До польового застосування так і не дійшло. Чому? Тому що Національний комітет оборонних досліджень попрацював над створенням зброї проти Японії з набагато сильнішими властивостями проникнення та довготривалості. За сімнадцять днів до другого і завершального підсумкового звіту щодо «Хто, я?» США скинули на Хіросіму атомну бомбу.
У тому, щоб під час пятнадцятигодинного перельоту відчути в салоні літака неприємний запах туалету, а іноді, залежно від турбулентності, ще й блювотиння, нічого незвичайного немає. Незвично відчувати, що ці запахи йдуть від розташованої над сидіннями полиці для ручного багажу. Ось таке і сталося з Пем Далтон за шість годин до прильоту в Південно-Африканську Республіку.
Коли я піднялася з місця, щоб відвідати вбиральню, мій ніс опинився якраз на висоті полиці. Я подумала: «Чорт, то ж мої зразки».
Це був 1998 рік. Далтон виконувала дослідження на замовлення американських військових, які досі прагнули межової мрії серед мелодорантів«універсально огидного запаху». Вона летіла до Африки у справах, не повязаних з цим проектом, але вирішила захопити із собою зразки мелодорантів, щоб випробувати їх на представниках племені коса в найближчому містечкузалучити до справи представників ще однієї культури. У її ручному багажі були пляшки з написами «Блювотиння», «Каналізація», «Палене волосся» та «Урядовий стандарт туалетного смороду». Далтон запечатала пляшки та поклала їх у подвійні пакети, але не взяла до уваги перепад тиску на борту літака. Рідини розширились і проступили крізь парафінові ущільнення. На щастя, у тому багажному відділенні були тільки її речі та речі її компаньйона.
Я йому кажу: «Вийняти речі з відділення не вийде, бо можемо їх перекласти тільки собі під ноги до кінця польоту, а місця тут обмаль».
Та якщо відділення не відчиняти, запах здебільшого там і залишитьсядоки літак не приземлиться. А що далі?
Я придумала рішення. Ми не чіпали відділення для багажу, аж поки не відчинили двері салону літака. Я вирішила, так люди подумають, що тхне щось на вулиці.
До того як проводити дослідження з коса, Далтон дослідила, як азійці, латиноамериканці, афроамериканці та європейці реагують на ці запахи. Чи вдалося виявити безперечного лідера? Так, ним став «Урядовий стандарт туалетного смороду».
Люди відчували огиду. Дуже сильну огиду, а ще вони думали, що запах небезпечний.
Ернст Крокер був неправий щодо японців. Серед піддослідних Далтон азійської раси, куди входили японці, корейці, китайці та тайванці, 88 відсотківнайвищий показник серед усіх етнічних категорійописували цей запах як такий, від якого вони «погано почувалися». Ця речовина посіла перше місце в рейтингу відразливих запахів за результатами опитувань представників усіх пяти етнічних категорій. Цей запах викликав огиду в усіх піддослідних, за винятком одного аж надто неупередженого чоловіка, який сказав, що до «Урядового стандарту туалетного смороду» «можна притерпітися».
Жоден з інших зразків огидних запахів, що Далтон мала в своїх пляшках, не наблизився до робочого критерію «універсальної відрази». Запах «Каналізація» не виправдав сподівань зовсім. 14 відсотків респондентів-латиноамериканців описували його як запах, що міг би їм сподобатися. Близько 20 відсотків європейців, азійців та чорних південноафриканців вважали, що так може пахнути щось їстівне. Запах «Блювотиння» теж показав слабкі результати. 27 відсотків коса описували його як «приємний», а 3 відсотки європейців навіть висловили готовність використовувати цей запах як парфум.
Колега Далтон, Гері Бічам (коли я відвідувала Монелл, він був його директором), сильно сподівався на запах «Палене волосся», що можна також сприймати і як запах людської плоті, що горить, був упевнений, що цей запах має видаватись огидним представникам будь-якої культури. Може, коли його осяяв цей здогад, у його бік віяв вітер з якогось жахливого місця?
Нічого такого не було, сказала Далтон. Він розповідав, що полюбляв відрізати шматочок шкіри з власного пальця та підкладати його комусь із колег на лампочку, задля розіграшу.
Коли лампочку вмикали, зявлявся запах.
Я йому тоді ще сказала: «З цього боку я тебе не знала».
На відміну від речовин із запахами «Блювотиння» та «Урядовий стандарт туалетного смороду», вже розроблених, речовину, що давала б запах паленого волосся, треба було розробляти від самого початку. Далтон умовила свого перукаря зібрати для неї мішок обстриженого волосся, що вона принесла в лабораторію та піддала піролізу. Піролізце така лабораторна версія його залишання на електролампочці. Зібраними випаровуваннями наситили оливу. Її й нюхали піддослідні. 42 відсоткам піддослідних європеоїдної раси запах «Палене волосся» видався повязаним із чимось їстівним, 6 відсотків піддослідних коса не відмовились би користуватися парфумами з таким ароматом.
Але нікому не захотілося зїсти, використати як парфум чи навіть перебувати поблизу запаху армійського польового туалету. Отже, саме «Урядовий стандарт туалетного смороду» використали як початкову точку розроблення «Смердючого супу». Як ця речовина прислужилася своїй країні за минулі роки? Далтон знизує плечима:
Я дала їм рецепт. Як вони його використовуютьне маю жодної гадки.
Якщо вам колись доведеться відвідати Центр Монелла, існує висока ймовірність, що вас попросять стати «донором запаху». Хтось захоче взяти зразок вашого подиху, чи понюхати вашу вушну сірку, чи зібрати випари з-під ваших пахв. Також з досить високою ймовірністю дослідження, для якого ви дасте зразки своїх запахів, фінансуватиме Міністерство оборони Сполучених Штатів Америки. Останнім часом військові зацікавилися запахом стресу. Чи не існує «пахучого підпису», однакового для всіх людей, який можна було б виявити за допомогою сенсора серед сумішей запахів парфумів і тютюнового диму із залишками запаху зїдених учора реберець із часником? Адже тоді можна було б застосувати якісь системи розпізнавання запахів тіла для виявлення особливих емоційних станів. Можна було б встановити такі сенсори в аеропортах, щоб виявляти підозрюваних у тероризмі. Хоча, щоб відрізнити підривників від тих, хто боїться літати, треба буде докласти певних зусиль.
Запахи тіла також можна було б використовувати для моніторингу рівня стресу особового складу, залученого до виконання ризикованих завдань із сильним психологічним навантаженням. Хімічний сенсор міг би стати частиною так званої «інтелектуалізованої» уніформи. Якби речовини, що вивільняються, коли людина в стресовому стані, можна було надійно ідентифікувати в складі повітря, що людина видихає, такий сенсор можна було б умонтувати в мікрофон шолома.
Ми тепер проводимо пілотне дослідження у Військово-повітряних силах, розповів мені Мотé.
Пілотне дослідження серед пілотів.
Метаможливість вчасно втрутитися. Коли людина досягає рівня стресу, який може поставити під загрозу виконання завдання, командування дістає попередження. Запах тіла тихенько вас «здасть». Як альтернативаможливість запустити автоматичне втручання, наприклад автоматичне вимкнення обладнання.
Я надала свій зразок запаху стресу раніше. Мотé примусив мене покласти під пахви марлеві подушечки та рахувати у зворотному напрямку від двохсот до тринадцяти. Якщо я збивалася, то повинна була починати заново. У якийсь момент він пригрозив, що викладе відео зі мною на ютюбі. Марлю, що побувала в мене під пахвами, пінцетом поклали в скляний контейнер для зразків, немов якусь рідкісну сітчастокрилу комаху. Мотé, який перед тим її понюхав, оголосив: «Чудовий свіжий запах тіла». У житті часто різниця між компліментом та образою буває такою тонкою, що важко зрозуміти, як слід реагувати. У Центрі Монелла все, що повязане із запахами тіла, не вважається соромом. Іноді це навіть може стати приводом до певної поваги. Коли Мотé говорив про одного зі своїх колег як про «справжнього донора, виходячи з його спроможності виробляти запахи тіла», це звучало так почесно, що тільки згодом я зрозуміла, що імя того чоловіка все ж таки згадувати не варто.
Опис запаху людського поту, викликаного емоційним сплеском (наприклад, якщо людина несподівано дістала ляща), який склали співробітники Центру Монелла: «цибуля-часник-гогі». Можна висунути здогадку, що для запаху стресу інших тварин також можна дібрати ідентифікатори, але про це треба питати або самих тварин, або ж тварин, які на них полюють чи нападають. Якщо хочете знати, чим пахнуть морські окуні в стані стресу, спитайте акулу. Чи можете поставити це запитання ВМФ США.
11. Принади та віднади
Як зробити та випробувати репелент від акул
Якби вам було треба придбати хімічну речовину, нешкідливу для людини, але токсичну для менших живих істот, ви могли б звернутись до якогось постачальника аграрного сектору. Хороший пестицид, якщо пестицид узагалі може бути «хороший», повинен поєднувати ці дві властивості. Лист Міністерства сільського господарства США до 11-го військово-морського округу США було присвячено інсектициду ротенону. У листі йшлося, що, на додачу до властивості знищувати комах, ротенонсильна отрута для риб. Якщо його додати до води в концентрації, недостатньо токсичній для людини, він викличе «заціпеніння акваріумних золотих рибок».
Інформація була обнадійлива, та тільки флот шукав засіб проти акул. До Другої світової війни Сполученим Штатам не доводилося вести бойових дій у тропічних морях (та над ними). Зявлялися розповіді про моряків та авіаторів, на яких, після того як вони залишали кораблі чи вистрибували з літаків, нападали акули. (Під час Першої світової війни екіпажі опинялись у Північній Атлантиці, там холод пожирав їх раніше за хижаків.) Одна з таких розповідей досягла чоловіка на імя Генрі Філд (як у Музеї натуральної історії Філда), що на той час був консультантом президента США з антропології, а також обіймав посаду взнову привіт! УСС.
Розповідь була про те, як у червні 1941 року літак ВМС Еквадору впав у Тихий океан, коли закінчилося паливо. Офіційний рапорт про цей випадок, що Генрі Філд прочитав, а може, просто про нього почув, у деталях описує «відчай та переляк» одного з членів екіпажу. Ніч була місячна. На чоловікові був рятувальний жилет, і, коли він поплив, довелося підштовхнути уперед тіло полковника, що захлинувся. Перед ним зявились акули. «У якийсь момент я відчув, що вони намагаються забрати труп, тягнучи його за ногу, коли я це зрозумів, то відчайдушно вчепився в тіло свого товариша, ми занурювались, аж поки напруження не зникло». Мушу зізнатися, мене більше зацікавила людина, що перекладала цей рапорт, ніж наляканий головний герой. «Коли ми знову дісталися поверхні, я у відчаї торкнувся його ніг і виявив, що частково їх не стало». Він полишив загиблого та поплив до берега сам-один, «у супроводі акул різних видів».
«Уночі, пише в мемуарах Генрі Філд, я все думав про тих чоловіків, та акул, що розрізали воду навкруг них». Консультуючи президента з антропології, він, здається, міг дещо радити Франклінові Делано Рузвельту і щодо питань іхтіології. «Я написав доповідну записку президентові, в якій запропонував створити репелент проти акул».
Маючи президентське благословення, Філд зустрівся з колегоюкуратором музею Геролдом Дж. Куліджем (він теж отримував зарплату в УСО). Кулідж був приматолог, срібноспинна горила, яку він здобув (підстрелив) у Конго, і досі в Музеї порівняльної зоології Гарвардського університету. Та він погодився очолити проект щодо акул. Не так уже й важко уявити, що експерт з горил, який отримує платню в шпигунській агенції, міг страждати на мяку форму відчуття безцільності. А тут нарешті зявився проект, хоч якось схожий на його спеціалізацію. Кулідж найняв ще одного колегу-куратора, В. Дагласа Бердена, на посаду головного дослідника. Берден був експерт з комодських драконів, навіть книжку про них написав, але він, як і перші двоє, мало що знав про акул.
Експертом з акул УСО запросило Стюарта Спрінгера, колись він навчався в коледжі, також у його резюме йшлося, що він працював комерційним рибалкою та техніком-хіміком на підприємстві активованого мулу в Індіанаполісі. У 1942 році справжніх експертів з біології та поведінки акул не було. Це правда, ніхто про цих створінь багато не знав. Фактично поєднання практичного досвіду поводження з акулами та певний досвід у царині хімії були майже ідеальним підґрунтям для початку роботи над цим завданням.
Військово-морський флот США погодився фінансувати проект, навіть попри те, що хтось із командування вказував, що на той час офіційно не зафіксували жодного випадку, коли б на людину, що склала присягу на флоті, напала акула. Вони більше думали про бойовий дух. Страх перед акулами, хоч би який ірраціональний він був, зменшував лави авіаторів-добровольців. Стюарт Спрінгер якось зауважив: «Люди готові віддавати життя за свою країну, але готовність бути зїденим заради неїто зовсім інше». Репелент мав, окрім усього іншого, стати, як висловився Дуглас Берден, «рожевою пігулкою», психологічним захистом для пілотів, які боялися бути зїденими акулами. 3 липня 1942 року фінансування Проекту 374 Бюро наукових досліджень та розробок УСС було ухваленоконтракт OEMcmr-184 передбачав, що за три місяці буде виконано дослідження «щодо засобів захисту особового складу, який перебуває на поверхні води в рятувальних поясах, проти акул, баракуд та медуз». (Серед понад трьохсот сторінок архівної кореспонденції стосовно Проекту 374 я бачила тільки два побічні згадування про баракуд. Щодо медуз, до них, наскільки я знаю, ніхто так і не взявся.)
Лабораторні дослідження виконували здебільшого у Вулдзголському океанографічному інституті, де була колекція відловлених акул, морських собакза розмірами та вдачею вони десь між великими білими акулами та акваріумними золотими рибками. Серед речовин, які команда випробувала, був ротенон. «Результат, безперечно, негативний, доповів Берден Куліджеві. Навіть смертельні дози процес харчування не переривали». Акули гинули, але не раніше, ніж їхня здобич. Допоки золоті рибки не стануть загрозою національній безпеці, місце ротенонав арсеналах Міністерства сільського господарства.
Випробували 79 речовин, жодна не підійшла. Подразники не спрацювали. «Відразливі запахи» не спрацювали. Те самез гвоздиковою олією, ваніліном, сосновою олією, креозотом, нікотином. Експериментували з компонентами нафталіну, спаржі, кінської сечі. Акули ні на що не зважали. Перший натяк на успіх зявився завдяки практичному досвіду ловця акул. Спрінгер чув, що коли на вудці є залишки акулячого мяса, акули припиняють «клювати». Він з командою взявся до роботи.
Десь у Флориді вони винайняли «ізольований» будиночок за 10 доларів на місяць. Здається, то був один з випадків, коли власник будиночка дуже жалкував, що бере таку малу плату за прибирання помешкання. Шматки акулячого мяса залишили за кімнатної температури на чотири чи пять днів. Потім приготували екстрактгниле мясо змололи, залили спиртом, відфільтрували рідину.
Провівши 44 досліди, Спрінгер з ентузіазмом звітував Берденові про можливість «УПЕВНЕНО говорити про наявність в акулячому мясі якоїсь речовини, що ефективно відлякує акул». Значення репелентності88,4 відсотка! Ефективністьвід 90 до 100 відсотків! У двомісячному звіті про перебіг виконання контракту OEMcmr-184 зазначено, що Спрінгер «має достатню впевненість щодо ефективності концентрату і готовий випробувати його, надягнувши рятувальний пояс і взявши з собою відерце крові».
Експедиція задля випробування концентрату з підгнилого мяса акул була затверджена як наступний етап, але Спрінгер і Берден наполягали, щоб УСС починав виробництво без затримок. «Якщо в цьому дійсно щось є і польове випробування затримає виробництво на шість місяців, писав Спрінгер у листі до Куліджа, це буде прикро, бо за ці шість місяців якихось бідолах можна було б захистити». Спрінгер знав підрядника, що міг би розпочати виробництво концентрату негайно. «Шарк індастріз», постачальник акулячої шкіри та акулячого жиру з Флориди, а ще, хоч як дивно, у минулому Спрінгер на них працював. Спрінгер був упевнений, що компанія могла б виробляти концентрат у кількості, достатній для спорядження ним від 2000 до 5000 рятувальних жилетів на місяць. Якби все вийшло, як хотів Спрингер, могло статися так, що скоро не залишилося б акул, яких потрібно було б відлякувати.
Але УСС наживку не заковтнув. Замість виготовлення концентрату вони хотіли спробувати виокремити активні інгредієнтисполуки, що можна було б замовити чи синтезувати без зайвих витрат і зусиль на переробку туш акул у великих кількостях. Для цього найняли трьох хіміків, і досить скоро вони дібрали перспективного кандидатаацетат амонію. Разом із двома іншими хімічними сполуками, що раніше теж показували перспективні результати (сульфатом міді та малеїновою кислотою), а також 30 фунтами «екстракту гнилого акулячого мяса» (звучить по-макбетівськи) його доправили літаком в Еквадор, до тих самих вод, де наша історія почалася, щоб випробувати на «ненажерливих акулах, що харчуються в поверхневих водах». Житло винайняли, провідниківтакож. Через три тижні Берден відправив сумну телеграму: «Прибережні води Еквадору практично порожні».