала стратегічне значення на полі бою. Нацисти насідали на іспанський анклав у Марокко, маючи на меті перерізати шляхи постачання союзних військ, що билися проти Африканського корпусу Ервіна Роммеля. Пентагон залучив Стенлі Ловелла, директора з досліджень і розробок в Управлінні стратегічної служби (УСС), попередника сьогоднішнього ЦРУ, щоб він винайшов спосіб тихого «здобуття Іспанського Марокко», як писав Ловелл у мемуарах.
«Я вирішив підробити козячі бібки», згадував Ловелл. На його думку, в Іспанському Марокко, краї, де «кіз більше, ніж людей», фальшиві кізяки не викличуть підозри. Він планував нашпигувати свої вироби як потужною принадою для мух, так і коктейлем з небезпечних мікроорганізмів, а потім уночі розкидати їх з літаків. Далі до справи мали братися сміттєві мухи: вони сідали б на підроблений послід, підхоплювали б патогени, а потім доправляли б смертоносну бойову частину нацистам у їжу.
У теках з документами УСС, що зберігаються в Національній адміністрації архівів та записів, можна знайти десятки описів різноманітних пристроїв та видів зброї, що придумали співробітники, але за ключовими словами «кози», «послід» чи за назвою «Операція Каприз"», як назвав цей проект Ловелл, я не змогла знайти нічого. У мемуарах Ловелл писав, що вони з колегами встигли чимало зробити, коли стало відомо, що німці відступили з Іспанського Марокко. Я підозрюю, що насправді розроблення «лайна-убивці» не просунулось далі креслярської дошки. А можещо ймовірніше, коктейльної серветки.
А потім я натрапила на теку, підписану «Хто, я?». І стало ясно, що я недооцінила Стенлі Ловелла.
10. Не вбиває, а смердить
Трохи про смердючі бомби
Це були перші в моєму житті секретні документи, і вони не розчарували. На кожній сторінці в теці, угорі, а потім ще й унизу, проставлено штамп «СЕКРЕТНО», набраний буквами великого розміру. Додатковий штамп попереджає, що документ містить «інформацію, яка має вплив на оборонну готовність Сполучених Штатів Америки» і що розголос змісту документа являє собою порушення Акта про шпигунство. На деяких з документів проставлено позначки, що їх доставлення дозволяється тільки «безпечною рукою», рукою урядового курєра, який пройшов ретельну перевірку і чию шкіряну сумку не мав права доглянути жоден митний інспектор.
Перший документ у теці датований 4 серпня 1943 року, він адресований Стенлі Ловеллу з УСС, шпигунської агенції часів Другої світової війни. Його написав хтось із британських контактів, з посиланням на записку від спеціаліста з розроблення спецвиробів однієї з британських служб розвідки, Управління спеціальних операцій УСО (Special Operations ExecutiveSOE). Записка починається словами «У відповідь на Ваш лист від 6 липня», що скидається на присипані пилом урядові протоколи. Правда, потім стиль різко змінюється.
«До цього часу використання нами речовин з неприємним запахом здебільшого було спрямоване на забруднення одягу окремих людей». У записці міститься секретна формула «С-рідини» (Свід «сморід»), оліїстої суміші з «надзвичайно тривким запахом, що наводить на думку про особисту неохайність». Також надано схеми двох систем доставлення: капсула із желатину, яку треба проштрикнути шпилькою та стиснути, направивши струмінь на ціль, і «негайно викинути, щойно операцію завершено», та невеличкий бронзовий пристрій для розбризкування, щось середнє між розприскувачем парфумів та розпилювачем пестицидів, останній«для прихованого носіння в руці чи кишені». Тут я уявила собі, як дружина британського оперативника випадково натрапляє на цю штуку в кишені свого чоловіка, підіймає її до рівня обличчя та стискає грушу, очікуючи на хмарку одеколону, натомість дістаючи черговий тривожний натяк на те, що коханий все ж таки не зовсім щирий щодо подробиць своєї карєри.
Мета: «висміювання або презирство». Деморалізація та вплив на психічний стан німецьких і японських офіцерів в окупованих країнах. Спецслужбам союзників дуже хотілося винайти дешеві непримітні пристрої, що можна було б вкласти до рук саботажників та груп опору, вмотивованих цивільних, які хочуть допомогти в боротьбі.
УСО, за допомогою розробників зброї Національного комітету оборонних досліджень, НКОД (National Defense Research CommitteeNDRC), взялися розробляти власну смердючу речовину. В мемуарах, опублікованих через двадцять років після війни, Ловелл намагався применшити зусилля, витрачені на розроблення SAC-23«забруднювача, смердючого», згадуючи про нього як про «комічну переміну» в «жорсткій, кривавій і брудній» роботі зі створення «нових особливих знарядь убивства людей». Але товщина архівних тек, як і детальний, абсолютно серйозний педантизм їхнього вмісту, натякають на інше. Проект SAC-23 розробляли протягом двох повних років, випробовуючи терплячість і переповнюючи шухлядки для вхідної кореспонденції сімох майорів, вісьмох лейтенантів, чотирьох капітанів та одного підполковника.
Первинним завданням Ловелла, як він описував це в мемуарах, було створення речовини з «відразливим запахом дуже рідкого проносу». («Хто, я?»кодова назва, яку Ловелл використовував для розроблення SAC-23.) Речовина, яку збиралися роздати учасникам опору в Китаї для приниження японських офіцерів. Ловелл чомусь вірив, що японці будуть особливо вразливі саме в такий спосіб: «Вважають, що японець не звертає уваги на акт публічного сечовипускання, але до дефекації він ставиться як до дуже таємної та ганебної дії». (Схоже на расизм.) З боку НКОД було також висунуто додаткові вимоги. Речовина повинна була мати «радіус дії» не менш ніж десять футів «без зворотної дії». «Застосування не повинно спричиняти шум». Непримітна. Непіддатлива до дощу, мила, розчинників. Повинна забезпечувати сором щонайменше на кілька годин.