І знову те саме: весільне вбрання нероздільно повязане з багаторівневим нашаруванням дорогих спеціальних тканин, а термін його використання може розпочатись і закінчитись протягом кількох годин. Це не дуже відрізняється від захисного костюма для розмінування. Форма йде слідом за функцією, щоправда більшою мірою тут, ніж в інших студіях дизайну одягу. Тільки в портфоліо дизайнера військового одягу можна знайти рукавицю з окремим указівним пальцем, щоб можна було стріляти.
Високі технології дедалі більше використовуються в армії, відповідно, військова уніформа дедалі більше перетворюється з одягу на систему. На неї кріплять усілякі технічні штуки, прилади, амуніцію, акумулятори, від яких це все має працювати. Колись громіздкий об-ладунок та обвішані різноманітним знаряддям жилети надавали воякові зловісного вигляду, сам одяг також іноді служив цій меті. У високих капелюхах та з еполетами офіцери здавалися вищими на зріст та ширшими в плечах. А ще чоботи. Чоботи. Так, хвацькі шкіряні чоботи до коліна мали захищати штанини від бруду, проте вони ще й підвищували бойовий дух. Уніформа не тільки створювала одноманітний вигляд війська, вона надавала йому жвавості та впевненості. Уніформа була приваблива, оздоблена кантами, рубчиками та китицями. Як висловилась Аннетт Лафлер, «дуже кутюрна».
Сучасна польова уніформа, з відчутним акцентом на комфортності в спеку, має просторий покрій. Вона скоріше промовляє «готовий до відпочинку», ніж «готовий убивати». Та все ж уніформа залишається важливим чинником формування бойового духу. Колись польова уніформа була уніфікованою, «унісекс», та жінки скаржилися. Вона була для них заширока в плечах і талії, проте затісна в стегнах. Колінні накладки опинялися на гомілці. Жінкам це не подобалося. Це їм так не подобалося, що армія ввела жіночу польову уніформу.
Але так її називати не можна, каже Аччетта, бо її надягають деякі хлопці.
Ця уніформа називається «альтернативна армійська польова», уніформа «для солдатів меншої статури».
Час від часу розвиток військової моди залежить не від практичності, результатів досліджень чи питань бойового духу, а просто від особистих уподобань однієї людини (високопосадовця). Історія Британії зберегла імена генералів Кардігана та Реглана, і мені подобається уявляти, як вони, сидячи в наметі, викреслюють ескізи при світлі ліхтаря. Не так давно один начальник штабу армії вирішив, що до польової уніформи найліпше пасує чорний вовняний берет. Не тому, що вовна має вогнетривкі властивості та відводить вологу, просто йому подобалось, який вигляд це має. На його уподобання не вплинула навіть необхідність відстоювати у палких суперечках ухвалення винятку з поправки Беррі. Йому подобався виглядпопри майже суцільне віддання переваги перед беретами камуфльованим кепі з боку підлеглих і попри те, що в них були всі підстави віддавати перевагу саме кепі, адже в тих є козирок, який затінює очі, вони легші за берети, у них прохолодніше, вони краще вміщуються в кишеню. (Знадобилося десять років, поки кінець кінцем армії вдалося повернути кепі.)
Найвідоміший у колах, близьких до Натіку, приклад використання службового становища в рішеннях щодо уніформивипадок з ухваленням на початку 2005 року універсального камуфляжного малюнка для використання в армійській польовій уніформі. На меті було розроблення єдиного камуфляжного малюнка, що забезпечував би непримітність як у пустелі, так і в лісі чи в місті. Підрозділ Натіку з оцінювання засобів маскування запропонував тринадцять комбінацій малюнка та кольорів, і їх, як належить, було відправлено для польових випробувань та отримання зворотної реакції. До того як надійшли дані й дослідження завершилося, один генерал взяв та й вибрав малюнок. Навіть не з тих, що проходили випробовування. Новий камуфляж проявив себе в Афганістані так погано, що 2009 року армії довелося витратити 3,4 мільйона доларів на розроблення нового, безпечнішого для дислокованих там військових.
Камуфляж досить цікаво розглянути в перспективі розвитку моди. Зазвичай вояки започатковують тренди цивільної моди, а не наслідують. Час від часу саме військові їх вигадують, а вже потім додержуються. У середині минулого століття в загальній моді зявилися камуфляжні малюнки. Спочатку на одязі, а потім і на інших речах. Поки я це пишу, ви можете знайти і замовити через інтернет камуфльовані обручки, собачі светри, комбінезони, презервативи, вєтнамки, шоломи та футбольні бутси. Камуфляжний малюнок став такий популярний, що навіть службовці ВМФ вимагають його собі. Хоч як би це дивувало багатьох людей, сучасна робоча уніформа флоту має блакитний камуфляжний малюнок. Сумніваючисьа ну як чогось не розумію, я запитала одного флотського командера про доцільність використання такого камуфляжу. Він глянув на свої штани, зітхнув і сказав: «Це щоб тебе ніхто не вгледів, якщо випадеш за борт».
Та ніщо з дурощів навколо військових фасонів не може зрівнятись із сагою про яскраво-червону спідню білизну. Наприкінці XIX століття, за формулюванням, наведеним в одній зі статей, опублікованих у «Медичному бюлетені» (Medical Bulletin) за червень 1897 року, поширилася «ідея, що спідня білизна червоного кольору має приховану медичну користь». Хоч би якою необґрунтованою була ця ідея, вона якимсь чином дісталася до кабінету головного військового лікаря США. Підполковник Вільям Вуд доповідав, що британські офіцери в Індії, використовуючи в капелюхах підкладку з тканини червоного кольору, дещо полегшували собі витримування сильного тропічного сонця. Призначили дослідження, обєктами якого були дислоковані на Філіппінах військовослужбовці. Щоправда, саме капелюхів надали небагато, й американці ухопилися за ідею червоної спідньої білизниможе, це якось повязано з намаганням досягти прихованої психологічної переваги завдяки використанню секретних засобів, щось подібне до коригувальної жіночої білизни чи вставки в чоловічі черевики, які додають зросту. Зі складів Міністерства оборони у Філадельфії відвантажили пять тисяч кальсонів та спідніх сорочок яскраво-червоного кольору, разом з такою самою кількістю комплектів натільної білизни білого кольору, для контролю. Метою дослідження був моніторинг ментальної та тілесної бадьорості піддослідних. Піддослідними призначили тисячу чоловіків.
Білизна прибула за призначенням 1 грудня 1908 року. І відразу розпочалися труднощі. Чотири пятих надісланої білизни виявилися затісними для всіх, окрім найменших з чоловіків. Можливо, дізнавшись про пункт призначення, постачальники неправильно все зрозуміли і вирішили, що все це призначалося для сухорлявих і тонкокостих філіппінців. А може, просто змухлювали. Хто їх знає. Та шістсот чоловіків уже не могли бути піддослідними. Ще гіршим виявилося те, що кальсони пошили з бавовняної саржі, що спричиняло в чоловіків пітніння там, де ніхто пітніти не хоче, і це неодмінно нівелювало будь-які містичні властивості ліпше охолоджувати, якими нібито мав наділяти колір. Те пітніння виявилося вдвічі дратівливішим, адже фарба нещадно линяла. З піддослідних кепкували товариші. Через місяць, у результаті прання, червона натільна білизна перетворилась на жовту, а потімна «брудно-кремову». Підкладки капелюхів, які не треба так часто прати, утворювали, потрапляючи під дощ або під час пітніння, червоні цятки та струмки на обличчі, що давало ще більше приводів для кепкування.
Наприкінці року серед піддослідних провели опитування щодо вражень від спеціальної білизни. Тільки 16 із 400 чоловіків сказали бодай щось позитивне. Червона натільна білизна виявилася жаркішою та цупкішою. Вона «негативно впливала на чутливість носія». На додачу до тропічної пітниці, висипань на шкірі та підвищеної виснажливості від спеки її звинувачували в появі головних болів, запаморочень, гарячок, наривів та колік, погіршенні чіткості зору. Доповідь «Експеримент з натільною білизною яскраво-червоного кольору» на щодворічних зборах Асоціації тропічної медицини Далекого Сходу, безсумнівно, розважила учасників на тлі звичайних доповідей, присвячених малярії та грибку стопи.
Якщо вже ми говоримо про жарку та незручну спідню білизну, згадаємо і про спідню білизну з кевлару. Армії Великої Британії успішно продали одну з версій такої білизни. Труси-боксери противибухові (Blast Boxers) захист від життєзмінних ушкоджень.
Навколо цього була суперечка, каже Аччетта.
Та вона ж за тобою записує. Великі гарні очі Лафлер іще трохи розширюються.
Яку я й розпочав.
Зателефонували з «Фокс ньюз» із запитанням, чому в британців є протибомбові підштаники, а в наших хлопцівні. «Нічого подібного», відповів репортеру Аччетта. Він сказав, що працюють над чимось іншим, а потім, відкараскавшись від дзвінка, зателефонував хлопцям із відділу балістичного захисту і спитав, над чим вони, власне, працюють. Шовкова білизна, от така була відповідь. Ні, справдішовкова білизна. На відміну від інших натуральних тканин, що вільно «дихають» (наприклад, бавовни), шовк, коли рветься, не залишає дрібних фрагментів, які можуть потрапити в рану й інфікувати її. До того ж шовк на диво міцний. Особливо павучий шовк, відношення міцності якого до густини краще, ніж у сталі. (У Натіку, у підвалі будівлі 4, колись навіть була «павуча кімната», де команда науковців намагалася здійснити структурний аналіз унікальної білкової структури павутиння, щоб потім його синтезувати.)
Попри міцність шовк довіри у публіки не викликає. А от кевлартак. Люди не розуміють, що кевлар (чи його молодші кузиниспектра і дайнема) не в змозі зупинити осколки металу, якими начиняють саморобні вибухові пристрої. Для цього треба від пятнадцяти до сорока шарів цієї тканинизабагато для спідньої білизни. Насправді противибухові боксери зупиняють бруд та пісок, які розлітаються в разі вибуху закопаного пристрою. Це дуже важливо, бо бруд містить бактерії та грибки, що можуть спричинити глибокопроникні та важковиліковні інфекції в рані. Противибухові боксери чудові. Та вони ніяк не протибомбові, як на це натякають відповідні рекламні матеріали.
Ну от чесно, зауважує Аччетта, якщо вже вороги можуть зробити бомбу, на якій підривається танк М-1 масою сімдесят тонн, то вже напевне вони зроблять бомбу, яка підірве ваші труси.
2. Бумбокс
Автобезпека для тих, хто їздить по бомбах
Час від часу таке в сільській Америці трапляєтьсяхтось вистрілює в дорожній знак. Знакстрілка повороту направостоїть при дорозі, що йде вздовж узбережжя Чесапіцької затоки. З огляду на форму дірки і на те, що дорога проходить Абердінським полігоном, імовірність того, що дірку пробила не куля, досить висока. Полігонділянка землі, призначена для випробовувань зброї та техніки, що мала б захищати від цієї зброї. На знаку далі по дорозі написано: «Зона дуже сильного шуму».
Я прямую до будівлі 336 в Абердіні, куди бойові машини надходять для посилення бронезахистуяк полюбляють висловлюватись військові, «задля протистояння новітнім загрозам». Марк Роман, який цього ранку зі мною спілкується, наглядає за «сімейкою» броньованих бойових машин «Страйкер». Він використовує їх для такого собі імпровізованого навчання із захисту особового складумистецтва та науки про те, як вберегти людей, що перебувають усередині транспортера, який інші люди намагаються підірвати.
Зовсім необізнана, я припускаю, що в той знак поцілило щось кумулятивне. Кумулятивний зарядце вибуховий набій подвійної дії, який використовується для проломлювання корпусу броньованих машин та ураження людей усередині. Перший вибух відправляє смертельний «подарунок» до цілі. Під час влучення вибухівка, якою начинено «подарунок», детонує. Вибух бє по металевому диску, розташованому попереду вибухівки. Енергія вибуху, у поєднанні з контуром зброї, формує з металу вкрай швидкий уражальний елемент малого радіусу дії, який без особливих ускладнень пробиває корпус броньованої машини. Про реактивні гранатомети (РГ) чула більшість людей, хоча існують і смертоносніші, і більші варіанти кумулятивної зброї. Ходять чутки, що Іран має зразок, який може пробивати 14-дюймову сталь. Тобто стріляти кумулятивним зарядом у дорожній знакце як з гармати по горобцю.
Направду, будь-яка армія вступає в війну зі зброєю, що мала під час минулої війни. Морпіхи привезли до Іраку «Гамві».
Деякі з них, найстаріші, мали парусинові дверцята, каже Марк, що був одним з тих морпіхів. Відтоді його волосся взялося сивиною, але готовність до дії, стан «зробімо це», яким наділяє корпус морської піхоти, він підтримує. Щойно я запитала про нові вибуховідхилювальні шасі, Марк підхопив два лежаки з роликами і ми закотилися під «Страйкера», продовживши розмову горілиць.
Спочатку в Іраку армійці пробували встановлювати броньові панелі МЕКСАС (MEXAS), ефективні проти великокаліберного кулемета. «Ото ми тоді вляпалися, згадує Марк. РГ це не зупиняє». З таким самим успіхом можна було захищатися дорожніми знаками. Була ще думка додати плитки реактивної броні, такі собі «поптарти» з вибухівкою. Коли в таку броню влучає кумулятивна граната, начинка підривається. Спрямований назовні вибух гасить кумулятивний вибух разом із пішим місцевим мешканцем, який опинився поруч. Зважаючи на те, що під час першого іракського конфлікту багато бойових дій вели у містах, а при цьому ще й намагалися «завоювати серця та розум» місцевихреактивна броня була б не дуже вдалим вибором.
До того ж знайшлося дещо дешевше та простіше. Марк викочується з-під машини, під якою ми лежали, і підводить мене до іншого «Страйкера». Машина нібито «вдягнута» в кринолін з надміцної сталевої решітки. Це називається «решітчаста броня». Носова частина кумулятивної гранати в разі влучення затискається між двома рейками, це її знешкоджує. Схоже на затискання носа, коли намагаєшся не чхнути. Так граната взагалі не підривається або ж блокується викид кумулятивного струменя. Так чи інак, цей спосіб виявився ефективним. «Страйкери» поверталися на базу, як їжаки, у яких замість голок кумулятивні гранати. Решітчаста броня виявилася такою ефективною, що іракські бунтівники майже відмовилися від РГ.
Але стали виготовляти бомби. На початку війни в Іраку на узбіччях доріг ховали саморобні вибухові пристрої. А що ті уражають транспорт у борти, то армія відповіла встановленням на них броньових пластин, а у вікнах«папського скла» (прозора броня завтовшки 2 дюйми, така захищає Його Святість, коли він користується папамобілем). Це поліпшило ситуацію, але кулеметна турель залишалася відкритою. Вояки пробували обкладати її мішками з піском, але мішки розривались, а кулеметник нібито потрапляв у піскоструй. Тоді додали більше балістичної броні.
А це збільшило вагу. Уся ця додаткова броня призвела до того, що при русі вгору двигуни «Гамві» ревіли від перенавантаження, а на спусках у них горіли гальма. Модифікації «Страйкерів» задля підвищення безпеки додали понад 10 000 фунтів масизначно більше від того, на що ці машини були розраховані. Можна посилити підвіску та шини, замінити двигун (і все це зроблено), та однаково проблеми виникають. Після того як вага броньованої машини перевищує певне значення, вона перетворюється на Годзілурозбиває асфальт, руйнує насипи. Літакам, які мають її перевозити, не вистачає вантажності. Коли хочуть додати нову частину для бронювання чи підсилення, кличуть таких людей, як Марк, щоб вони допомогли викинути щось тієї самої маси. Але «Страйкер» ніколи не був машиною розкішної комплектації. Там не було туалету (кругом же повно пластикових пляшок із закрутками). Ранні моделі навіть не мали кондиціонерів повітря. Я кажу Маркові, що добре хоч тримачі для чашок залишилися. З його мовчання я розумію, що він просто втратив дар мовлення від моєї необізнаності. То ж тримачі для стрілецької зброї.
Перенесімося в Афганістан, землю стофунтових саморобних вибухових пристроїв. Щоб обійти підвищене бронювання, бунтівники нападали на автомобілі знизу, зариваючи вибухівку посеред дороги, а не обабіч неї. Як і на більшості вантажних автомобілів, шасі на бойових машинах США в той час були пласкі. Нові покоління автомобілів мають V-подібний або подвійний V-подібний корпус, щоб відхиляти енергію, вивільнену в результаті вибуху, а пласкі піддавалися її дії в лоб. А що місця були пригвинчені до підлоги, енергія передавалася безпосередньо на пасажирські ноги, хребти і тази. І це відбивалося на них кепсько.