Бакланов трохи поморщився, але прийняв такий варіант:
Добре. Але тепер треба передруковувати всю сторінку?
Не треба! жваво відгукнулася Клавка. Лезо є?
Є.
Зараз легенько витру Отак. Отже, «високоідейну і глибоку доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складену резолюцію зборів, по суті, опошлили» прочитала останні незавершені рядки вона.
та вахканалія і колективна істерія, які розгорнулися на засіданні. Чесно кажучи, я зараз знаходжусь
перебуваю
Що? не зрозумів Бакланов.
Так краще Вибачте, прикусила язика Клавка.
А-а-а, дякую перебуваю у стані сумяття. Костянтин Захарович висвітлив результати 13-го Пленуму ЦК ВКП(б) щодо підготовки, підбору і розподілу керівних партійних і радянських кадрів на Україні, потім перейшов до виявлення недоліків у «Нарисі історії української літератури» під редакцією С. Маслова і Є. Кирилюка. Велику частину доповіді було присвячено шкідливості поглядів Грушевського та його школи. Хочу зауважити, що це практично перший аналіз творчості та діяльності цього буржуазного історика з позицій марксистсько-ленінської ідеології. Костянтин Захарович також висловив критичні зауваження до ряду письменників. Але, критикуючи М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського, він не опускається до їх приниження, він мудро і спокійно вказує на їхні як буде «заблуждения»?
Тут краще «помилкові судження»
Ну добре, друкуйте «помилкові судження» Костянтин Захарович був гранично коректним і акуратним у висловлюваннях. Що натомість помічаємо у виступах письменників? Вони просто вивернули перед усіма всю брудну спілчанську білизну. Вони, немов тенісним мячиком, легковажно кидали одне в одного словом «пошлий». І це не додає їм честі. А надто, коли ним характеризують Остапа Вишню. Він не «пошлий», він небезпечний. І не розуміти цьоговелика помилка.
Бакланов підійшов до Клавки ззаду. «Мабуть, паралельно читає текст, який зявляється на папері», подумала вона.
Він продовжив:
Друга тенденція: повальне самобичування. Люди виходять на трибуну і привселюдно шмагають себе батогом. Здавалось би, самокритикаце добре, люди усвідомили свої помилки. Але я вчитуюсь у ті слова і, за Станіславським, не вірю! Надто все театрально, аж до перегравання. Просто тобі Стіна плачу!
Клавка мимоволі підняла брови.
Щось не те? перепитав її Олександр Сергійович.
Все нормально знітилася та: не признаватися ж йому, що вона не знає, що таке «Стіна плачу».
Бакланов, неначе здогадавшись, у чому річ, пояснив:
Стіна плачуце рештки муру Храму в Єрусалимі. Туди паломники вкладають свої записочки до Бога.
Клавка посміхнулася кутиками губ. Їй було приємно, що великий начальник такий уважний до неї.
Ви посміхнулися? пожартував Олександр Сергійович. Браво. Перший раз за годину.
Клавка кліпнула очима.
Отже, яке останнє речення?
«Але я вчитуюсь у ті слова і, за Станіславським, не вірю! Надто все театрально, аж до перегравання. Просто тобі Стіна плачу!»
Ага. Продовжуємо. Під кінець протоколу я вже навіть запідозрив, чи це, бува, не колективний договір? Так усі ревно, один поперед одним, критикують себе, бють себе в груди: так, я зробив помилку, так, я грішний! Аж до абсурду: якісь дурнуваті хвастощі, мовляв, «а мене критикували більше», «а я отримав більше»! І все це перетворюється на дешевий спектакль! Ясно, що це стосується не всіх письменників і не всіх виступів. Просто на трибуну виходили різні люди. Варто подумати над цим і не пускати роботу нашого Пленуму, що готується, на самоплив. Треба всіма силами уникнути подібного видовища. Партії не потрібна вистава масового покаяння. Нам потрібна нормальна робоча ситуація, коли буде проаналізовано і визнано помилки.
Клавка додрукувала сторінку, поклала її на стіл і швиденько заправила нову.
Олександр Сергійович крокував по своєму кабінету в задумі.
Готові?
Так!
Ще одне занепокоєння у мене виникло. На зборах Спілки в одному ряду критикувалися і відверто слабкі твори, які не заподіюють ніякої шкоди нашій радянській літературі, окрім, хіба що, естетичної, і твори, написані дуже майстерною рукою, твори високоякісні естетично й літературно, проте ідеологічно шкідливі. Скажімо, навіщо в один ряд ставити Варвару Чередниченко з її «Я щаслива Валентина» і «Нарис з історії української літератури»? Як можна ставити в один ряд Кундзіча з його наївним бажанням зберегти «соломяні хати» й Остапа Вишню? Таким підходом ви практично нівелюєте ту шкоду, яку завдають радянській літературі Остап Вишня й автори «Нарису». Я оце думаю: чи не цілеспрямовано це все було зроблено? Не вірю, щоб така світла голова, як Максим Рильський, не відчував фальші. Зверніть на це увагу.
І останнє. За великим рахунком, усе, що було сказано на тих зборах нашими письменинками, не вартує ламаного гроша.
«Шеляга», хотіла була виправити Клавка, але вчасно схаменулася.
Шеляга, немов прочитавши її думки, виправився Бакланов. І знаєте чому? Тому що все, що треба, вже було сказано партією, всю «чорну роботу» з виявлення шкідливих ідеологічних проявів було виконано Центральним комітетом, а не Спілкою, а все ваше кучеряве письменницьке багатослівя нічого не варте. Але на що я звернув увагу, так це на невеличке зауваження Платона Микитовича Воронька.
Олександр Сергійович взяв у руки стенограму і став гортати її у пошуках потрібної цитати.
Ось що він сказав: «До нас (тобто до літературного обєднання молодих авторів при журналі Дніпро) приходять люди, часто не дуже молоді, а коли й молоді, то це дуже бувалі люди. Молоді, та ранні. Вони перебували під час окупації десь на території ворога, вони читали літературу не ту, що ми видаємо тут, у Києві, чи десь, а вони читали літературу іншу. І цієї літературиа мені доводилося побувати в тилу ворога, цієї літератури було дуже багато. Якщо взяти всю ту літературу, що видавалась тут під час німців, то вийде не менше, ніж видається її зараз видавництвом Радянський письменник, а мабуть, і більше. І це якимось чином доходило до молоді, в тому числі і до нашої літературної молоді. І ця молодь формувалася саме в той час». Клавдіє Дмитрівно, підкресліть останнє речення: «І ця молодь формувалася саме в той час». Ось що для нас зараз головне. Не Рильський, не Яновський, не тим більше Кундзіч чи Чередниченко. Це вже минулий день. Вони формувалися в інші часи, і їх уже не переробиш. А от наша молодьце питання дня. Зараз ми повинні боротися за нашу молодь. Вважаю, Олександре Євдокимовичу, що вам на це треба звернути увагу під час свого виступу на Пленумі. Отже, бажаю вам плідної праці. З повагою, О.С. Бакланов.
Клавка витягла другу сторінку і подала її Олександрові Сергійовичу. Той пробіг очима обидві сторінки і, схвально стиснувши губи, похвалив:
Жодної помилки. Жодної опечатки. Чудово!
Клавка встала з-за столу і стала «чекати подальших розпоряджень», як її вчив Олександр Євдокимович.
Бакланов наче й не поспішав. Він розмашисто поставив свій підпис, акуратно вклав лист у конверт, заклеїв його, поклав конверт разом зі стенограмою в папочку і почав завязувати мотузочки, про щось думаючи.
Де ви живете, Клавдіє Дмитрівно? зненацька спитав він.
Що? їй здалося, що вона неправильно зрозуміла запитання.
Де ви живете? повторив Олександр Сергійович, Клавці здалося навіть, що весело.
У Києві невпевнено відповіла.
А яка у вас адреса?
Вулиця Чкалова, 45-в, квартира 1.
Значить, біля РОЛІТу?
Так! посміхнулася вона.
О, посмішка номер два, пожартував Бакланов і собі посміхнувся.
Його жовтувате обличчя просвітліло.
Ну що ж! сказав він. До побачення! Не загубіть по дорозі папочку!
Ну що ви! зашарілася Клавка, промовила подумки «Тіпун тобі на язика», а вголос «До побачення!».
Він простягнув їй руку для прощання, вонау відповідьсвою. Потиск його руки був сильним і здався Клавці задовгим.
Вона підняла очі й почула:
До зустрічі, Клавдіє Дмитрівно!
Розділ 6
Удома на неї чекала несподіванка.
Тільки-но вона повернула ключа у дверях і прочинила їх, як побачила в коридорі Арона Мойсейовичав костюмі і при краватці. Клавка здивувалася: її сусіди по квартирі, коли чують, як відкриваються двері, зазвичай розбігаються по своїх кімнатах, щоб зайвий раз не спілкуватися. А тут при вході та ще й при параді! Може, зібрався куди? Клавка звернула увагу, що Арон Мойсейович хоч і вдягнений урочисто, проте взутий у свої мякі, мало не пухнасті тапочки.
Добрий вечір, Клавочко! привітався він дуже чемно, випередивши її традиційне «Здрасьтє!».
Добрий вечір, Ароне Мойсейовичу! Кудись зібралися?
Ні, не збентежився він. Просто почув, що ви повернулися з роботи, вирішив спитати вас, чи нічого вам не треба?
Клавка отетеріла і запідозрила щось неладне. Вона попрямувала до своєї кімнати, яку ніколи не зачиняла на ключ.
Арон Мойсейович закашлявся, прочищаючи горло.
Тут до вас приїжджали він делікатно опустив підмет у реченні. Дещо завезли, знову інтрига в будові речення. Я сподіваюся, ви не розгніваєтеся, що ми з Гаврилом Йосиповичем занесли вам усе в кімнату
Клавка рвонула на себе двері.
Посередині кімнати стояв величезний букет гвоздик (до речі, у вазочці Арона Мойсейовича), а поряддеревяний ящик зі свіжими яблуками в тирсі.
Що це? пробурмотіла Клавка.
Тут зі своєї кімнати виліз помятий дядь-Гаврило:
Клавко, тут під самий дім заїхала цековська машина, а з неї два мужиказ отакими мордами, він красномовно показав на собі розміри облич нежданих гостей. І до нас: «Де тут живе Клавдія Дмитрівна Блажкевич?» Ми з Ароном Мойсейовичем: «Вроді тут!»«Ну, то передайте їй це», і вносять отакен-ний букет і ящик яблук. Я вобше язик проковтнув, добре, що Арон Мойсейович докумекав спитати: «А від кого?» А вони на те, знаєш шо? «Она знаєт!»
Клавка бухнулася в крісло.
Клавочко, все добре? запобігливо спитав Арон Мойсейович. Може, таблеточку?
Все добре, Ароне Мойсейовичу! відгукнулася вона.
Тоді на добраніч! Коли щоне соромтеся, відразу до нас!
Або до нас! почувся з-за дверей голос Рози Миронівни.
А вазочку можете залишити собі! перекрикнув її Арон Мойсейович.
Якщо потрібна ще одна вазочка, то прямо до Рози Миронівни! почувся голос сусідки. У тьоті Розочки єсть всьо!
Клавка не дослухала до кінця сусідського соцзмагання у красномовстві, а напружено думала:
«Що відбувається? Це так дякують в ЦК за дві надруковані сторінки? Чи це щось інше?»
Клавка розсердилась на себе: що значить «щось інше»? Як вона могла таке подумати? Щоб вінОлександр Сергійович Бакланові вона!.. Вінзавідувач Відділу пропаганди, а вонадрукарка. Який може бути між ними звязок?
Вона згадала його жовтувате обличчя, строгий вигляд, його кабінет, його презентабельну секретаркуні, цього не може бути! І тут спливло в її памяті довгий, аж надто довгий потиск руки, принюхування до духів, його жарти щодо її нечастих посмішок
«Е, ні, Клавко, це не платня за дві надруковані сторінки, це щось інше Це оте».
«Мамочко рідна! схопилася вона за голову. Ну, чому це сталося саме зараз? Тоді, коли в мене на горизонті вималювався старший лейтенант Баратинський! От що мені тепер робити з ними обома?»
Клавка, недосвідчена в амурних справах, відчула, неначе прірва розверзається перед її ногами. І вона просто зависає над цією прірвою.
«Та-ак! Зараз таблеточка Арона Мойсейовича мені б не завадила. Разом зі стопочкою Рози Миронівни!»
Клавка подивилася на годинник. Восьма. «Пізно йти до Єлизавети Петрівни? Ех, нехай буде що буде! Йду!»
Набравши в авоську яблук, вона прожогом помчала до РОЛІТу.
Перебігаючи скверик, зиркнула на вікна Прохорової: слава богу, світяться!
«Хоч би там не було Баратинського!»твердила вона собі.
Баратинського у Прохорової не було.
Свою стопочку, щоправда, без таблеточки, Клавка отримала у Єлизавети Петрівни.
Крок за кроком, слово за словом Клавка розповіла Єлизаветі Петрівні все, що сталося з нею після того, як учора вона вийшла за поріг цієї кімнати й аж до моменту, коли переклала з авоськи яблука у фруктову вазу, що стоїть на цьому круглому столі.
Єлизавета Петрівна слухала Клавку з непідробним інтересом.
Коли та закінчила, сказала:
Ну що, Клавочко, вітаю!.. і розсміялася.
З чим? закліпала очима та.
З успішним початком любовної карєри!
Ви жартуєте? образилася Клавка. Ястарая дєва, не знаю, що з одним чоловіком робити а тут, чорт би їх узяв, відразу двоє!
Ні, Клавочко, не жартую! Часом доля підносить нам, жінкам, такі сюрпризи, що не знаєшплакати чи сміятися!
Вона обійняла Клавку.
Ну, за таке не гріх і випити! сказала вона й дістала ще одну стопочку. Потім вийшла з кімнати помити яблука, принесла відкриту вчора баночку маринованих маслюків, шматочок сала.
Клавка відчула приплив апетиту. Я ж сьогодні не обідала! згадала вона.
Ну що ж, Клавочко, якщо ви прийшли по пораду, то розмова буде не короткою і не легкою, сказала вона, наливаючи собі горілки і підливаючи Клавці добавку. Та почала опиратися, проте Єлизавета Петрівна наполягла на своєму. Тут головне зробити правильний вибір, серйозно сказала вона, бо від цього залежатиме все ваше наступне життя. А гнатися за двома зайцями, як то кажуть, упіймаєш облизня
Вона підняла келишок, припрошуючи, щоб Клавка зробила те саме. Клавка, дарма, що вже трохи спяніла, з радістю приєдналася. Іншого способу зняти напругу у неї зараз не було. Жінки цокнулися й перехилилиЄлизавета Петрівна випила все, Клавкаодин ковток.
Прохорова стала нарізати ножем хліб, сало, виклала на тарілочку маслюки, полила пахучою олією, розставила тарілочки з виделочками, і жінки приступили до трапези.
Трохи перебивши відчуття голоду, вони глянули одна на одну.
Я теж мала подібну ситуацію один раз у житті. І мені теж довелося робити вибір. І я й досі не впевнена, чи правильно його зробила.
Клавка підклала кулачок під підборіддя, спершись ліктем на стіл. Вона хотіла подробиць. Прохорова знову долила собі горілки, спробувала «освіжити» Клавчину чарочку, але та накрила її рукою.
Підступна доля поставила переді мною вибір: з одного боку, чоловік, старший за мене на 12 років, сімейний, зі старими ранами, похмурий, але з високим становищем. З іншого боку, молодий, безтурботний, здоровий, з хорошою перспективою спільного сімейного життя з купою дітей і карєрним зростанням, легкий на руку, з почуттям гумору, але трішки легковажний
Клавка, згадавши вчорашнє «ти» на адресу Баратинського, розширила очі:
Борис Андрійович?
Тьху на тебе! Свят-свят! Він же мені в сини годиться! відмахнулася Єлизавета Петрівна. Хоча вона розсміялася. «В сини годиться»це я загнула, бо тоді б мені довелося його народжувати в девять років!
Прохорова налила собі ще горілочки, але пити не поспішала. Наклала на тарілку грибочків.
Ох, поскаржилась вона. Як випю, то такий апетит розбирає! і перехилила стопочку.
Клавка терпляче чекала, поки вона наїсться.
Але Єлизавета Петрівна, здається, передумала ділитися з нею сокровенним. Вона мовчала і думала про своє.
Клавка, напевно, під впливом алкоголю, набралася нахабства і спитала в упор:
То кого ж ви вибрали?
Та, здавалося, не хотіла відповідати, але врешті-решт сказала:
Любов! і важко зітхнула. Я вибрала любов!
«То, значить, все-таки молодий?»
Оцей старий, з хворою дружиною, з дорослими дітьми, зі старими болящими ранами, з паскудним характером, виявився мені милішим
«О ні!»закричала Клавка подумки.
І я добре знала, на що я йду: я ніколи не вийду заміж і не матиму дітей.
Єлизавето Петрівно, дорогенька затнулася Клавка.
Я знаю, що ти скажеш: а як же сімейний затишок, а як же дитячі усмішки?.. Ти знаєш, я довго про це думала Чесно кажучи, мені глибоко начхати на сімейний затишок І материнський інстинктце також не про мене. Хіба так буває? спитаєш ти. А от повір мені, буває.
Клавка мовчала.
Але зараз, весело сказала Прохорова, нам треба вирішити твоє питання.