Клавка - Гримич Марина Віллівна 9 стр.

Уночі Клавка ще довго не могла заснути.

По-перше, Емма Германівна вправлялася на роялі. Переконувати її, що зараз ніч і всім хочеться спати, було даремною тратою часувсі сусіди квартири  1 у цьому давним-давно переконалися. Мадам Бруслевська була несхитна: її власний біоритм, її ілюзорний світ, у якому вона жила, був для неї понад усе. Сьогодні вона мала настрій на арпеджіо.

По-друге, Клавка картала себе за те, що розбазікалася перед практично незнайомою людиною, мучилася, десятки разів прокручуючи в памяті запитання Бориса Андрійовича і свої відповіді. Найбільше тривожили її коментарі щодо реакції письменників на постанову про ленінградські журнали. Вона придумувала сотні варіантів того, що слід було сказати замість «я нічого не чула». Може, варто було запевнити: «Всі схвально обговорювали постанову!»? Але насправді це ж не так! І чи не надто пафосно це звучало б? І що вона мала відповісти, якби він спитав про імена тих, хто «схвально обговорював»? Чиє імя назвати? Хто справді міг таке сказати? Олександр Євдокимович? А хіба це новина? У відданості нинішнього Голови Президії політиці партії ніхто й не сумнівається! І чого б це він, Голова Спілки, перед нею, секретаркою, розпинався, що схвально оцінює постанову партії?..

Тієї ночі, знесилена від безсоння, вона йорзала у своєму ліжку, її роздирали полярні почуття: будучи по натурі людиною тверезою, вона головою розуміла, що Баратинськийгебешник. І який би щедрий він не був, і якою б чарівною не була його посмішкаце не міняло справи. Аналізуючи те, як спритно і легко він отримав квартиру; як змінилося його обличчя з джентльменської байдужості на зацікавлення, коли він дізнався про її посаду; згадуючи перелік питань, які він їй ставив, коли проводжав від порогу РОЛІТу до дому, Клавка майже на 100 відсотків була впевнена, що Бориса Андрійовича «вкоріняють» у Спілку «органи». Видно, результати роботи «водіїв-овсяннікових» не надто вражали вулицю Володимирську. Так, він був дещо простакуватим, як для літературного кола, однак інших кадрів, які могли б зіграти роль молодого письменника, напевне, в них не було. Це все складалося в такий логічний ланцюжок, що годі було й сумніватися. Тому головою Клавка розуміла: його краще остерігатись.

З іншого боку, в ній пробудилася просто тваринна пристрасть (звідки вона знає це словосполучення? Воно далеко не з її словника), тваринний інстинкт. Її тіло, впродовж років затиснуте в панцир «не можна, бо війна», «не можна, бо розруха», «не можна, бо на всіх баб чоловіків не вистачить», із здивуванням відчуло, що зараз цей панцир розсипається, як заіржавіле залізо, і що воно від кожного доторку Бориса Андрійовича, від його запаху перетворюється на хтиву, ненажерливу потвору, яка хоче здобути його, не гребуючи ніякими способами і не зважаючи на всі застереження.

«І де воно в мені ховалося?»думала Клавка, перевертаючись з боку на бік у ліжку, маючи на увазі несподівану пристрасть, яка буквально зжирала її.

Вона була досить індиферентна до чоловіків. Серед літераторів завжди були любителі скористатися жіночою прихильністю. Але вона жодного разу не мала ні найменшої інтрижкине через якісь свої високі моральні якості, а просто була далека від цього. Тобто її цікавили чоловіки ні, не чоловікиїї цікавили письменники, але тільки як носії таланту і розумових здібностей, не більше. І нехай він буде кривий, горбатий, невмитий, заздрісний, у помятому костюмі, сивий, пяничка, але при цьому талановитий,  він перебуватиме на найвищих щаблях її любові. Так, це також була любов. І, як видно тепер, це була дуже «зручна» любов: люби собі на здоровяскільки тобі заманеться, читай його твори, слухай його розмови, насолоджуйся ходом його думокскільки завгодно! І це тобі ніколи не зашкодить, це тобі нічим не загрожує, хіба що кількома годинами, витраченими на «благодійний» (тобто безкоштовний) передрук його творів.

А тут із нею робиться щось незбагненне. Тобто цілком збагненне. Цілком закономірне. Цілком природне. Але в якійсь дикій, гіпертрофованій формі. Проте чи справді в її нинішньому стані є щось ненормальне? Звідки вона знає, як це буває в інших жінок? Може, це і є норма, а те, що з нею було до того,  це якраз і було порушення норми?

Треба завтра порадитися з Єлизаветою Петрівною  думала вона.  Стоп! Ось від кого вона чула те дивне словосполучення «тваринна пристрасть»!

За такими думками минула неспокійна ніч і настав понеділок.

Вона роздратовано натиснула на пимпочку будильника, що розбудив її спозаранку, похмуро вийшла на кухню, нагріла воду, помила голову, потім навмисно довго прасувала своє синє штапельне платтячко, чекаючи, поки волосся висохне, плойкою накрутила собі кучері «Вікторі Ролз» і попленталась на роботу.

Робота посувалася мляво. Зі столу впала її улюблена чашка (добре, що без чаю) і розбилася. В голові все плуталося, пальці потрапляли не на ті клавіші, і їй треба було акуратненько лезом вичищати на папері помилково надруковані літери і вдруковувати правильні. Рука втратила чутливість і замість того, щоб майже непомітно для непрофесійного ока зняти верхній шар паперу, протирала його майже до дірки. Ноги були немов ватяні, вони ще памятали млість, яка розливалася по них після випадкових, ну, майже випадкових доторків до колін старшого лейтенанта Баратинського. Клавка здивовано відчула, що у неї всередині є жіночий органматка, про який вона тільки читала. Раніше його наче й не існувало. Голова болілатак, живіт бурчавтак, руки, плечі й спина нили після друкуваннятак, ноги часто мерзлитак, а от щоб її тривожив низ животато ніколи. Неначе там взагалі нічого не було. А тепер вона ледве могла всидіти на стільці, бо внизу живота була наче якась гиря, що тягнула її донизу. А коли Клавка на мить заплющувала очі, намагаючись уявити обличчя старшого лейтенанта, в тазостегновій частині тіла вулканом пульсувала кров.

Напередодні Пленуму начальство було дуже вимогливим. З доповіддю Олександра Євдокимовича вона сяк-так упоралася до його приходу на роботу (це було мудре рішенняпопрацювати в неділю), і він зараз сидів і вичитував текст, закрившись у своєму кабінеті. Наказав нікого не пускати.

З організаційних питань вона більше спілкувалася з Яковом Васильовичем Башмаком, чи то пак, Башемвін якраз змінив свій підпис і завжди викреслював зі свого «неправильно» надрукованого прізвища останні три літери. Яків Васильович як відповідальний секретар Спілки добре справлявся з усіма організаційними питаннями. Тому можна було не хвилюватися, що Клавка щось пропустить чи забуде.

Він доручив їй монотонну роботудрукувати запрошення, і це було найкраще в її теперішньому загальмованому стані: одноманітністьце все, на що вона була здатна.

От і все. Просто і ясно. І так 80 разів. От би дотягнути до кінця робочого дня. А далі  додому, в ліжечко і спатоньки!

Але раптом, у розпал друкування запрошень, зі свого кабінету вискочив Олександр Євдокимович.

 Клавдіє Дмитрівно, швиденько знайдіть минулорічну стенограму загальних зборів київських письменників і бігом занесіть її в ЦК, у відділ пропагандидо товариша Бакланова.

 Це яку?  не відразу зорієнтувалася Клавка.  Їх тут стільки було  і вона прикусила язика.

 Що з вами, Клавдіє Дмитрівно, я вас не впізнаю!  здивувався начальник.

 Ой, вибачте,  зніяковіла вона.  Ви маєте на увазі стенограму загальних зборів письменників Києва з питань ідеологічної роботи? Та, що від 2728 серпня 1946 року?

 Так, саме її! Віддасте безпосередньо в руки товаришу Бакланову і нікуди не йдітьчекайте його розпоряджень!

Від цих слів Клавка, немов після відра крижаної води на голову, нарешті прокинулася. Серце стало постачати кров до всіх найвіддаленіших кінчиків її тіла, мозок прояснів і запрацював.

Поки готували з Яковом Васильовичем матеріали для перепустки в будівлю ЦК, поки «розшивали» минулорічний архів, щоб витягти звідти протокол, чи то пак стенограму, зборів, поки зясовували номер кабінету Бакланова, Клавка вже відчула себе в нормі: начебто й не було минулої безсонної ночі. Руки й пальці слухалися, працювали чітко і без збоїв, голова повернула собі здатність мислити тверезо і по-діловому, з неї вивіялися сантименти й романтичні думки, тіло позбулося натяків на млосні бажаннявона нарешті ввійшла в нормальну форму, працювала чітко, як нова машина.

Пішла їй також на користь прогулянка пішкивід Золотих Воріт по вулиці Свердловаколишній Прорізній, потім уздовж трамвайної лінії між руїнами Хрещатика й угору по вулиці Жовтневої революції, а тоді ліворучна вулицю Орджонікідзе. Вже стоячи біля віконця Бюро перепусток, вона відчула себе цілком бадьорою і зібраною.

Клавка шукала кабінет товариша Бакланова недовго: всі двері в коридорах були пронумеровані і розташовані в ряд. Вона постукала, зайшла до приймальні і представилася. Секретарка Бакланова простягла руку, щоб узяти від Клавки папочку, проте та притисла її до грудей: таким був наказ її начальника.

Секретарка Бакланова скорчила незадоволену міну, зайшла до кабінету і за півхвилини запросила туди Клавку, змірявши її оцінювальним поглядомз ніг до голови. Клавка відповіла їй тим самим.

Це була лише одна мить: дві секретаркизавідувача Відділу пропаганди ЦК та Голови Спілки письменниківобмінялися поглядами.

Секретарка Бакланова тримала спину прямо, була вдягнена у дорогий вовняний костюм, у нові черевики зі шнурочками і з «халою» на голові. Секретарка Голови Спілки письменників України не могла претендувати на такий шикарний вигляд. Вона була вбрана в синє штапельне платтячко з білим, власноруч вивязаним гачком комірцем, у старих, але приведених в порядок позавчора на Євбазі Гречанкою черевиках, а от на голові у неї була значно модніша зачіска«Вікторі Ролз».

Товариш Бакланов уже чекав на Клавку, а точніше, на стенограму.

Це був чоловік із загостреними рисами обличчя і, як їй здалося, хворобливим жовтуватим кольором шкіри, худорлявий, середній на зріст. Коли вона зайшла до кабінету, він подивився спершу не на неї, а на папочку в її руках, і потім, неначе заспокоївшись, підняв очі на Клавку.

Та привіталася і віддала документи йому в руки, як і доручив їй Олександр Євдокимович.

На її здивування, товариш Бакланов зміряв її довгим (їй здалося, занадто довгим) уважним поглядом і простягнув руку для знайомства:

 Олександр Сергійович.

 Клава Клавдія Дмитрівна,  відрекомендувалася вона.

 Як ваше прізвище?  поцікавився Бакланов.

 Блажкевич.

І тут сталося щось дивне. Ніздрі Олександра Сергійовича затремтіли, а очі збентежено забігали.

 Белая ночь?  спитав він.

Клавка отетеріла.

 Вибачте, я не зрозуміла.

 Духи «Белая ночь»?

Нарешті Клавка збагнула, про що йдеться: так, її синє штапельне платтячко з мережаним комірчиком пахло саме цими духами. Це були мамині улюблені парфуми, які дивом збереглися у старому її комоді, який вони з дядь-Гаврилом перетягли з колишньої квартири Блажкевичів у нинішню кімнатку в напівпідвальному поверсі. Духи були старі, дуже концентровані, і вона поставила легеньку крапочку на спід, на шов свого штапельного плаття після того, як його випрала і попрасувала. Сама Клавка не відчувала запаху, але, видно, для чужого носа він був відчутний.

 А-а-а, так!  зраділа вона, не сподіваючись від начальника такого високого рівня почути щось приземлене.  Від ленінградської фабрики «Лєнжет»,  уточнила вона.

Бакланов немов стрепенувся від того, що дозволив собі зайве, і чемно сказав:

 Клавдіє Дмитрівно, почекайте, будь ласка, у приймальні.

Клавка з певним полегшенням вийшла з кабінету високого начальства, однак за дверима зустрілася з холодним поглядом секретарки з халою на голові.

Як же не хотілося сидіти в одній кімнаті з цією дамою! Здавалося, вона не хоче ділитися з відвідувачкою навіть повітрям! У Клавки склалося враження, що секретарці не було чим зайнятися. Вона сиділа за столом, втупившись у телефон, ніби в очікуванні дзвоника, і тарабанила пальцями з манікюром (з манікюром!  зітхнула Клавка, сховавши нігті в кулачки) по столу. Оскільки телефон не дзвонив, секретарка повагом підвелась і перевірила, чи суха земля у вазонах з «огоньком» і різдвяником, потім, скрививши незадоволену міну, вийшла з приймальні з порожнім емальованим кавничком.

Клавка озирнулась по кабінету. Тут усе було дуже солідно і відчувалася рука справжньої  а не такої, як вона,  секретарки. Про це свідчили і ті самі вазони з «огоньком», і той самий кавничок, і та сама мережана накривка на друкарську машинку (дивно, вона на ній щоне друкує?), і відривний календар на стіні, і скляночка із заточеними різнокольоровими олівцями, і стосик гарного (а не жовтого, як у них) паперу

На стіні рівномірно цокав годинник, який немов свідчив про те, що тут усе чітко, рівномірно і правильно. Від чекання Клавку трохи зморило, і вона, здається, задрімала.

До приймальні повернулася секретарка Бакланова і стала поливати з емальованого кавничка кімнатні рослини.

На столі задеренчав телефон.

Секретарка не поспішала взяти трубку. Вона повільно, з почуттям власної гідності сіла за стіл і, неначе вичекавши, поки нерви на тому кінці дроту напружаться до краю, взяла трубку:

 Приймальня Бакланова!

Клавка завмерла. «Яка гідність у її голосі!»подумала вона. Їй, Клавці, ще вчитися і вчитися!

 Почекайте, будь ласка.

«Дама з халою» підвелася з-за столу і зазирнула в кабінет начальника:

 Олександре Сергійовичу, вас, з газети «Правда Украины».

 Скажіть, щоб передзвонили завтра, Віолетто Ромуальдівно!

«О, вона ще й Віолетта Ромуальдівна!»рівень Клавчиної самооцінки впав до нуля.

Сидіти поряд з такою поважною дамою в одному кабінеті Клавці видавалося просто мукою, стрілка на годиннику, немов навмисне, повільно тяглася з позначки на позначку.

Нарешті двері кабінету розчахнулися, на порозі став Бакланов.

 Віолетто Ромуальдівно, хто в нас зараз з машиністок чергує?

 Катя.

 Покличте терміново сюди Катю,  скомандував Бакланов, але тут зустрівся очима з Клавкою.  Хоча ні,  передумав він і звернувся до неї:  Ви ж друкуєте?

 Так точно!

 Під швидку диктовку вмієте?

 Так точно!

 Заходьте, треба терміново надрукувати одного листа.

Клавка лише кутиком ока помітила, як Віолетту Ромуальдівну мало не побив грім, і, задоволена цим спостереженням, прошмигнула в кабінет Бакланова.

На столі, розташованому перпендикулярно до начальницького, стояла друкарська машинка. Клавка присіла на стілець і вправним рухом прокрутила її, зазирнула всередину, взяла шматочок «промокашки» й акуратно протерла клавіші, на яких загусла фарба.

Олександр Сергійович уважно стежив за її рухами.

 Клавдіє Дмитрівно, нам треба швиденько надрукувати листа Олександрові Євдокимовичу.

 Зрозуміла! Я готова,  сказала вона, зарядивши машинку білою (білою!) сторінкою паперу.

Олександр Сергійович став ходити по кабінету, неначе збираючись з думками.

 Дорогий Олександре Євдокимовичу!  почав він.

Клавка швидко клацала по клавішах.

 У ході підготовки до Пленуму, що відбудеться наступного тижня, я вирішив проглянути матеріали загальних зборів українських письменників Києва від 2728 серпня 1946 року, щоб урахувати помилки, допущені при його організації і проведенні.

Я щойно переглянув стенограму і переконався в тому, що на зборах було не все гаразд. Таке відчуття мене Як буде українською «гложет»?

 Гризе, тисне  автоматично відказала Клавка.

 Таке відчуття мене гризе ще з минулого року,  адже я був присутній на зборах і бачив усе на власні очі. Тепер, переглянувши матеріали, я переконався, що мої хвилювання і неприємні враження небезпідставні. Високоідейна і глибока доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складена письменниками Первомайським, Копицею, Яновським, Сенченком, Новиченком та Іваном Ле резолюція зборів були, по суті як сказати «опошлены»?  затнувся він.

 Точного перекладу нема, ну, можна вжити «заяложені»  завагалася Клавка.

 Ні, погано,  крутнув головою Бакланов.  Як іще можна сказати?

 Залиште краще «опошляти».

 Отже високоідейна і глибока доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складена резолюція зборів були, по суті ні, не звучить «опошлены» українською.

 Спробуйте поміняти на: «Високоідейну і глибоку доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складену резолюцію зборів, по суті, опошлили»