Якщо вам не вистачає плавучості, ви тонете, каже мені Джеррі Лем, технічний директор Лабораторії медичних досліджень підводного флоту, розташованої за кілька будинків від Тренувального комплексу з контролю пошкоджень.
Я покинула Алана Гафа та його промоклих підопічних, щоб зустрітися з Лемом та його колегою з Королівських ВМС Великої Британії, лікарем, командером Джоном Кларком. Вони обидва добре знаються на тому, що часто йде за заходами з контролю пошкоджень, на евакуації з підводного човна та рятувальних операціях.
Лем наливає мені кави, а Кларк виходить, щоб знайти до неї молока. За хвилину він повертається, поглядаючи на штамп із датою на пакетику.
Двадцяте січня, має бути придатним.
Якого року? Це Джеррі.
Джеррі Лем любить пожартувати, він дуже життєрадісний, його широка білозуба усмішка трохи пожовтіла за два з половиною десятки років служби на флоті. Флотрозумні люди, тупа бюрократія. Зібрання, паперова робота, конференції. Мить тому я почула, як Лем говорив про щось із назвою «офіційний обід, присвячений протиракетному захисту». Уявляю: серветки під графинами з водою та презентації про траєкторії підльоту боєголовок. У кого не зіпсується апетит?
Ні «Тенгу», ні «Сквалусу» плавучості не вистачило. Перше, що повинна зробити команда підводного човна, який опинився на дні, це повідомити потенційних рятувальників. У ті часи, як і тепер, у кожному з відсіків субмарини було встановлено міні-пускові апарати з сигнальними ракетами, сигнальними димами, буями для позначення місця затоплення. У часи Другої світової війни буй позначення місця затопленняце така собі плавуча телефонна будка посеред океану. На буї «Сквалуса» було написано: «Тут затонув підводний човен. Усередині є телефон». Дуже схоже на безглузду карикатуру з газети «Нью-йоркер». Треба було додати ще один рядок: «Так, насправді є». Після прибуття на місце команда рятувального корабля підіймала буй на борт і діставалася телефона всередині. Пітер Маас описував цей момент у своїй книжці. Командир рятувального корабля, Воррен Вілкін, знімає слухавку і безтурботно каже: «Які у вас труднощі?»ніби він десь на дорозі зупинився біля автівки з піднятим капотом.
Командир «Сквалуса», він, здається, теж не особливо хвилювався під час катастрофи, легковажно відповідає: «Привіт, Вілкі». Після цих слів рятувальний корабель піднімається на хвилі і телефонний кабель розривається, залишивши єдиним доступним способом звязку перестукування морзянкою крізь корпус субмарини.
Звісно ж, що з 1940-х років технології вдосконалилися. Сучасний буй місцерозташування, «радіобакен положення аварійного підводного човна» (Submarine Emergency Position Indicating Radio BeaconSEPIRB), через супутник направляє кодоване повідомлення з ідентифікатором підводного човна та його координатами до найближчого координаційного центру рятувальних операцій. Буї, як і раніше, випускають крізь невелику трубу. Добре, якщо трубу не заварили, як це робили на деяких підводних човнах у часи холодної війнищоб випадково випущений буй не розкрив позицію американської субмарини радянському підводному човну, за яким та шпигувала. Перед тим як випустити буй, хто-небудь восковим олівцем записує на ньому, використовуючи всю доступну поверхню, якнайбільше деталей: яких пошкоджень зазнав човен (і команда), якість повітря на борту тощо.
Подальші дії залежать від того, як усе погано. На кожному підводному човні США є товста тека, зшита трьома білими кільцями, під назвою «Посібник з живучості підводного човна». На передній палітурці вміщено діаграму ухвалення рішення щодо залишення човна у вигляді запитань, які потребують відповідей «так» чи «ні». Чи вдалося зупинити надходження води? Чи вдалося загасити всі загоряння? Якщо так, якщо ситуацію стабілізовано, певно, відповідь буде: «Не залишати човен». Чекати на рятувальний корабель. Якщо човен перебуває на глибині, меншій, ніж 600 футів, є можливість його покинути та дістатися поверхні («Привіт, Вілкі!»), однак з причин, про які скоро дізнаєтеся, це крайній захід.
Підводні човни США забезпечені можливостями генерації кисню та поглинення вуглекислого газу, які дозволяють протриматися щонайменше тиждень, якщо немає енергії, тиждень «виживання на дні», як це називає Кларк. Завдяки британському акценту те, як він вимовляє «дно», звучить досить неоднозначно, як на мене. Я знаю, що він має на увазі саме дно океану, але все ж не можу позбутися враження, що він натякає на «спасіння дуп». Сім днів вважають максимальним терміном, за який повинні прибути допомога та рятувальні засоби. У 15 країн і в НАТО є системи глибоководного порятунку та евакуаціїапарати для глибоководних занурень із можливістю декомпресіївони відрізняються між собою максимальною глибиною, на якій їх можна використовувати. Жодна з них не може досягати глибин понад 2000 футів, але ж і більшість субмарин такої глибини не витримають. (Відомості щодо «глибини руйнування» сучасних американських підводних човнів засекречені, але освічені люди кажуть, що це десь півмилі.)
Кларк додає, що запасу може вистачити і більше ніж на сім днів. «Адже, мабуть, у вас залишилася частина команди». Мені знадобився певний час, аби збагнути, про що йдеться. А йшлося про те, що кисню вистачить більше ніж на тиждень, бо деякі члени команди вже ніколи не будуть його споживати. На борту «Сквалуса» в перші хвилини аварії захлинулися 26 моряківколи зачинилися водонепроникні двері, вони залишались у затопленому відсіку.
Останнє, про що хтось хвилюється в такій ситуації, загроза голодування. Підводні човни виходять із порту добряче завантаженими припасами, більшість із ниху бляшанках. Бляшанок може бути так багато, що в субмаринах менших класів вони іноді не вміщуються в коморі й тоді, протягом перших тижнів підводного походу, стоять у проходах. Можуть виникнути проблеми з водопостачанням, якщо бортовий опріснювач вийшов з ладу. У «Посібник з живучості підводного човна» внесено рішучі рекомендації щодо збереження прісної води: «Мінімізувати використання води в туалеті для змивання результатів дефекації до одного мінімального циклу, на кожні три використання». Для контролю запаху посібник надає рекомендацію посипати «результати» порошком, з якого на камбузі готують «жучиний сік». Підкреслюється висока кислотність цього напою, що мало б пояснювати рекомендацію з його використання в такий спосіб, а може, це був такий коментар від редакції щодо самого «жучиного соку».
А потім треба чекати. На «Сквалусі» екіпаж скупчився на долівці торпедного відсіку, вони їли консервовані ананаси. Команди ні «Сквалуса», ні «Тенгу» не панікували. На борту підводного човна «Тенг», згідно з рапортом командира, «ніхто не проявляв істерики чи неорганізованості. До самого кінця темою розмов були родини та кохані». Серед останніх повідомлень, відбитих назовні крізь корпус підводного човна S-4, який 1927 року зазнав аварії і затонув, було: «Будь ласка, покваптесь». Додавання «будь ласка», вимучене та часозатратне, крає мені серце. Ввічливість і повага до останнього моментуце дуже характерно для флоту.
Команді «Сквалуса» пощастило тією самою мірою, якою не пощастило спочатку. Перша камера для порятунку підводників саме була завершена і пройшла випробування. «Сквалус» став для рятувальної камери першою операцією. Тридцять троє моряків дісталися поверхні. Камера становила модифікований водолазний дзвін. Якщо перевернути склянку і занурити у воду, тиск повітря, що в ній залишається, утримає воду і склянка залишиться порожньою. Разом із камерою до субмарини спускався водолаз, який закріплював її отвір над люком за допомогою болтів. Тепер люк можна було відчиняти і виводити команду невеликими групами.
До появи рятувальної камери затоплення підводного човна дорівнювалося до смертного вироку. Навіть кілька дюймів води між поверхнею і люком тиснуть на люкчи на дверцята автомобіля в подібній ситуаціїз силою, яка не дасть його відчинити (поки тиск не зрівняти, впустивши воду всередину). На невеликих підводних човнах 1920-х років повітря вистачало приблизно на три дні. Одна з таких «залізних трун» навіяла лейтенант-командеру Чарлзу «Шведу» Момсену думку, як вивести людей назовні. Підводний човен, яким командував Момсен, першим прибув на місце аварії. Та все, що вони могли зробити, це всією командою дивитися на плями оливи на воді, «абсолютно безпорадно», як потім писав Момсен другові. Коли субмарину підняли на поверхню, у моряків, що в ній загинули, пальці виявились порваними та закривавленими, вони до останнього намагалися відчинити люк, на який тиснули 15 тонн океанської води.
Коли згадати, що велику частину часу бойових чергувань сучасні підводні човни США, що несуть на борту балістичні ракети, перебувають у ділянках океану, де глибини значно перевищують глибину руйнування цих човнів, термін «залізна труна» відновлює актуальність. Глибина руйнуванняце глибина, на якій корпус підводного човна піддається дії екстремального тиску довколишньої води і субмарина «вибухає всередину». Її просто розчавлює. А що з командою?
Уявіть, якщо зможете, каже Кларк, як усі металеві частини, усі разом, зрушують із місця і рухаються всередину, все, що трапляється на їхньому шляху, вони розчавлюють, перемелюють.
Тут урятуватися неможливо. 10 квітня 1963 року таке сталося з підводним човном США «Трешер». Усі 129 членів команди загинули.
Уламки розкидало по всьому морському дну.
Але якщо сучасні підводні човни плавають над такими глибинами, навіщо перейматися створенням засобів порятунку та евакуації? Може, вони існують тільки для того, щоб «матусі й татусі менше хвилювалися»? Не тільки і не більше, ніж евакуаційні трапи на пасажирських літаках. Тому що більшість зіткнень, як і в разі літаків, трапляються під час прибуття чи відбуттяу порту чи аеропорту, там, де щільність руху найвища, але ж і шанси на порятунок найліпші.
«Тенг» затонув на глибині лише 180 футів, але можливій рятувальній операції завадило те, що це сталося під час бою. Він затонув посеред конвою японських кораблів, які протягом попередньої ночі торпедував і топив. Урешті-решт погане повітря змусило команду здатися. Коли спалювали секретні документи, утворився дим, морська вода досягла батарей, що призвело до виділення смертельно небезпечного хлору. Згубна річ. Не було потреби заглядати в «Посібник з живучості», щоб зрозуміти, що час виходити.
Для таких випадків «Швед» Момсен дещо винайшов. У Другу світову війну підводні човни були обладнані рятувальними камерами та «легенями Момсена». («Легені»гумовий контейнер із запасом повітря, що надягався на моряка, після того як людина діставалася поверхні води, він слугував плавзасобом.) Рятувальна камера, як і повітряний шлюз космічного корабля, дозволяла тричі вирівняти тиски усередині та ззовні. На підводному човні це дає змогу відчинити люк і випустити людину з дихальним апаратом у вільне плавання в морі. «Тенг» був перший підводний човен, який моряки покинули без допомоги рятувальної команди. Їх було девятеро, четверо потім захлинулись або зникли безвісти. (Пятьох моряків, що вижили, згідно з сюрреалістичним етикетом війни, витягли з крижаної води вороги, як про них писав командир підводного човна, «ті, що, обсмалені та поранені, вижили після наших дій», після чого американців побили та відправили голодувати в табір для військовополонених.)
Що сталося з рештою команди, яка була в торпедному відсіку «Тенга» й у якої теж були «легені Момсена»? Чому вони не покинули човен? Вони не знали, як це зробити. «Більшість із членів команди, написано у звіті, ніколи не проходили тренувань із користування легенями Момсена чи рятувальною камерою. З цієї причини вони не мали впевненості в тому, що їм вдасться врятуватися, що призвело до загального почуття поразки. Після перших двох спроб залишилося дуже небагато охочих і далі намагатися покинути човен, хоча вони і знали, що з ними станеться, якщо залишаться на глибині». Про це написано в «Огляді евакуацій». Помічник торпедиста Фланкер «відмовився робити другу спробу». Неназваний енсин «у ступорі відступив від рятувальної камери, вирішив відмовитися від повторної спроби». Неназваний помічник механіка «після першої спроби відмовився пробувати ще».
Якби вони трохи потренувалися, усе могло б скластись інакше. «Хоча всі вони читали інструкції з евакуації, написано у звіті, ніхто з них потрібних дій не виконував». У 1930 році, на вимогу «Шведа»
Момсена, на базі підводних човнів у Гротоні введено в експлуатацію резервуар для опанування навичок евакуації з затопленої субмарини. Була надія, що всі підводники матимуть шанс попрактикуватись у необхідних діях.
Тренажер з евакуації з підводного човна Школи підводного флоту має діаметр 40 футів і вміщує 84 000 галонівстільки води вистачить, щоб наповнити плавальний басейн у якомусь готелі. Щодо діаметра, то це ближче до джакузі. Це така штука, куди можна впасти випадково, ніби у люк, якого не помітили. Попри аквамариновий колір води та викладені кахлями стіни, від яких відлунює, слово «басейн» тут зовсім не годиться. Це колона, що імітує океан, вона існує не для розваг і відпочинку, її метатренувати навички покидати затонулий підводний човен.
Двадцять шість курсантів стоять по периметру, на всіх однакові блакитні (флотські) плавки. Вони такі молоді, що на їхніх спинах вугрів поки що більше, ніж татуювань. Років через десять це зміниться. Шкіра хлопців, що служать на флоті, накопичує чорнила, немов сонячне проміння. Потроху щороку, у кожному порту. Перша тренувальна вправа почнеться в рятувальній камері, що має вихід у воду на глибині 15 футів. Вони не надягатимуть дихальні апарати, тільки рятувальні жилети. Інструктор називає цю вправу «піднімання з видихом», я прибережу цей термін на випадок, якщо колись доведеться писати огляд якоїсь опери.
Слово «видих» треба підкреслити. Якщо треба виплисти на поверхню, новачки намагаються затримати подих. Не стільки для того, щоб залишитися живими, скільки для того, щоб повітря допомагало підійматися з глибини. Вони не усвідомлюють, що повітря в їхніх легенях у міру піднімання до поверхні води буде розширюватись, адже тиск води зменшується. Повітря може так розширитися, що порве альвеоликрихітні міхурці в легенях, у яких відбувається газообмін. Якщо таке стається, бульбашки повітря можуть потрапити в кровяний потік. Повітряна емболія. Це погано. Потрібна екстрена допомога. Бульбашка повітря, як тромб, може перекрити кровоносну судину, результаткисневе голодування внутрішніх органів. Якщо ці органисерце або мозок, наслідки можуть бути фатальні. У звіті про затоплення «Тенга» міститься здогад, що саме це сталося з тими чотирма моряками, які вибралися з рятувальної камери, але потім зникли: випустивши з рота мундштуки від «легенів Момсена», вони могли не усвідомлювати наслідків затримки дихання.
«У школі підводників є золоте правило, каже Ерік Нейборз, інструктор, не затримуй дихання». Нейборз обіймає посаду з промовистою назвою «офіцер з дайвінгу». І він їй дуже добре відповідає. Волосся підстрижене до півміліметра, обручка на руці витатуйована. Ніщо не порушує гідродинаміки Еріка Нейборза, коли він у гідрокостюмі.
Щоб навчити курсантів модулювати видихні занадто повільно, ні занадто швидко, пропонують уявляти, що вони задувають свічки на торті. Волання теж спрацьовує. Нейборз із колегами-інструкторами, для того щоб іще краще відучити курсантів затримувати дихання під час руху з глибини до поверхні, на глибині наповнювали повітрям мішок для вина і відпускали його, щоб сплив. Виринувши на поверхню, він вибухав.
Коли ми з Нейборзом бесідували, я назвала той мішок бурдюком. Нейборз мене зупинив і перепитав:
Про що ви говорите?
Я щось наплутала? Такий мішок з козячої шкіри, його ще пастухи носять через плече? В Іспанії, здається? Ну, з нього ще вичавлюють струмінець води чи вина собі в рот?
Нейборз закліпав очима:
Я говорив про мішок, який усередині картонного пакета з вином.
Я помітила, що чоловік, який мене сьогодні супроводжує, у розмові з Нейборзом кілька разів назвав його Джимом. На стіні в його кабінеті дійсно висить альбом Джима Нейборза («Поцілуй мене на прощання»), але ж на бейджі написано «Ерік Нейборз».
Я довго намагався з цим боротися, розповідає він. Коли ваше прізвище Нейборз, завжди знайдуться люди, які називатимуть вас Джимом, хоч би що ви робили. Та потім здався.
Мішок, що вибухав, вирішили замінити на відео, у якому це демонструється, бо дивитися на це в реальності страшнувато, після такого курсанти відмовлялися використовувати тренажер. Кілька курсантів усе ж перемогли себе, але сьогодні тут відчувається якась збудженість. Дехто з цих хлопців ледве вміє плавати. Критерії щодо цього при вступі у ВМС мінімальні. Вас вкидають у басейн за 50 футів від бортика, і вам треба до нього дістатись, як умієте. Щоб служити на флоті, любити воду не обовязково. Один підводник якось сказав: «Я й ванни не люблю».