Новіші машини дістали також більший кліренс. Сила вибуху обернено пропорційна зоні його поширення. Енергія на відстані 12 фути має таку густину, що може діяти як твердий набій і проломлювати підлогу машини. Щойно цілісність корпусу машини порушено, уламки теж перетворюються на уражальні елементи. Солдати та морські піхотинці клали на підлогу «Гамві» мішки з піском з тієї самої причини, з якої авіатори вважали за ліпше сідати на бронежилети замість надягати їх на себе. Тому що смерть приходила знизу.
Центральне командування поставилося до проблеми вибухів під транспортними засобами так серйозно, що вирішило застосувати бюрократичну зброю великого калібрувидали Спільну заяву про невідкладну оперативну потребу (Joint Urgent Operational Need StatementJUON). Звичайно ж, у заяві було понад вісімнадцять слів, та її суть зводилася до такого: надайте нам бойову машину, що зможе їздити по мінах і при цьому всі, хто буде всередині, не загинуть. Девять постачальників надали прототипи того, що потім дістало абревіатуру ПМЗЗ (MRAPmine-resistant, ambush-protectedпротимінний, засадозахищений). Та як без польових випробовувань зрозуміти, який з них найбезпечніший і як саме він безпечний? Тут треба найняти «аналітика з уразливості особового складу».
Дослідницька лабораторія армії США швиденько залучила Нікол Брокгофф, яка прослухала підготовчі курси з медицини в Університеті Джонза Гопкінза та закінчила аспірантуру з біозахисту. Вона наймолодша за віком з тих, хто отримав нагороду міністра оборони США «За похвальні заслуги цивільного службовця». Робить лежачи жим штанги 190 фунтів. Сьогодні вона приїхала зі свого офісу в Пентагоні, щоб зайнятися тут кількома речами, і погодилася внести мене до свого списку зустрічей. Коли Марк щось пояснює, вона відходить і дістає телефон. Це не неввічливість, просто в неї дуже багато справ і вона не хоче вибиватися з розкладу на день. Вона то зявляється, то зникає з мого периферійного зору, ходячи та відписуючи щось електронною поштою. У мене склалося враження, що вона з тих, для кого бездіяльність майже фізично нестерпна. Уся така яскрава, виразна, швидка, потужна. Людям, повз яких вона мчить, залишається тільки кліпати їй услід.
Брокгофф пропонує показати мені ще одну протифугасну модифікаціюенергопослаблювальне сидіння. Ми заходимо до десантного відсіку бронетранспортера «Страйкер», у нього немає дверей, а випадає рампа, як у циркового вагона. Перша добра річ, яку можна сказати про нові сидіння, це те, що вони не кріпляться просто до підлоги. Другавони розміщені на амортизаторах. Це такі спеціальні знімні складані металеві вставки, які уповільнюють рух сидіння вниз та не дають йому вдаритись об підлогу. Та заковика в тому, що ноги ставити на підлогу не можнащоб захистити стопи та нижню частину ніг. Унизу кожного сидіння є спеціальні приступки, на які повинна поставити ноги людина, що сидить напроти. А це означає, що солдатові доведеться сидіти з широко розведеними коліньми перед іншим, що може тривати годинами. Марк, який до нас приєднався, зауважує, що з задертими коліньми можна досидітися до заніміння сідниці.
Ну, як коли довго читаєш у туалеті й у тебе терпнуть ноги.
Останні слова зависають у повітрі. Брокгофф бурмоче:
Чоловічі справи.
Безумовно, за час довгої їзди ноги солдатів на цих приступках будуть утомлюватися. Та, мабуть, командири знатимуть, які ділянки маршруту небезпечніші, і вчасно дадуть команду бути уважними та поставити ноги на приступки.
Після ніг поговоримо про голови. Я запитую, чи потрібні подушки безпеки на стелі, щоб запобігти травмам мозку. На жаль, автомобільні подушки безпеки не встигнуть відповідно зреагувати на вибух під транспортером. Брокгофф згадує розмову з одним генералом на початку своєї роботи в Пентагоніпро проблеми гасіння енергії руху на високій швидкості. Він порадив поспілкуватися з НАСКАР.
Я сказала: «Генерале, з усією повагою.»
Днище військового транспортера під час вибуху рухається зі швидкістю, яка значно перевищує швидкість автомобіля в перегонах НАСКАР. І сила, яка при цьому вивільняється, у багато разів більша. До того ж підхід НАСКАР для бойової машини не спрацює. Водія перегонового авто запаковують у сидіння, неначе порцеляну при пересиланні поштою. Голова фіксується та підтримується, щоб водій не зламав шию, а мозок не струшувався. Даніка Патрік не може визирнути з водійського вікна, щоб підморгнути команді механіків на пітстопі. Для бойової машини це неприйнятно. Водій та стрільці повинні постійно вести спостереження в усіх напрямках, видивляючись підозрілі елементи: купи сміття чи мертвих кіз, під якими можуть бути заховані вибухові пристрої, людей з мобільними телефонами, які можуть бути дистанційними детонаторами, дітей, які тримають пальці у вухах.
Водночас, коли армія працювала над поліпшенням безпечності машин, треба було також оцінити нові ПМЗЗ. Коли до цього долучилася Брокгофф, її колеги мали справу з тими самими манекенами для випробовувань на удар, що використовує автомобільна промисловість, «Гібрид III» (Hybrid III). По-перше, тому що інших не було, по-друге, тому що певний сенс у цьому був. Як зіткнення з перешкодою, так і вибух під транспортним засобом є причинами «тупих» травмушкоджень, що виникають, коли людина всередині транспортного засобу забивається об його внутрішні компоненти. На відміну від ушкоджень, які виникають унаслідок прямого впливу вибухової хвилірозривів внутрішніх органів, слухових перетинок тощо, від чого транспортер достатньою мірою захищає.
Але проблема все ж таки єманекени, якими користуються в автопромі, зроблені задля вимірювання сил, спрямованих переважно по двох осяхспереду назад (при лобових зіткненнях) та боковій (при бокових). Але ж у разі вибуху під транспортним засобом вісь імпульсу проходить крізь тулуб вертикально, від пят до голови. «Здається, лагідно сказала Брокгофф колегам, цього не досить, аби рухатися вперед». Щоб довести це твердження, влаштували зйомку, для якої разом з «Гібридом ІІІ» у зоні контрольованого вибуху використали мертве тіло. У режимі сповільненого руху добре видно, що цей манекен створено не для таких випробовувань. Побачене можна було порівняти з намаганнями літньої людини з артритом наслідувати рухи на заняттях із зумби. Коли руки мертвого матлалися, руки манекена ледь рухалися. Коли справжня голова рухалася вниз, голова манекена рухалася вгору. Стегна манекена піднімалися над сидінням лише на третину від висоти, на яку підскочили стегна мертвого, коліна майже не згиналися.
«Гібрид ІІІ» показував основні напрямки ушкодженьстопи, нижні частини ніг, хребет, але не міг надати той рівень деталізації, що був потрібен команді Брокгофф.
Ми не знали багатьох нюансів щодо ступеня важкості травм. Нам потрібно було розуміти, у який момент ушкодження з виліковного перетворюється на щось таке, що змінить подальше життя людини, може зробити її інвалідом чи стане фатальним. Під час тестування нових транспортерів для нас було важливо саме мати можливість визначати такі відмінності. А такої можливості не було.
І в армії розпочали роботу над власним манекеном. ВІАМан (WIAManthe Warrior Injury Assessment Manikin, манекен для оцінювання бойових ушкоджень) спеціально зорієнтований на підриви. До проекту залучено близько сотні людей (більшість з яких, як мені вдалося зясувати, ніколи не дивились шоу «Чудили» та й гадки не мають про Крихітку (Wee Man)).
Розробляння ВІАМана почалося з того, з чого починають розробляння манекенів в автопромі, з дослідів з використанням трупів, біоінженерних розробок, контрольованих вибухів різної сили, після яких проводять розтини з документуванням ушкоджень.
Щоб усе це робити, потрібно було спочатку збудувати дослідний стенд, щось таке, що могло б витримати вибухи під ним. Башта, як цей обєкт коротко називають, стоїть на лугу поблизу того, що на мапі позначено як Беар-Пойнт (Ведмеже місце), а у відділі Абердінського полігону з вивчення дії вибухових речовин (Aberdeen Explosive Effects Branch) має назву «Експериментальна ділянка 13». По обіді я прямую до ЕД-13. Мертві тіла вже там, їх привезли день тому з біоінженерних лабораторій трьох університетів і розсадили на платформі башти. Деякі з них подорожували в модифікованому причепі для перевезення коней, на розчарування дітей, які витягували шиї, визираючи з авто у спробі вгледіти хвіст чи круп.
Цієї пори року ЕД-13 чудова. Сонце пізнього жовтня помякшує холод повітря та висвітлює білих метеликів, що пурхають навколо біоінженерів, зайнятих роботою. Галявина оточена дубами, що змінюють колір свого вбрання перед тим, як скинути його на землю. Піддослідні тіла теж одягнуті в осінні кольори. На одному з них помаранчеве трико з лайкри, ще одину жовтому. Зараз вони, як дрімотні пасажири метро, обважніло сидять у своїх сидіннях, підборіддя опущені на груди. Через те що на підготування знадобилося два дні, тілам довелося провести ніч на цьому лузі. Щоб захистити електроніку від дощу, на платформі встановили переносний навіс, а двоє охоронців по черзі наглядали з припаркованої неподалік вантажівки. Може, ведмедів у Беар-Пойнті більше й немає, але койоти там водяться, і ні смерть, ні лайкра їхню любов до мяса не зменшать.
Під платформою є невелика ділянка з імітованими умовами Близького Сходу: ґрунт нагрітий і зволожений, як указано в протоколі. Послідовність і відтворюваністьось основні елементи такої роботи. Пікап привезе кілька фунтів вибухівки С-4, тут її всі називають «загроза», десь о 14:30. О 14:45 біоінженери, дослідники та глядачі (такі як я) будуть направлені в бункер неподалік, поки «загрозу» закопуватимуть у підготований ґрунт і приєднуватимуть до неї дріт для детонації. Потім від баштової платформи заберуть деревяні сходи (щоб теслям не довелося робити нові після кожного випробування), і тричі пролунає сигнал небезпеки. Після цього «загроза» перетвориться на «подію». Башта, загроза, подіяначе карти з колоди таро.
Пополудні. Мертвих ще раз перевіряють, чи не порушилося підключення після тривалої подорожі. Сенсори, вмонтовані в кістки, збиратимуть дані та передаватимуть по дротах, прокладених по внутрішньому боці кінцівок та по хребтах, така рукотворна нервова система. Як і в реальності, нерви йдуть до мозку, тут цесистема отримання даних ВІАМан. Із потилиці кожного обєкта виходить жмут дротів і входить у систему.
Після вибуху проведуть розтин, ушкодження задокументують. Саме ця інформація дасть змогу команді з оцінювання транспортерів інтерпретувати дані щодо навантажень, пришвидшень, деформацій, зареєстрованих сенсорами системи ВІАМан. Завдяки внеску померлих ВІАМан зможе прогнозувати, пошкодження якого типу і якої важкості можуть бути завдані цими силами різної величини за справжнього вибуху. Створення ВІАМана не завершиться до 2012 року, але вже тепер дані, отримані у випробуваннях із застосуванням мертвих тіл, можна використати для функції перетворення, чогось подібного до програми перекладу для «Гібриду ІІІ».
Тіла вже обережно розмістили так, що вони ніби сидять за обіднім столом із випрямленими спинами, для фіксування використали клейку стрічку. (Протягом наступних місяців дані збиратимуть із використанням реалістичніших положень тілаз витягнутими вперед ногами чи, навпаки, підігнутими під сидіння.) Один з біоінженерів тримає голову мертвого, як це роблять у кіно перед поцілунком. Другий за допомогою тонкого дроту закріплює голову, щоб вона «дивилася» прямо, але не дуже сильно, щоб не перешкоджати їй рухатися, це знімуть відеокамери, встановлені з усіх чотирьох боків у бункерах. На все є протоколикут, під яким мають бути зігнуті коліна тіл, як їхні руки мають лежати на стегнах, сила в ньютонах, з якою слід затягувати шнурки в їхніх черевиках.
Пасторальна тиша майданчика приховує напруження, з яким усі працюють, щоб вчасно все підготувати. На плече одного з інженерів сідає метелик, той не помічає. Сойки перегукуються (чи то так просто здається) зі звуками, створюваними розмотуваною клейкою стрічкою. Метушня науковців підкреслює незмінну нерухомість тіл. Вони скидаються на акторів чи репортерів, що непорушно сидять у гримерці під руками гримерів. Я ловлю себе на думці, що ці померлі люди цього свіжого осіннього дня роблять дуже добру справу. І живі, що їх оточують, вдячні мертвим за те, що вони погодилися зробити, роботу, яку можуть виконати тільки вони, мертві. Не відчувати болю, не зважати на зламані кісткице різновид суперсили. Мені спадає на думку, що обтислі костюми з лайкри виявилися дуже доречними.
Не всі зі мною погодяться. Хтось у Пентагоні 2007 року подав командувачеві сухопутних військ скаргу щодо попередніх випробовувань за проектом ВІАМан. Ранді Коатс, директор проекту ВІАМан до 2015 року, розповідає: «Я цього ніколи не забуду. У середу, десь о сьомій, мені зателефонував полковник з Абердіну, де ми мали проводити випробовування, і сказав, що командувач відмінив їх. А в нас там три обєкти та купа людей, що без продиху працювали над ними кілька днів». Брокгофф згадує: «Дехто вирішив, що його особисті почуття глибоко ображені». Її бос відвідав командувача та намагався пояснити, що створити сурогат людського тіла, не знаючи його реакцій, неможливо. А потім розлютився. Відміняти випробування останньої митіне тільки безглузді витрати грошей, а ще й безглузді витрати тіл донорів. У пятницю, останній день до того, як розкладання тіл звело б нанівець результати, дозвіл на випробування все ж таки було отримано. Це, безсумнівно, була перша подія навколо дослідів з використанням мертвих тіл, у якій взяла участь така кількість дво- та тризіркових генералів.
Джейсон Тайс, який наглядає за польовими випробуваннями в проекті ВІАМан, зазначає, що в тій раптовій та дуже інтенсивній увазі, приділеній цьому питанню, була й позитивна сторона. «Керівництву розказали, яким ризикам вони піддають солдатів». Іншими словами, моїми: може, вони будуть трохи менше перейматися мертвими, а трохи більшеживими.
Негативною ж стороною шарварку стало запровадження нового, дуже тривалого дозвільного процесу. Протокол досліджень із використанням мертвих тіл мають узгодити керівник Дослідницької лабораторії армії та її наглядова структураКомандування з досліджень і розроблень. Звідти протокол направляється до начальника Командування з медичних досліджень і матеріального забезпечення, той, своєю чергою, передає його головному військовому лікареві армії, що направляє його в Конгрес, який має два тижні на ухвалення рішення. І тільки коли на цьому шляху ніхто не висуне заперечень, тоді, і тільки тоді, можна починати. Весь цей процес може тягнутися до півроку.
Іншим негативним наслідком стало недавнє впровадження політики «чутливого використання». Потенційні донори тіл повинні надати спеціальну згоду на дослідження чи випробування, серед яких можуть бути, як написано в документі, «удари, зіткнення, вибухи, балістичні випробування та інші деструктивні впливи».
Хто ж під таким підпишеться? Чимало хто. Іноді, каже Коатс, це люди, яким подобається ідея хоч щось зробити, аби допомогти зберегти життя військових. Це така можливість послужити своїй країні, не вступаючи до війська. Мені здається, є люди, які хоч і мають потяг до шляхетного ризику життям чи кінцівками заради високої мети, воліли б робити це, бувши вже мертвими. Більшість таких людей, за моїм припущенням, становлять ті, хто заповідає свої останки для інших вартих поваги досліджень, що потребують роботи з неживими. Коли вас не турбує, що студент-медик ретельно розсікатиме ваше тіло задля вивчення анатомії чи що хірург практикуватиме на ньому якийсь новий спосіб або випробовуватиме новий інструмент, то, ймовірно, ви не будете дуже заперечувати, якщо ваше тіло помістять на стенд вибухових досліджень. «Мені воно (тіло) вже не знадобиться, таке типове ставлення донорів до своїх останків, тож можете робити з ним усе, що вважаєте за потрібне, коли від цього буде користь».
Під час Другої світової війни це називали палубним ляпасом. Вибух підводної міни чи торпеди підкидав палубу вгору, моряки при цьому зазнавали трощення кісток пяти. Подібно до того, як посттравматичний синдром іноді називають бойовою втомою, за цими словами криється дещо, що часто може призвести до життєзмінного стану. Пяткову кістку зламати нелегко, але ще важче її лікувати. За підрахунком, наведеним в одній давній статті, у медичних журналах обговорювали вісімдесят чотири методи лікування, серед них: накладення корпію з домашнім сиром, «милосердне нехтування», «використання киянки для відділення надколотих фрагментів», після якого йшло «мануальне формування» пятоподібної форми. Відтоді залишилося мало статистичних даних, та в одній зі статей вказано, що ампутацією закінчувалося двадцять пять відсотків випадків.