З глибин УСС надійшла відповідь Геролда Куліджа: «Спробуйте Перу». Він також писав: «Не опускайте рук. Полювання на акул має щось спільне з полюванням на тигрів. Ви точно знаєте, що вони у великій кількості водяться в різних частинах Французького Індокитаю, аж допоки не приїдете в якесь конкретне місце, щоб одного підстрелити, і у вас на це є лише два-три тижні». Продивляючись це листування, дістаєш враження, що карєра в галузі натуральної історії для цих джентльменів з хорошими звязками означала дещо більше, ніж улаштування в далеких краях сафарі та рибальських експедицій в імя науки. Назва мемуарів Дагласа Бердена, «Полювання в різних країнах», непогано натякає на сутність цієї роботи.
Експедиція все ж таки знайшла акул біля узбережжя Гуаякіля в Еквадорі. Але на цьому добрі новини і закінчилися. Сполуки не працювали. Спробували обєднати ацетат амонію із сульфатом міді, ця сполука (ацетат міді) здавалася ефективною. На жаль, щоб забезпечити захист від акул протягом доби, знадобився б брикет, що повільно розчиняється у воді, вагою 23 фунти. Такий результат був неприйнятний. Флот потребував чогось досить малогабаритного та досить легкого (щонайбільше 6 унцій), що можна було б зручно запакувати та прикріпити до рятувального пояса. Рятувальний пояс, попередник рятувального жилета, являв собою здуту гумову камеру, яку постійно носили обгорнутою навкруг талії та надували в разі потреби. Як і на будь-якій іншій частині уніформи, у ньому утворювалися дірки, він протирався і рвався. Остання річ, яку хотів би мати моряк, на додачу до дірявого рятувального поясаце три-фунтовий якір із акулячого репеленту сумнівної ефективності.
Флоту уривався терпець. Сто тисяч доларівна сьогоднішні гроші це 1,5 мільйонавитрачено, а, як і рік тому, ефективного та практичного репеленту від акул немає. УСС відсторонили від проекту і доручили його Управлінню військово-морських досліджень (Office of Naval Research) та Дослідницькій лабораторії флоту, ДЛФ (Naval Research LaboratoryNRL). Для початку флотські спеціалісти вирішили додати випробуванням реалізму. Спрінгер і Берден працювали з поодинокими екземплярами«випадковими акулами», використовуючи, замість людини в рятувальному поясі, шмати кефалі. Науковці лабораторії бажали повнішого відтворення ситуації, що виникає після потоплення корабля чи падіння літака, вважаючи, що такі інциденти мають приваблювати «великі зграї шалених акул». Стосовно так званого стану «харчового шаленіння», вважали, що це стан, у якому акулячий нюх відступає на задній план перед «поривом зграї». У серпні 1942 року на борт приписаного до Білоксі, штат Міссісіпі, траулера, який виловлював креветок, доправили певну кількість ацетату міді, щоб випробувати його здатність захистити «рибне сміття»рибу, яка потрапляє в трал і яку викидають за борт, бо це не креветки, від акул. Зможете вгадати? Навіть коли на кожен бушель «рибного сміття» додавали чотири-пять фунтів ацетату міді, це «жодним чином» не вплинуло на збуджену зграю акул, що пливли за кораблем і пожирали викинуте за борт «рибне сміття». «Акули не зважали».
Останнім ляпасом для Проекту 374 стала стаття флотського капітана Г. Дейвіда Болдріджа-молодшого «Аналітичні чинники неможливості відвернення нападу акули за допомогою водорозчинних речовин». Накладенням графіку швидкості акули, що нападає, на графіки швидкості розчинення та досягнення концентрації репеленту, необхідної для виведення хижака з ладу, Болдрідж продемонстрував, що кількість речовини, яка для цього знадобиться, буде така, що «говорити про можливість контролю хижацької поведінки акули в цей спосіб немає сенсу».
Наступним кроком дослідників флоту стало вивчення можливості застосування хмар чорнильного барвника, як це роблять восьминоги. Метою було заховати людей від потенційних атак хижаків. У тих самих умовах «психології зграї» активність, повязана з харчуванням, припинялася до моменту, коли хмара барвника не розчинялась у воді до тієї міри, що вже не заважала бачити здобич. Виробництво розпочали негайно. Склад «Шарк чейзера»: 80 відсотків чорного барвника та 20 відсотків«рожева пігулка», до складу суміші додали трохи ацетату мідідля заспокоєння (хоча й фальшивого). З 1945 року аж до Вєтнамської війни в комплект засобів екстремального виживаннярятувальних човнів, рятувальних плотів і рятувальних жилетіввійськових кораблів та літаків входили пакети цієї речовини. «Шарк чейзер» навіть було додано до комплекту виживання після приводнення для астронавтів проекту «Меркурій».
Скептики серед командування флоту були протягом усього часу досліджень і розробок. Контрадмірал Росс Т. Макінтайр, начальник Бюро медицини та хірургії флоту, доволі обґрунтовано вказував, що напис великими літерами «ШАРК ЧЕЙЗЕР» (Shark Chaser) на пакунку насправді може не підвищити, а знизити бойовий дух, бо може заронити сімя жаху в голови, що натомість були б зайняті справжніми проблемами виживання: зневодненням, нестачею їжі, ризиком захлинутися, спекою, холодом. Особливо коли згадати, що, як висловився Макінтайр, акули становлять «незначну загрозу» для моряків.
Наскільки незначну? Погляди розділились, але в якийсь момент командувач Південнотихоокеанського флоту видав розпорядження всім військово-морським базам та кораблям-шпиталям надати інформацію щодо «документально підтверджених випадків ушкоджень, яких зазнав особовий склад унаслідок нападів акул». Коли всі відзвітували, виявилося, що таких випадків було два (ще один випадок потім усе ж був перекваліфікований на «розлючену мурену»). В УСО відреагували в старомодному шпигунському стилівони «загубили» цей звіт. «Звіт щодо нападів акул було знищено, як Ви й просили»так написано в доповідній записці для внутрішнього обігу від якогось співробітника на адресу Геролда Куліджа в грудні 1943 року.
Для УСО це була друга смердюча бомба. Розроблення репеленту проти акул насправді ґрунтувалося на досвіді лише однієї людини та на політичних звязках другої, без достатніх даних, що обґрунтовували б необхідність такого проекту. Якщо уважно розглянути випадок в Еквадорі, з якого все почалося, то можна побачити, що насправді він не міг слугувати доказом небезпечності чи люті акул. Якщо він щось і доводить, то тільки незацікавленість із боку акул. Офіцер, що діставався до берега в рятувальному жилеті 31 годину, вибрався з океану непокусаним, хоч акули супроводжували його майже весь час.
Поширення підбадьорливої статистики та фактів щодо небезпеки могло б краще зберегти бойовий дух. «Правдива інформація, писав Макінтайр, була б набагато корисніша щодо помякшення тих страхів, ніж розроблення хоч би якого там репеленту». На початку 1944 року флот так і зробив. Відділ підготовки льотного складу поширював серед майбутніх авіаторів брошуру «Сприйняття акул» (Shark Sense) на 22 сторінках наводилися факти, які мали б заспокоїти літунів, вони були проілюстровані смішними малюнками акул, що зіщулювалися зі страху, пітніли, тікали з вигуками «РЯТУЙТЕ!».
І це була правда. В огляді 2500 звітів авіаторів щодо виживання в морі протягом Другої світової війни є лише 38 випадків, коли акул бачили, тільки 12 з них закінчилися каліцтвами або смертю.
Хоч би як заспокоювала брошура, у ній не було відповіді на запитання, які виникають у людей, що опиняються в морі після катастрофи. Чи правда, що акула може відчути краплину людської крові в океані води? Як шум впливає на акулвони зацікавлюються чи лякаються? А рух? Дехто, зокрема й той еквадорець, указували, що удари по воді відлякували акул, інші висловлювали припущення, що це їх приваблювало. Ніхто насправді не знав.
У 1958 році керівник відділу біології Управління військово-морських досліджень, Сідней Р. Геллер, взявся шукати відповіді. Він фінансував створення групи з вивчення акул (Shark Research Panel) та допоміг створити базу даних з нападів акул (Shark Attack File), у яку збирали відомості про напади акул на людей по всьому світі та яка існує і в наш час під назвою Міжнародна база даних нападів акул (International Shark Attack File). Статистичний аналіз зібраних у цій базі даних за девять років виконав Дейвід Болдрідж. Це дало світовіцитую статтю, опубліковану Національною службою морського риболовства в 2013 році, «більшу частину того, що ми сьогодні знаємо про напади акул». Майже все іншерезультат фінансованого в 1950-х роках Управлінням військово-морських досліджень вивчення хижацьких інстинктів, нюху та способів харчування акул.
Як сказав Болдрідж авторові опублікованого в журналі «Марін фішеріз рівю» історичного огляду досліджень акул, «якщо у вас зявлялася хороша ідея щодо дослідження акул, вам треба було йти до Сіда».
Алберт Л. Тестер прийшов до Сіда. Він мав хорошу ідею, три види акул в океані неподалік свого будинку, а щебаків зо два з морською водою завдовжки по 50 футів для експериментів. Тестер працював в Еніветоцькій лабораторії морської біології на Маршаллових островах (Еніветокодин з атолів, на якому, разом з Бікіні, США випробовували атомні бомби, лабораторія збирала дані щодо впливу радіоактивних випадів на життя в морі іякщо хто-небудь відстежував сторінки некрологів у наступні десятиліттяна еніветоцький персонал). Тестер намагався виявити, що саме приваблює акул до здобичі. На що більше покладаються акули, коли полюють: на зір чи на нюх? Якщо на нюх, які запахи їх приваблюють? Чиї запахи?
Почну з доброї новини. Людська сеча акул не приваблює. Коли в бак, а Тестер досліджував чорноперих акул, виливали від половини чайної ложки до третини чашки сечі, акул це не зацікавлювало. Ні збудження, ні відрази. Акули просто помічали наявність речовини у воді, що підтверджувалось швидкими змінами напрямку їхнього руху. Мабуть, помітивши сечу в басейні, так реагував би будь-хто, якщо в нього немає ні брів, щоб їх підняти, ні плечей, щоб ними знизати.
Також акул не цікавить людський піт. У приміщенні, де проводили експерименти з акулами, було достатньо тепло та волого, щоб Тестер та його студенти могли зібрати піт, промокаючи тіла одне одного губками та викручуючи їх у відро з морською водою, яку потім вилили в бак з акулами. Реакція акул, і їх важко в цьому звинувачувати, загалом була помірно негативна. Піт самого Алберта Л. Тестера викликав у них найбільшу відразу. Навіть у такій слабкій концентрації, як один до мільйона, піт Тестера змушував піддослідних чорноперих акул трусити головою та «швидко покидати ділянку».
Піт, що виробляється екзокринними залозами, розташованими по всьому тілу, для охолодження, відрізняється від поту, що виділяється під впливом емоцій чи стресу. Якби Тестер проробив те, що робили зі мною мої друзі з Центру хімічних відчуттів Монелла, взяв зразки їдких виділень під пахвами, які зявляються в людини в стані стресу, результати могли бути б інакші. Відчувши запах стресу, що може бути повязаний з легкою здобиччю, акули могли перейти до нападу.
Саме це стається, коли вподобана акулою здобич впадає в стресовий стан. Акула відчуває їжу, яку можна здобути без особливих зусиль, і наближається, щоб атакувати. Тестер доводив до стресу морських окунів, «створюючи загрозу рухами палички» в діжці (решта людей називають такі дії помішуванням). Потім воду з діжки, надавши їй наукової назви «вода з-під знервованих морських окунів», вилили в бак із акулами, що спровокувало останніх на «шалену реакцію полювання». А що на той момент здобич перебувала за межами баку, то ми точно знаємо, що таку реакцію ні вигляд, ні шум збуджених окунів спричинити не могли. Отже, це повинна бути якась хімічна речовина, що виділяється крізь шкіру чи зябра. І це не був просто запах морських окунів. Коли в бак лили «воду з-під спокійних морських окунів», акули на неї майже не реагували.
Рибяча кров та нутрощі, можна сказати, кричущі оповісники рибячого лихатакож викликали енергійні хижі рухи акул. Хімічний сигнал такий потужний, що акул можна було примусити зжерти пацюка, який зазвичай не викликає в них гастрономічного інтересу, коли змочити його шкіру «кефалевою сумішшю» (цілих кефалей перемелювали в блендері, додавши трохи води). Під час іншого експерименту акули атакували кухонну губку, просякнуту тілесними рідинами риб. «Акули, писав Болдрідж, кидаються практично на все оброблене рибячим соком"».
Зокрема на прихильників підводного полювання. Особливо наражаються на небезпеку ті, у кого здобич причеплена до пояса чи тягнеться за ними на линьку. На час, коли Болдрідж робив аналіз, у базу даних з нападів акул було внесено 225 випадків, в описах яких згадувалася наявність пораненої риби та/або рибячої крові чи нутрощів. «Акули, захоплено писав Тестер, можуть із моторошною швидкістю та точністю відчути, локалізувати й атакувати рибину, що відчуває біль (навіть коли це жива рибина, що зачепилася за гачок щелепою і не має інших ушкоджень)».
Можливо, саме підводним полюванням можна пояснити, чому на 17 відсотках жертв нападів акул, зареєстрованих у базі даних, були гідрокостюми. Спочатку існувала теорія, що акули мали одягнутих у чорні гідрокостюми людей за тюленів. Можливо, таке теж трапляється. Але, коли йдеться про підводне полювання, ймовірніше, що акул приваблюють аксесуари до гідрокостюмагарпун та вязка закривавленої риби на поясі.
Мертва риба також служить для акул запрошенням до обіду. Тестер пропонував сірим і чорноперим акулам різні види мяса риб та морських тварин: тунця, вугра, морського окуня, люціана, риби-папуги, тридакни велетенської, восьминога, кальмара, омара. Усі вони виявилися принадливими для акул. Останні не люблять ризикувати. Вони віддають перевагу їжі, яка не буде з ними битися. Поранена їжадобре. Мертваще краще.
Тут логічно було б поцікавитися нібито репелентними властивостями гнилого акулячого мяса. Тестер поцікавився. Він дістав трохи «нібито акулячого репеленту» в одного рибалки, другий зразокз лабораторії, а ще один його команда приготувала сама, на тиждень залишивши шматки мяса риби-молота та тигрової акули в тропічній спеці. Властивості цих речовин відлякувати акул не помітили. Навпаки, іноді вони діяли на акул як принада. «Результати наших дослідів, схоже, не збігаються з результатами Спрінгера Переконливих пояснень знайти не вдається». Можливо, Тестер був незнайомий з потужною принадливою дією «відкатів» від фабрики з переробляння акул.
Як з рибою, так і з людьми. Знов і знов у звітах про напади акул у часи Другої світової війни зазначається, що обєктами атак були мертві тіла. Моряк, що плавав у воді, міг відігнати акулу, вдаривши її чи сколотивши воду ногами. (Болдрідж писав, що, навіть коли акула діставала удар у ніс задньою лапою щура, що плив, цього вистачало, аби викликати «реакцію страху та швидкий відступ»). «Акули кидалися на мертвих», казав моряк, якого цитували в популярній книжці про затоплення крейсера «Індіанаполіс», цей випадок часто згадують у дискусіях щодо нападів акул на військових моряків. «Чесно кажучи, за ті 110 годин, що я пробув у воді, ділився спогадами капітан Льюїс Л. Гейнс, виступаючи на заході Бюро ВМФ США з медицини та хірургії, я не бачив, щоб акула на когось нападала.» Він сказав, що скидалося на те, що акулам «вистачало мертвих». За словами Гейнса, з води підняли 65 спотворених акулами тіл, але ніщо не вказувало на те, що більшість із них були покусані ще живими.
Чому ж тоді акули зявляються біля рятувальних плотів? їх принаджує те, що відбувається під плотами. Зграї риби, яких привабила або тінь, або можливість харчуватися меншими морськими істотами, які збираються під дном плота, щоб сховатись у тіні. Спогади моряка з часів Другої світової війни: «Більша риба припливає, щоб зїсти меншу, потім ще більшащоб зїсти більшу, а потім прибувають такі хлопці з дуже характерними спинними плавниками, щоб дізнатися, що тут за метушня». А ось іще один спогад, просто він мені подобається: «Акули занурювались і пропливали під плотом. Ми всі сиділи дуже тихо, і хлопець з радару полишив думку справити велику потребу з плоту у воду, сказавши, що боїться, аби пліт не перекинувся. Акули проробили це кілька разів, але не було схоже, що їх цікавимо саме ми».
Так воно триває і тепер. Мені відомо тільки про один випадок у новітній історії, коли акула вкусила когось із особового складу військово-морського флоту. У 2009 році акула-бик (або тупорила акула) відтяла австралійському водолазу-знешкоджувачу ногу і руку одним укусом під час антитерористичних навчань у гавані Сіднея. Я запитала фахівця з комунікацій Командування спеціальних операцій флоту США Джо Кейна про напади акул на «морських котиків».
Ви не з того боку підходите, сказав він. Запитувати треба не «чи потрібен спецназу флоту репелент проти акул?», а «чи не потрібен акулам репелент проти спецназівців флоту?».