Розробляння формули доручили хіміко-технологічній фірмі з Кембриджа, Массачусетс. Компанія «Артур Д. Літтл» призначила виконавцем свого найліпшого спеціаліста із запахів та ароматів«носа на мільйон доларів». Ернест Крокер був готовий до розвязання складних завдань, наприклад відтворення смороду сміттєзвалища в розпал літнього дня. У пояснювальній записці він писав: «Сморід поміж ароматів можна порівняти з буряном поміж рослин, рослиною, що росте не в тому місці, як картопля в квітнику». Іншими словами, усе залежить від оточення. Запах масляної кислоти біля прилавка магазину італійської гастрономії ми сприймаємо як сигнал про наявність сиру пармезану, а будь-де щеяк про те, що хтось виблював. У такий самий спосіб запах триметиламіну можна описати як рибний, або вагінальний, як соромязливо висловився Крокер, «приємний або неприємнийзалежно від обставин». Існує небагато запахів, які незалежно від обставин класифікуються як огидні. От такі й були потрібні УСО: «огидний сморід».
Основним активним інгредієнтом британської «С-рідини» був скатол, сполука, що має інтенсивний запах фекалій, її виробляють кишкові бактерії в процесі розкладання мяса. Так написано в іншій пояснювальній записці Крокера, з невимушеним заголовком «Факти про фекалії». Кислоти з перетравлених вуглеводів, писав він, додають кислі ноти шлункових газів. Незначні кількості сульфату водню забезпечують зрадницький сморід тухлих яєць. І так далі. Висновок: імітувати сморід лайнане таке просте завдання. Запах людських фекалій, як і будь-який інший природний запах, приголомшливо складний, охоплює десятки, якщо не сотні хімічних сполук. (Ось чому новомодні «пердіжні спреї» мають огидний запах, але не дуже схожий на справжній.) Високоточне відтвореннясправа надзвичайно нелегка і дорога.
І, на думку Крокера, не найефективніша. «Узагалі, писав він, суміші бентежать сильніше». Одна з функцій нюху, як і смаку, убезпечення, він діє як система раннього виявлення хімічних речовин, що можуть бути загрозою. Якщо людина не може розпізнати запах, вона не може бути впевнена, що перебуває в безпеці. Упродовж тисячоліть люди, які обходили незнайомі запахи, виживали частіше і передавали свої гени нащадкам. Отже, незнайомий огидний запахпотужніша зброя, ніж просто сморід.
Типовіше використання з військовою метою «мелодорантів»так називають сучасні несмертельні види хімічної зброї, що впливають на нюх, «позбавлення території», тобто недопущення або примушення покинути якесь місце-ціль: вєтконгівський тунель, схованку терористів, таємний склад зброї. Майже завжди це коктейль відразливих запахів. У записці «Про речовини з огидним запахом» УСО описані маленькі скляні капсули зі смердючим вмістом, які поширювали серед груп опору для розкидання на килимах у місцях, де збиралися нацисти. Офіцери несвідомо розчавлювали їх своїми блискучими чорними чоботами (як у дресирувальників левів), і приміщення наповнював (та всіх виганяв з нього) різкий сірково-аміачний сморід.
Крокер узявся до роботи. Задля перевірки ефективності десятків огидних сумішей він улаштовував «органолептичні випробовування» із залученням співробітників. «Органолептичний» означає «такий, що впливає на органи чуттів». Це також означає, що ви не хотіли б працювати в «Артур Д. Літтл» наприкінці 1943 року.
Урешті-решт Крокер зупинився на суміші скатола, масляної, валерянової та капронової кислот і меркаптанулайно, блювотина, смердючі ноги, цап і тухлі яйця. Зразки в двох варіантахінтенсивніша «сморідна паста» для намазування та смердюча рідина у свинцевому тюбику місткістю дві унціїбуло підготовано та представлено НКОД. Крокер запевнив замовника, що той забезпечить обєкту «великі незручності протягом не менш ніж двох годин за температури повітря 70 °F». Він пообіцяв, що це буде ніяк не менше ніж «повний остракізм», завершивши звіт, безумовно, унікальною в історії маркетингу фразою: «Продукт викличе таку тривалу та сильну огиду, як тільки це можливо для продукту цього типу».
Пем Далтон у лабораторії має пляшечку засобу «Хто, я?». Далтон працює в Центрі хімічних відчуттів Монелла (Monell Chemical Senses Center), незалежній неприбутковій установі, що має звязки з розташованим неподалік Пенсильванським університетом, довгу історію досліджень мелодорантів за фінансування Міністерства оборони, а щезроблений із бронзи ніс заввишки чотири фути перед фасадом. Уперше ми з Пем зустрілися 1997 року, коли вона була експертом-свідком у судовій справі проти однієї свиноферми. Тоді вона була жвавою дівчиною з рудим волоссям, яка проходжувалася вздовж огорожі з «електронним носом» у руках і збирала зразки запахів. Тепер на її обличчі трохи побільшало зморщечок від сміху, але волосся таке саме руде і вона й досі любить свою роботу.
У лабораторії Далтон будь-яких помітних запахів не відчувається, хоча тут міститься багато чого смердючого. На полиці, що в нас над головами, стоїть коробка зі зразками «пахощів» з-під пахв пожежників. Кожен зразокв окремому пакетику із зіплоком. Замість кетчупів і майонезів, які тримають у звичайних холодильниках, у холодильнику Далтон зберігається пляшка з сиветоном, синтетичною версією секрету анальної залози сивети. Пахучі речовини, що належать до категорії зброї, містяться в спеціальній витяговій шафі. «Хто, я?», що в разі потрапляння у вентиляційну систему будівлі здатен викликати паніку, зберігається в пляшці, обмотаній липкою стрічкою, двічі запакованій і схованій у невеликій герметичній банці.
Менеджер лабораторії Далтон, Кристофер Мотé, задля мене її розгортає. У нього високі вилиці, орлиний ніс, блискуче темне волосся, зачесане назад, він має романтичний вигляд. Та насправді він науковець до глибини душі. За його власними словами, він із тих, хто, відчувши аромат троянд на весіллі, каже: «О-о-о, фенілетиловий спирт». Мотé тримає пляшку недалеко від мого обличчя, але дуже міцно і не випускає її з руки. Якщо я її впущу, все західне крило Центру Монелла відчує, як любив казати Ернест Крокер, великі незручності.
Нерішуче принюхування підтверджує, що запах жахливий, але трохи не такий, як я очікувала. Саме цей зразок виявився далеким від початкової мети Ловелла, що була повязана з діареєю. Далтон тільки повернулася зі сміттєзвалища в Мілпітасі, Каліфорнія, і той запах просто тут. Він сірчаний, але не такий, як у спреях для розіграшів (ніби хтось зіпсував повітря). Він якийсь зліший, гостріший.
Мотé закорковує пляшку з «Хто, я?» та тягнеться під витяговий ковпак по іншу пляшку. На етикетці зроблено рукою друкованими літерами напис «Смердючий суп», а ще більшими літерами«НЕ ВІДКРИВАТИ!». Обєднана дирекція нелетальних видів зброї 1998 року доручила Центру Монелла розробити вдосконалений мелодорант для зачищення приміщень і безкровного розгону агресивних натовпів. Команда Делтон зробила «Смердючий суп».
Мотé простягає до мого обличчя кришечку від пляшки. Далтон відступає назад на два кроки, доки сморід до неї не дійшов. Він огидний, такий огидний, що аж дух перехоплює. Ніби сатана сидить на троні з гнилої цибулі. Мотé швидко закриває пляшку та повертає контейнер на місце.
Закривай ковпак, спокійно, але твердо каже Далтон. Потім уже менш спокійно:ЗАКРИЙ КОВПАК.
Здається, саме час сходити на обід. Я йду за парою науковців до закладу, у якому подають устрицьвін тут неподалік, щоб послухати історію створення найвідразливішого у світі запаху, суміші, відомої під назвою «Смердючий суп».
Основою була речовина під назвою «Урядовий стандарт туалетного смороду» (US Government Standard Bathroom Malodor). Уряд розробив смердючу речовину, а не його природну основу. Речовину розробили під час Другої світової війни, це було частиною зусиль зі створення речовини для дезодорування польових туалетів. Я бачила старі фото тих туалетівряд джі-ай, що вишкіряють зуби в широких посмішках, їхні голі зади звисають через зроблену з колод огорожу ями. Щоб тестувати різноманітні дезодоратори, армійським хімікам потрібно було відтворити сморід у лабораторних умовах. А цей сморід був, безсумнівно, унікальний. «Відкриті польові туалети, якими протягом тривалого часу користуються сотні людей, частов парку спеку, сильно відрізняються від звичайних туалетів у житлових помешканнях», пояснює Майкл Каландра, представник компанії «Фірменіх», що спеціалізується на ароматах і запахах. У «Фірменіх» зібрана ціла «бібліотека» бридких, доступних для промисловості запахів, які використовують при тестуванні засобів для чищення та дезодорації.
Отже, ми використали «туалетний сморід», каже Далтон, наколюючи на виделку щось триметиламінове, і трішечки його підсолодили.
На цю ідею надихнув власник одного готелю в Лас-Вегасі, що в паніці зателефонував, коли в нього засмітилися каналізаційні труби. Використання засобу для чищення з квітковим ароматом зробило сморід іще огиднішим.
Мотé розказує про ще одну причину, з якої до складу «Смердючого супу» додали фруктову нотку, що проявляється першою.
Більшість людей, коли до чогось принюхуються, спочатку роблять обережний неглибокий вдих. І якщо перше враження позитивнехочуть принюхатися краще.
Тобто, вклинюється Далтон, спочатку ви відчуваєте солодку першу нотку і наступний вдих робите вже глибоким, а.
Вони поводяться, як пара збуджених близнюків, що тільки-но повернулися з прогулянки по полю.
А тут на ваш глибокий вдих уже чекає сірка.
А сполуки сірки, що потрапили вам до носа, там тримаються. Вони затримуються слизовою оболонкою і впродовж якогось часу подразнюють ті самі рецептори.
Винахідливість розробників першокласної категорії речовин з відразливим запахом вражає. До складу розробленої британцями «С-рідини» введено компонент, який уповільнював проявлення смороду, «щоб підвищити шанси оператора на успішний відступ до того, як запах буде виявлено».
Було б добре, якби так можна було вести та вигравати війнизброєю, що не вбиває і навіть не завдає шкоди. Якби в рівняння не треба було вносити необхідність жертвувати людськими життями заради загальної користі нації чи високої мети. Уявіть, що було б, якби замість розщеплення атома або пробивання броні йшлося тільки про підрив духу супротивника. У тій самій чарівній категорії, що «Смердючий суп», маємо дітище Боба Крейна, інженера-матеріалознавця з бази ВПС США Райтів-Паттерсона. Він брав участь в одній із сесій мозкового штурму щодо нелетальної зброї під час операції «Буря в пустелі».
Крейн запропонував уявити ситуацію: щодня вороги сидять в окопах під вогнем. Лінії постачання перерізано. Солдати голодні, злі, почуваються самотніми. І тут ви застосовуєте секретну зброюаромат щойно спеченого хліба, що пробуджує ностальгію. Крейнексперт з мікрокапсуляції, ця технологія, разом з багатьма іншими речами, застосовується у виробах «потри і нюхни». Це дозволяє «замкнути» запах у крихітних зернятках порошку, який потім можна розкидати по позиціях ворога, поки бійці сплять. Наступного дня вони ходитимуть по цих мікрокапсулах, розчавлюватимуть їх та випускатимуть запах. І це буде вже занадто. Вони згадають, як скучили за домівкою, за мамою. Вони вирішать, що час дезертувати.
Як Крокер і обіцяв, сморід SAC-23 виявився «тривалим». Краще за всіх це зрозуміли випробувачі з контролю якості Мерілендських дослідницьких лабораторій, куди УСС надіслало коробку зі свинцевими тюбиками цього засобу. У звіті написано: «Майже завжди під час витискання вмісту тюбика оператор також забруднювався».
Майор Джон Джеффріз із УСО вирішив здійснити власне випробування. У липні 1944 року він написав уїдливого листа, де зазначив, що 20 відсотків тюбиків протікали ще до того, як потрапили в його офіс. Коли десять тюбиків, що не протікали, помістили в лабораторну піч, щоб імітувати умови зберігання в теплому кліматі, усі тюбики почали «сочитися». Для того щоб оцінити практичні сторони польового SAC-23, Джеффріз одягнув манекен у військову уніформу. Один з трьох тюбиків «вистрілив назад», йому на руку. Навіть просто при відкручуванні кришки тюбика, писав майор, «уберегтися від того, щоб певна кількість рідини не потрапила мені на руку, не вдалося».
Проблеми, повязані зі зберіганням та поширенням цих речовин, завжди були досить гострі. У часи Вєтнамської війни проблем виникло так багато, що розробники обмірковували бінарну систему доставлення, коли два компоненти зберігаються окремо, як компоненти епоксидного клею, а сморід виникає, тільки якщо їх зєднати. Далтон розповіла мені історію про катастрофічний збій під час випробувань «Смердючого супу». Щоб стримати сморід, Далтон надягала на піддослідних пластикові герметичні каптури.
Схожі на костюми біологічного захисту, тільки забруднене повітря подавалося всередину.
Повітря з домішками смороду подавали по гнучкому шлангу крізь герметизований отвір у каптурі. На третій день система дала збій. Замість «Смердючого супу» у вигляді газу ретельно вивіреної концентрації хлюпнула нерозбавлена речовина. Нещасливим піддослідним виявився один з військових, що фінансували проект. Коли чоловік стягнув із себе каптур, зясувалося, що волосся на його потилиці просякнуте мастильною речовиною. Далтону аж відібрало мову.
Я зіпала ротом, немов той короп, а сказати нічого не могла. А технік і каже: «Ого, воно було на вас, коли потрапили сюди?»він намагався звинуватити піддослідного! Ніби в того такий гель для волосся.
А чоловіку відразу після Монелла треба було їхати в аеропорт.
Нам довелося вести його в душову, щоб він відмився.
Однак свого часу перед УСО постала серйозніша проблема. Тюбики мали дефекти, а часу змінити їхню конструкцію не було. Хтось поквапився і додав «Хто, я?» до каталогу УСО. Почало надходити багато термінових запитів на отримання. Замовили десять тисяч тюбиків. У памятній записці «Засоби запобігання забрудненню оператора Хто, я?"» описано зусилля агенції з виправлення цього недоліку. Одноразові паперові нарукавники? Вони заслабкі. Паперові нарукавники з тканевим підсиленням виявилися міцнішими, але захищали, тільки якщо «рідину вичавлювати в горизонтальному напрямку».
Урешті-решт УСО зупинило свій вибір на застосуванні гумових нарукавників, навіть попри нестачу гуми в країні, такої гострої, що справа йшла до введення обмежень на продаж гумових шин і випуску плакатів із закликами здавати стару гуму («Америці потрібна твоя СТАРА ГУМА»). Разом із масками для протигазів, рятувальними плотами та шинами для джипів до національних потреб у гумі воєнного часу збиралися додати гумові нарукавники для застосування засобу «Хто, я?» з ущільненням для захисту оператора від забруднення.
Наприкінці 1944 року в Мерілендські дослідницькі лабораторії надійшли 95 тюбиків «Хто, я?» разом із захисними гумовими нарукавниками. Їх піддали випробуванням на грубе використання, на пришвидшене зістарювання, використання в умовах тропічного клімату, зберігання в умовах арктичного клімату. Ще було поєднання грубого використання з умовами тропічного клімату. Зареєстровано тільки один випадок забруднення руки випробовувача, спричиненого «сильним вітром, що віяв перпендикулярно до напрямку застосування засобу». Нарешті! Звіт про кінцевий етап випробовувань, датований 9 листопада 1944 року, містив висновок про готовність засобу «Хто, я?» до виробництва та постачання польовим підрозділам. Федеральні лабораторії були готові прийняти замовлення на виготовлення 9000 одиниць за ціною 62 центи за штукучого з надлишком вистачило б на придбання найкращих витягових шаф.
На цьому історія мала б закінчитись. Але не закінчилась. Ернест Крокер, відчуваючи, що в нього з-під носа спливає вигідне державне замовлення, вирішив «закинути» власну смердючу бомбу. «Запах Хто, я?" азійці не будуть сприймати як принизливий». Метою, задля якої Стенлі Ловелл ініціював створення цієї речовини, було саме приниження японців, як ви памятаєте. Крокер запропонував розробити новий мелодорант. Виробництво знову відклали. Було заплановано нові випробування. Долари платників податків недовірливо похитували своїми маленькими зеленими голівками.
«Під час обговорення за участі одного лікаря з флоту, який свого часу багато працював з представниками різноманітних азійських націй, написано в додатку від компанії Артут Д. Літтл до кінцевого звіту щодо Хто, я?, дійшли висновку, що безумовно неприпустимими можна вважати тільки два види смороду: сморід скунса та трупний. Взявши за зразок Хто, я?, ми розробили Хто, я? ІІ, що замість фекального має скунсовий сморід. Нова сполука має жахливий запах, а також властивості проникнення та довготривалості. Маємо всі підстави вважати, що ця розробка відповідає всім вимогам щодо застосування проти японців». Нарешті виробили пятсот одиниць «Хто, я?» та сто одиниць «Марк ІІ» азійського «Хто, я?».