І за віком вона така сама, як я.
Тепер зрозуміло, чому я не зацікавила Піфагора: у нього вдома є його власна самиця.
Підходжу ближче. Зблизька видно, що в неї маленьке чорне сердечко на мордочці і зелені очі. Попри те, що її шерсть того ж кольору, що й моя, вона має дивний вигляд і відштовхує мене. Вона здається вульгарною і зверхньою. Я не відводжу від неї погляду і наближаюся: вона робить те саме. Я прибираю загрозливого вигляду: вигинаю спину, настовбурчую шерсть, щоб здаватися більшою, вона все повторює за мною.
Пора переходити до наступного етапу. Я войовниче махаю на неї лапою. Вона теж.
Підходжу і плюю їй в очі. Вона теж.
Ми лупцюємо одна одну лапами, але скло заважає нам завдати ран. Це добре, зрештою, що є те скло, інакше б я повидирала їй вуса.
Відвертаюсь і задираю хвоста, щоб показати, що я про неї думаю. Вона, ясна річ, повторює за мною.
Я вирішую далі її не ганьбити і повертаюся до вітальні, де дві служниці продовжують бесіду. Піфагора все ще нема, і я почуваюся приниженою. Чому він так зі мною поводиться? Через ту самицю нагорі? Чи тому, що має бузковий пластиковий ковпачок на голові, який дозволяє йому багато знати про людей?
Розчарована, примощуюся на ногах своєї служниці і дозволяю їй гладити мій чарівний череп без Третього Ока, потім перевертаюся, щоб підставити животик, який вона теж гладить. Так я всім демонструю, як вишколила свою людину робити мені приємне.
Після повернення додому знову прошу Фелікса кохатися зі мною. Використовую всі свої вокальні здібності, щоби Піфагор чув, як мені добре, і зрозумів, що втрачає, поводячись зі мною так зверхньо (не сумніваюся, що його самиця не вміє так добре кохатися, як я). Можливо, я трохи перестаралась, бо наступного дня Фелікса забирають у заґратованій валізі, а потім, через кілька годин, приносять назадіз перебинтованим тазом.
У банці плаває щось схоже на дві вишневі кісточки. Мушу визнати, це трохи несправедливо стосовно Фелікса, але краще хай покарають його.
До того ж, у мене до Феліксажодних почуттів. Мене захоплює тільки Піфагор. Я б навіть сказала, що зациклилась на ньому. Як йому вдалось так багато дізнатися про людські звичаї?
Я здригнулася від неприємної думки. А може, він сприймає мене, як я Фелікса? Як невігласа? Як свідомість нижчого порядку?
Ця думка ще більше розпалила в мені заздрість до тої самиці нагорі.
Ну нічого, наступного разу я їй покажу.
7. Вигляд згори
Сімяники Фелікса, що плавають у банці, наче заворожують його.
Звідки береться зачарування самців цими двома маленькими бежевими кульками? Він дивиться на них, мов на рибок, які відрізняються тільки тим, що не плавають, а повільно обертаються навколо своєї осі, наче під дією тепла близько розташованої батареї.
З часу операції Фелікс тільки те й робить, що їсть. Він погладшав. Його погляд став порожнім, і мені здається, що він геть збайдужів до навколишнього світу.
Я ж, навпаки, заінтригована недавніми подіями і стежу з балкона за тим, що відбувається навпротив будинку з прапором. Не помічаю нічого особливого, якщо не брати до уваги павутину в кутку балкона, яка знову пробудила в мені бажання налагодити міжвидову комунікацію.
Наближаюся до павукоподібної істоти коричневого кольору, середнього розміру, що має вісім лап і вісім очей. Пробую мякий підхід, зосереджуюся, а потім муркочу: Добридень, павуче.
Проте оскільки він забився в куток, де тріпалась муха, я випускаю кігті і рву павутину. Та муха навіть не подякувала мені.
Думаю, всі наші вчинки неминуче викликають задоволення одних і невдоволення інших. Жити і діятиозначає неминуче порушувати усталений порядок. У павука видно спазми гніву, через які він пританцьовує на останньому клапті своєї павутини, що тріпоче на вітрі. Відчуваю, що він ще менше прагне діалогу, ніж перед тим, але я не бажаю відступати. Підходжу ближче, хочу доторкнутись, та зненацька агресивне нявчання привертає мою увагу.
Впізнаю цей голос.
Нахиляюся трохи праворуч, ризикуючи звалитися, і зауважую вдалині Піфагора на горішніх гілках каштана. Його загнали в глухий кут: під деревом дико гарчить великий пес.
Сіамець бризкає слиною і вигинає спину, але що може зробити старий худий кіт проти громила, в чотири рази більшого від себе?
Влювлюю від побратима хвилю паніки.
Жодних сумнівів не зостається: йому можу допомогти тільки я.
Мій перший контакт із собаками стався у зоомагазині, де минуло моє дитинство. Коли я почула гавкіт цуценят, запитала у матері, чому ці тварини так докучають усім навколо цими звуками. «Бояться, що люди не заберуть їх собі», пояснила вона. Мені це видалося безглуздим. Боятися, що тебе не заберуть люди! У них так мало гідності? Невже вони геть нездатні оцінити самотність і свободу, що так потребують людей, які опікуватимуться ними?
Так мама пояснила мені, що ми є господарями людей, а людигосподарями собак.
Але чиїми господарями є собаки? Вона відповіла мені: «Бліх, які живуть у них на спині, бо вони забувають вилизувати себе, щоб очиститися».
Згодом, прогулюючись околицями будинку, я виявила: пси такі примітивні, що лишають свої випорожнення просто на вулиці, посеред хідника, навіть не запорпуючи їх! У них немає анінайменшого почуття сорому й потреби в чистоті.
Але наразі негайно треба відлякати цей собачий екземпляр, який тероризує мого сусіда. Необхідно швидко вигадати якусь стратегію, яка б компенсувала його перевагу в силі.
Спускаюсь на перший поверх і вибираюся на вулицю через спеціальний отвір. Біжу до місця драми. Для початку, щоб відволікти ворога, нявкаю і сичу, вигинаючи спину.
Пес обертається, я стаю в бойову стійку. Незворушний погляд, звужені зіниці, настовбурчені вуса, зціплені зуби, шерсть на загривку настовбурчена, задні лапи зігнуті, готові до стрибка, хвіст опущений.
Бачу сумнів у собачих очах. Щоб не залишити йому вибору, вистрибую на дах найближчої машини, опиняючись просто над ним. Дивлюся на нього ще з більшим викликом і нявчу:
Я тебе не боюся.
Потім бю кігтями в повітрі й додаю:
Бийся зі мною, собацюро.
Це теля нарешті вирішує погнатися за мною.
Попри те, що я звинна, гнучка і прудка, я рідко бігаю вулицями і мушу зізнатися, що мій переслідувач, звісно ж, перевершує мене мязовою потугою. Я щодуху мчу бруківкою, але пес мене наздоганяє.
Що ж це за несвідомі люди залишили його на вулиці без будь-якого нагляду?
Я блискавично аналізую ситуацію і роблю висновок, що треба використати свої особливості. Мені краще вдаються різкі зміни напрямку руху, бо я вмію випускати кігті, на відміну від собак. У мене, без сумніву, краще зчеплення на віражах. Я вибігаю на асфальтовану вулицю й зигзагами мчу між колесами припаркованих машин.
Пес усе ще женеться за мною і гавкає, виказуючи в такий спосіб своє розташування, тому мені навіть не треба озиратися.
Я вписуюся у траєкторію свого руху. Іноді трохи виходжу за межі, щоб зробити кілька кроків у зоні, де швидко їдуть машини. Мій переслідувач вже не знає, куди бігти, щоб спіймати мене і самому не опинитися під колесами. Кілька разів автівки промчали дуже близько від нього, і врешті-решт його штовхнув якийсь скутер. Він зупинився, загарчав і відмовився від переслідування.
Я обернулася і нявкнула йому здалеку:
Гей, собако! Ну що, скис?
А далі пішла поволі, намагаючись перехопити здивовані погляди інших котів, що спостерігали за моєю гонитвою. Про всяк випадок гордовито киваю головою. Навіть якщо моя перемога зовсім скромна, сподіваюсь, про неї все-таки багатьом розкажуть випадкові свідки.
Не думаю, що стосунки між котами і собаками докорінно зміняться після цієї короткої зустрічі, але я принаймні нагадала цьому собацюрі, що люди не випадково нам підкоряються.
Коли я повернулася, Піфагор вже зник без найменшого натяку на вдячність. Прийшла додому зажурена. Навіть не відповіла Феліксові, коли запитав, де я була.
Тільки коли настала ніч і наші служниці заснули, я почула, як мене хтось кличе з сусіднього будинку. Трохи зачекала, звичайно, перш ніж висунула кінчик свого носа.
Піфагор був на місці, на перилах сусіднього балкона.
Я вмостилася навпроти на своєму балконі, і ми зміряли одне одного поглядами.
З великими блакитними очима і порталом у голові він здавався мені дуже вишуканим.
Він пронявчав:
Ходи сюди.
Мене не треба було просити двічі. Не бажаючи знову осоромитися невдалим стрибком, вибираюся через свій вхід, відтак проникаю в його помешкання через його котячий вхід і приєднуюся до нього.
Він зустрічає мене на порозі й, оскільки його служниця спить, пропонує вмоститися перед каміном, де дотліває вугілля. Помаранчеві відблиски виграють у його очах.
Дякую, що врятувала мене. Пробач, мені шкода, що так негарно повівся з тобою останнього разу, але я гнівався на себе, що видав тобі забагато інформації. Це моя вина, я маю схильність вихлюпувати на співрозмовника свої знання, щоб його вразити, навіть коли не дуже добре його знаю. Потім злий сам на себе, що був такий необачний.
Ти багато мене навчив, і я вдячна тобі.
Треба було бути уважнішим до тебе.
Але ж ти маєш пару. Я розумію, що ти нехтуєш чужою самицею, коли в тебе є своя під боком.
Але в мене немає пари.
Я бачила її у твоїй кімнаті.
Ні, в цьому домі немає інших котів, крім мене!
А вона, там, це хто?
Щоб мати чисте сумління, я біжу догори. Він іде слідом. Чорно-біла кішка й досі тут. З нею поруч інший кітсіамець, схожий на Піфагора.
Це«дзеркало», пояснює він. Людський предмет, який відображає те, що навпроти. Та кішка, яку ти бачиш, це ти, а кіт поручце я.
Підходжу ближче. Бачу себе вперше, бо у мене немає «дзеркала».
Вивчаю себе до найменших деталей. Інша я навпроти відтворює мої жести.
То ось це це я?
Кішка раптом стала не такою вульгарною. Очевидно, я просто поквапилася з висновками. Вона досить елегантна. Навіть мила. Прискіпливо оглядаю її.
Та я ще чарівніша, ніж думала.
Мене заворожило власне відображення. Тільки подумати: якби я не прийшла сюди, то все життя не знала б, ні на кого я схожа, ні якою інші мене бачать насправді.
Яке відкриття!
Піфагор, що, здавалося, комфортно почувався зі своїм відображенням, сперся лапою на дзеркало. Я зробила те саме.
Як істота, що має амбіцію комунікувати з усіма довкола, ти мала б почати з пізнання самої себе.
Звідки ти знаєш, що цедзеркало?
Моє Третє Око мені сказало.
А звідки в тебе це Третє Око? Чому в мене його немає?
У мене є таємниця. Ходімо!
Ми простуємо поруч сусідніми вулицями. На них ще досить людно о цій порі. Хоча Піфагор мешкає тут віднедавна, схоже, він прекрасно знає квартал і провадить мене численними вуличками, попід ліхтарями, аж до площі, де сидить багато людей. Посередині стоїть велика біла споруда зі стінами вищими, ніж дерева, над якими нависає щось схоже на груші. Піфагор показує мені прохід під решіткою, що дозволяє дістатися до люка. Через нього ми потрапляємо до високої та просторої зали з пречудовими вітражами, картинами і скульптурами.
Ти вже тут була? питає він.
Ні,вражено відповідаю.
Веде мене до гвинтових сходів, якими піднімаємося догори. Це довго і втомливо, але ми видираємося на дуже високу точку, звідки можна спостерігати надзвичайну панораму міста.
Я наважуюся глянути вниз і розумію, що падіння було б фатальним. Ця вежа значно вища, ніж кілька дерев, якби їх поставити одне на одне.
Вітер на цій висоті куйовдить мою шерсть і сіру шерсть мого побратима. Навіть мої вуса вигинаються під його поривамине надто приємне відчуття.
Люблю дивитися згори.
Тому ти заліз на верхівку дерева, коли тебе переслідував пес?
Я завжди видираюся нагору. Наші кігті призначені для того, щоб підніматися нагору, а не спускатися донизу, тому ми змушені стрибати Але як це зробити, коли лютий німецький вівчур чигає на тебе внизу.
Оглядаю краєвид навколо нас. Усюди світяться нерухомі жовті вогники, а ще рухомі білі й червоні.
Це «їхнє» місто, каже він. Місто людей.
Я рідко відходжу далеко від дому. Знаю лише своє подвіря, вулицю навпроти і кілька сусідніх дахів.
Люди будують тисячі будинків. Один коло одного. Аж за край неба. Це місто називається «Париж».
Париж, повторюю.
Он цей пагорбМонмартр, а місце, де ми зараз, одна з їхніх релігійних памяток: базиліка Сакре-Кор.
Ти знаєш усе це завдяки Третьому Окові?
Він не відповідає. Я вдивляюся в безкрайню панораму, що відкривається перед нами. Розумію не все з того, що говорить мені Піфагор, але, можливо, просто слухаючи його, рано чи пізно зможу більше осягнути, усвідомити.
Вітер посилюється. Тримаюся, щоб не втратити рівновагу.
Я хочу навчитися того, що ти знаєш.
Люди мають й інші міста Розлога територія рівнин, полів і лісів належить країні, яку вони називають Францією, вона розташована на велетенській кулі, або планеті, яка називається Земля.
Але мені хочеться знати, чому існую я, чому я така, як є, і що маю робити на Землі.
Я тобі розповідав про географію, але, можливо, ти більше цікавишся історією.
Він глибоко зітхає, облизує праву лапу, проводить нею за вухом, а потім підводить голову.
Гаразд, ось тобі мій перший урок з історії. Усе почалося чотири з половиною мільярди років тому, коли Земля народилася.
Я не насмілююся запитати, що таке мільярд, але думаю, що йдеться про число значно більше, ніж усе, що я знаю.
Коли ми розглядаємо небо, всіяне вогниками, одна зірка падає, розтинаючи простір зліва направо.
Спочатку кругом була тільки вода.
Я не хотіла б жити у той час. Ненавиджу воду.
Однак саме з води все вийшло. Життя зявилось у формі дрібних водоростей, які перетворилися на риб. Якось одна з них вийшла на твердий ґрунт.
Я нічого не питаю, щоб не переривати нитку його розповіді. Але цікаво: коли він говорить про рибу, чи йдеться про тварину, подібну на Посейдона?
Цій першій рибині вдалося вижити і відтворитися. Її нащадки перетворилися на ящірок, які все гладшали і ставали дедалі більшими. Їх назвали динозаврами.
А якими завбільшки були динозаври?
Деякі були такі великі, як ця вежа, на якій ми зараз стоїмо. І вони були люті. Мали гігантські зуби і кігті. Усі тварини боялися їх. Вони ставали дедалі розумнішими і пристосованішими.
Піфагор робить паузу, глибоко зітхає, облизує подушечки.
А потім з неба впав гігантський камінь, який змінив атмосферу і температуру. Усі динозаври вимерли. Вижили лише невеликі ящірки і ссавці.
Що таке ссавці?
Це перші тварини з теплою кровю, шерстю і спеціальними залозами, здатними продукувати молоко. Тобто ми. Сім мільйонів років тому зявилися перші предки людей і перші предки котів. Три мільйони років тому предки людей поділилися на великих і малих. Предки котів також.
Ти хочеш сказати, що колись існували великі коти?
Так, вони існують і досі. Люди називають їх левами. Але залишилося їх не так багато.
А наскільки вони великі?
Щонайменше вдесятеро більші, ніж ти, Бастет.
Я пробую уявити собі кота такого неймовірного розміру.
Але еволюція торкнулася найменших, найрозумніших. Гілки малих людей і малих котів розвивалися далі паралельно аж десять тисяч років. У цей період люди започаткували сільське господарство, мистецтво збирати і зберігати рослини. Вони почали робити запаси зернових, а це привабило мишей, які, своєю чергою, привели
Наших предків?
Коли люди помітили, що коти допомагають зберігати їхні припаси, то почали ставитися до них з більшою шаною.
Ми були їм потрібні. І тому вони погодилися підкоритися нам.
В силу певних обставин люди і коти тоді добре розумілися.
Отже, коти з власної волі зійшлися з людьми, якщо я правильно розумію?
Ми їх вибрали, ми їм допомогли краще жити, а потім вони вирішили дати нам житло і їжу. На острові Кіпрі знайшли давнє поховання, якому сім тисяч пятсот років, де скелет людинипоруч зі скелетом кішки.
Що таке поховання?
Коли люди вмирають, їх не віддають іншим людям чи тваринам, щоб ті їх зїли, тобто вони не поїдають одне одного, люди ховають своїх померлих під землю.
І їх їдять хробаки?
Так у них заведено. А скелет кішки у цьому похованні означає
що вони вважають нас важливими особами.