Вибухи під транспортерами знову привернули увагу військових лікарів до пят. Корпію та киянки змінили хірургічні втручання та скоби, але відсоток ампутацій став ще вищим45 %, згідно з нещодавнім оглядом сорока випадків. Частково проблема повязана не з кісткою, а з жиром. Пяткова жирова подушка запобігає стиранню шкіри об пяткову кістку в нижній частині стопи. Це дуже щільний та волокнистий жир, подібного в інших частинах людського тіла немає. Унаслідок вибуху під днищем бойової машини ці жирові подушки ушкоджуються, часто такою мірою, що їх доводиться видаляти. Без жирової подушки ходіння викликає гострий біль. Коли внаслідок отруєння вітаміном А у дослідника Антарктиди Дугласа Мовсона зі стоп злазила шкіра, він укладав її в черевика, на зразок амортизаційних устілок «Доктора Шола». Для нього це була єдина можливість іти далі.
Хіба не можна підкласти щось, що могло б замінити пошкоджені жирові подушки? Я розмовляла з хірургом-ортопедом Кайлом Поттером, який працює з такими пацієнтами в Національному військовому медичному центрі Волтера Ріда.
Маєте на увазі щось на кшталт маленького силіконового грудного імплантата?
Насправді про імплантат я не думала, але погоджуюся.
Ні, не можна.
Поттер пояснює, що грудні імплантати не розраховані на такі навантаження. Під час ходіння пяткова кістка товче з силою, що дорівнює подвійній вазі людини, а під час бігучетверній. Імплантат порветься та потече. У найкращому разі, каже Поттер, відчуття буде дуже дивне. Ніби хтось підклав у черевик грудний імплантат. А кому, крім Дугласа Мовсона, таке сподобалося б?
За півгодини монітори в бункері в прямому ефірі покажуть відео «палубного ляпаса». Ми вже всі тут, а підривники готують бомбу. У бункері майже нічого більше немає. Кілька мікрохвильових пічок для розігріву ґрунту (на них таблички «ТІЛЬКИ ДЛЯ БРУДУ»). Біля дверейдиспенсер із затичками для вух. Затички зроблено з пастельного спіненого матеріалу, нашпигованого блискітками. Здається, щоб мати змогу назвати свою продукцію «Spark Plugs», виробникові треба було вдатися до якихось технологічних хитрощів. Годинник на стіні показує неправильний час. Хтось пояснює: «Ніхто не може придумати систему адміністрування для годинників. Ми не можемо переходити на літній чи зимовий час».
Ми стоїмо і дивимося на зображення на моніторах. Легкий бриз ворушить дерева за баштою. Хтось, у кого є нормальний годинник, починає зворотний відлік. Звук вибуху приглушений, більше завдяки відстані, ніж затичкам для вух. Адже ми за півмилі. Ми бачимо, що вибух розкидав тіла. Але не так, як показують у бойовиках. Усе відбувається дуже швидко. Як і з автомобільними краш-тестами, подія турбує менше, ніж слова, які треба добирати для її опису.
Подію знімають зі швидкістю 10 000 кадрів за секунду. Відтворюючи 15 або 30 кадрів за секунду, дослідники можуть детально роздивитися, що і як відбувалося протягом цієї півсекундної події. Тепер ми бачимо те, чого в реальному часі не розгледіти. Спочатку черевики стають пласкими, їхні краї помітно випинаються. Вказівний палець руки, що лежала на стегні, підіймається, ніби тіло збирається на щось показати. Гомілки простягаються та піднімаються. Голова опускається, а руки злітають, як у легкоатлета, коли він перестрибує барєр. Коатс перемотує зображення назад і звертає мою увагу на хребет. Коли енергія вибуху проходить крізь сидіння, таз підіймається, тулуб укорочується, живіт випинається. Вибух під транспортним засобом може стиснути хребет людини, яка сидить усередині, вкоротивши його аж на два дюйми. Не дивно, що біль у спині та пошкодження хребта трапляються досить часто.
Коли зображення відтворюється на такій швидкості (а ще з цим одягом), видовище схоже на сучасний танець. Рух кінцівок набуває грації та краси, ніякої жорстокості чи насильства. Та все ж у реальному часі сили, які рухають кінцівки, проходять крізь них зашвидко для того, щоб тканини тіла могли пристосуватися до навантажень. Мязи розтягуються, звязки рвуться, кістки можуть зламатись. Уявіть грудку «дурної замазки». Якщо її розтягувати повільно, вона розтягнеться на всю кімнату, а якщо різко смикнутирозірветься. Так само різні тканини людського тіла мають різні властивості розтягування. Під впливом спричинених вибухом сил одні тканини можуть розтягуватися, скажімо, на одну пяту своєї довжини і не розриватись, а інші витримають лише пять відсотків. ВІАМан буде відкалібровано з урахуванням таких розбіжностей, щоб мати змогу прогнозувати наслідки.
Довгострокову якість життя солдата чи морпіха стали брати до уваги відносно недавно. Колись тих, хто ухвалював рішення у військовій сфері, більше цікавила відповідь «так/ні» на запитання: чи зможе солдат після поранення продовжити місію? чи втратили ми ще одного пішака в грі? ВІАМан дасть відповіді на ці запитання, а також на інші. Яка ймовірність, що солдат страждатиме на болі у спині до кінця життя? Чи стане він кульгою? Чи не будуть його пяти боліти так, що він вважатиме ампутацію ліпшим виходом? Такі відповіді можуть вплинути, а можуть і не вплинути на ухвалення рішень, та вони принаймні будуть частиною рівняння, яке треба розвязати.
Ми знову в будівлі 336. Я запитую, чи можна проїхатися за кермом «Страйкера». Виявляється, що не можна. Марк любязно дозволяє мені сісти на місце водія та покрутити кермо. Усе навколо мене має по-армійському міцний вигляд, усюди тумблери та сталеві деталі. А от кермо, здається, вирвали з бюджетного авто для прокату 1990-х років. (А може, так воно і було, адже «Дженерал Дайнемікс», виробникові «Страйкера», належить і «Шевроле».)
Марк виганяє мене з водійського сидіння, щоб переставити транспортер. Брокгофф, яка саме йшла повз стоянку машин, десь знайшла шматок пластикового пакувального матеріалу. Вона кидається до заднього колеса «Страйкера» і підсовує під нього свою знахідку. Про таке в наукових статтях з проблематики аудіосприйняття у військовій справі не пишутьзвук, з яким лускають пухирці пластикової обгортки, коли по ній проїжджає «Страйкер» вагою 40 000 фунтів.
3. Битви і вуха
Гуркіт на війні
Корпус морської піхоти США закуповує багато затичок для вух. У Кемп-Пендлтоні вони всюди: під лавками на стрільбищі, у збірниках-уловлювачах пральних машин. Вони ефективні й дешеві, як кулі (які теж часто знаходять у пральних машинах). Протягом десятиліть затички для вух та інші пасивні засоби захисту були основними знаряддями військової програми зі збереження слуху. Та є люди, які хотіли б це змінити, які вважають, що ціна може виявитися занадто високою. Що затичка для вух може бути так само смертельною, як куля.
Більшість затичок знижують рівень шуму приблизно на тридцять децибелів. Це добра допомога, коли маємо справу зі стабільним шумом на задньому планіБМП «Бредлі», що лязкає гусеницями по асфальту (130 дБ), чи гвинтами гелікоптера «Блек гоук» (106 дБ). Тридцять децибелівце не так мало, як може здатися. Збільшення рівня шуму лише на три децибели вдвічі зменшує тривалість впливу такого шуму на людину без ризику пошкодити слух. Без застосування захисних засобів людське вухо може вісім годин на день витримувати вісімдесят пять децибелів (шум автотраси або заповненого людьми ресторану) без погіршення слуху. А при рівні шуму сто пятнадцять децибелів (бензопила) час безпечного впливу зменшується до півхвилини. Постріл із протитанкового гранатомета АТ-4 дає сто вісімдесят сім децибелів і лунає менш ніж секунду, та навіть такий ультракороткий вплив на незахищене вухо означає постійне зниження слуху.
Затички для вух не дуже добре допомагають, якщо до звуків, котрі вони приглушують, належить голос людини, яка кричить вам пригнутися, чи звук заряджання зброї в руках ворога. Якщо в солдата виявляють втрату слуху в середньому на тридцять децибелів, то, щоб повернутися до служби, йому може знадобитися висновок комісії, а чи дозволять йому повернутися, залежить від його спеціальності. Адже він може опинитись у небезпеці чи спричинити небезпеку для оточення. «То що ж ми робимо, коли видаємо їм по парі затичок? каже Ерік Фоллон, який у Кемп-Пендлтоні навчає військових отоларингологів кілька разів на рік. Ми знижуємо їхню слухову чутливість до рівня, при якому, у разі якби це було справжнє послаблення слуху, ми самі ж і розглядали б питання придатності до служби. Якщо це не божевілля, то що тоді божевілляя просто не знаю».
Зараз Фоллон читає лекцію в аудиторії, а по обіді слухачі-отоларингологи набудуть досвіду участі в навчаннях із симуляцією бойового застосування зброї. У співпраці з Провідним центром досліджень слуху Міністерства оборони (Department of Defense Hearing Center of Excellence) Фоллон підрядив компанію «АрморКорпс», яка, своєю чергою, залучила команду спеціалістів із Сил спеціальних операцій Корпусу морської піхоти США, і разом вони підготували програму військових сценаріїв тривалістю півдня. Мета цього заходудати професіоналам з питань слуху на собі відчути небезпеки та розчарування, що випливають із застосування теперішнього підходу до проблеми. Можливо, вони підтримають щось ліпше.
Фоллон передає своїх слухачів Крейгові Блейзінгейму колишньому морпіху, чоловікові з широкою супергеройською щелепою та мязами таких розмірів, що коли він проходить повз проектор, на його передпліччі можна розгледіти слайд. Зараз тільки десята ранку, та Крейгова тінь такого розміру, ніби вже пята пополудні.
Сьогодні ви опинитесь у середовищі, наближеному до реальних умов, відчуєте, як непросто підтримувати слухову обізнаність із навколишньою ситуацією при застосуванні пасивних засобів захисту слуху. Голос Крейга лунає, наче він говорить у мегафон. Крейг каже, це тому, що він зазнав часткового послаблення слуху. На мою думку, це також тому, що його вуса, голос, медальйон на шиї просто випромінюють силу.
Крейг та Ерон Іванців, також колишній морпіх, теперголова «АрморКорп», скоро поведуть отоларингологів (і мене разом з ними) надвір для виконання вправи зі слухового відстеження. Враховуючи, що після цього ми підемо на стрільбище, це буде одна з небагатьох вправ, виконуваних у бронежилетах і шоломах. Ерон не такий великий і не такий гучний, як Крейг, від нього приємно пахне шампунем. Він допомагає мені надягти спорядження.
А можна я покладу в ці тоненькі кишеньки на бронежилеті диктофон і гігієнічну помаду?
Туди кладуть набої.
Коли ми виходимо з будівлі, Крейг розставляє нас патрульним порядком. Просте переміщення пішки вздовж дороги в зоні бойових дій має свої правила. Радіус ураження осколкової гранатипятнадцять футів. Якщо солдати пересуваються натовпом, як туристи, єдина граната може вбити багатьох із них. Тому під час патрулювання відстань становить від пятнадцяти до сорока пяти футів. Але ж що більша між ними відстань, то гірше вони будуть чути одне одного, особливо якщо застосовуватимуть іще й пасивні засоби захисту слуху.
Ерон іде перший, Крейг замикає. Ми наділи навушники, схожі на ті, якими користуються, коли працюють з механічним інструментом. Крейгів голос звучить, ніби Крейга зменшили та запхали у скляну банку з кришкою. Здається, я чую, як він командує «взяти праворуч». Я розумію це як команду перейти на правий бік дороги. «Ти на лівому боці!»це хтось із моїх колег у вправі. А що він каже це дуже впевнено, то я повертаюсь і ледь розминаюся з виринулим ніби нізвідки чорним «Субурбаном». Коли бездорожник масою дві тонни нечутно підкрадається до вас по гравію, це дуже не добре.
Фоллон розповідає, що, коли він служив у піхоті, «провали» в передаванні інформації були чи не нормою. «Знаєте, скільки разів я вимовляв не розумію, що відбувається"? Ми отримуємо команду зупинитися, розосередитись і зайняти прихованіші позиції, а друзяка поряд зі мною каже: А що відбувається?", а я йому: Та якби я, в дідька, знав, що відбувається. А загорлати: Агов! Що відбувається?" не можна, бо тоді ворог дізнається, де ми».
Ерон веде нас ближче до стрільбища на наступну вправу«тактичний сценарій» із застосуванням зброї. Перед тим як ми перейдемо до неї, він каже нам натиснути кнопку на навушниках. Ось тут у моїх нотатках і зявилася примітка «біоніка!». Дитиною я дивилася телесеріал «Жінка-біонік» («The Bionic Woman»). Як і її попередник у сезоні, героїня після якогось таємничого каліцтва потрапила до рук військових, і ті її «переробили» із залученням експериментальних суперімплантатів. Це було останнє, що вони змогли зробити. Один із імплантатів був для вух. Коли героїня особливим чином підіймала голову, глядач несподівано підслуховував бесіду двох ватажків злочинного світу, що сиділи в чорному «Бюїку рівєрі» через дорогу. Зараз у мене слух став як у неї. Ерон розмовляє з Крейгом за пятнадцять футів від мене, а я чую його так, що, здається, вловлю запах його шампуню.
Навушники, що на нас, мають позначення ТКАПС (TCAPSTactical Communication and Protective Systemсистема тактичної комунікації та захисту). Вхідні звуки аналізуються: тихішіпідсилюються, а голоснішівідтворюються з меншою гучністю. Система також забезпечує радіозвязок. Поки що ТКАПС використовують переважно сили спеціальних операцій. Чому? Звичайно ж, через вартість, але є ще такий факт, як бюджет на радіозвязок, а для більшості піхотинців радіо не передбачене. Також додається певний скептицизм з боку сержантського складу.
Деякі з сержантів просто кажуть: «Не треба мені підсовувати ще більше цього лайна, яке мало б стати черговим гайтеківським дивом, а насправді або просто не працює, або в нього сідає батарея, а мені його на собі тягати», розказує Фоллон.
Як виявилося, на нас ТКАПС виробництва роботодавця Фоллона, З-М.
Сподіваюся, ви не думаєте, що річ саме в цьому, каже він мені.
Ні, я зовсім так не думаю. Фоллонмісіонер не бренду, а певного виду виробів. Ну, а що З-М постачає військовим також і затички для вух, то вони точно не залишаться без смачного шматочка пирога військового бюджету.
До нас із групою отоларингологів приєднуються дванадцятеро бійців одного з підрозділів Сил спецоперацій Корпусу морської піхоти. Назву підрозділу мене просили не розголошувати. Ерон проводить інструктаж:
Виспецзагін, прямуєте до афганського селища. Завданнявстановити контакт зі старійшинами, завязати з ними розмову, розпитати про активність Талібану в місцевості. Розпитайте їх про якість життя. Виявіть, які в них проблеми.
Можливо, варто запропонувати їм кілька слухових апаратів.
Щодо підтримки операції: над нами дрон «Предейтор», також на звязку група вогневої підтримки«Кобри» чи «Гюї». Якщо дійде до кінетики, ми зможемо їх викликати.
Вислів «дійти до кінетики» військові використовують у значенні «у нас хтось стріляє». Тут ці «хтось» уявні, але спецпризначенці стрілятимуть у відповідь, адже мета вправикомунікація в умовах хаосу та гуркоту бойових дій.
Нам наказують перемкнути свої радіо на сьомий канал і вишикуватися позаду спецпризначенців, по двоє нас на одного бійця, так близько, як це можливо без того, щоб наступати їм на пяти.
Якщо він біжить, ви теж біжите, каже Ерон. Якщо він стає на коліно, витеж.
Я і жінка-отоларинголог середнього віку, з косами, що спадають із-під шолома, прилаштовуємося за невисоким чоловіком, описати якого важко, бо всі його прикмети, за винятком носа, перекриті різним спорядженням. Він відрекомендовується та вітається.
Привіт, я Мері, каже лікарка.
Я теж Мері, отже:
І я також Мері.
Ну, каже наш спецпризначенець, він явно не звик до Мері в таких кількостях, мені ж легше.
Ми відходимо до густих кущів. Кемп-Пендлтон має площу дві сотні квадратних миль, йому належить шістнадцять миль узбережжя Каліфорнійської затоки, більша частина якої залишена в дикому стані, щоб можна було проводити навчання в наближених до реальності умовах. Полігон схожий на національний парк, тільки він у розпорядженні корпусу морської піхоти, тут є дикі тварини, хоч і знервовані. (Солдатам заборонено стріляти в тварин, та мені здається, що таке все ж трапляється. Мені так здається тому, що коли недавно була на пейнтбольному майданчику Кемп-Пендлтона, попросила, щоб по мені постріляли, хотіла дізнатися, що при цьому відчуваєш. Зголосилося пятнадцятеро морпіхів. Той, котрий таки виконав завданняз 70 футів поцілив точно туди, куди хотів, сказав (ми почули це, коли проглядали відео, записане одним із дослідників): «Мені дуже сподобалося».)
Поки ми йдемо, у моїх навушниках розгортаються кілька бесід. Один чоловік розмовляє з оператором дрона, інший звязується з пілотом «Кобри» та керівником вправи. Будь-хто, зокрема й президент Сполучених Штатів, якби захотів, може ввімкнути на навушниках сьомий канал і послухати. (Коли «морські котики» штурмували укриття Усами бен Ладена, у них були навушники ТКАПС, і президент Обама та держсекретар Клінтон їх слухали.)