Ще й Сіробабу сюди приплела! вдавано ображено сказав Павло Минович і при цьому задоволено зашарівся від того, що опинився у списку класиків
Усі в машині розсміялися.
Ну, все! Стоп! Накладаю табу на ідеологічні розмови! скомандувала Єлизавета Петрівна.
О-о-о! зіронізував Павло Минович. Що за слова! «Табу»! Хочеш так само потрапити під критику «за низькопоклонство перед Заходом», як і Старинкевич? Тоді і ти зможеш прославитися.
Здається, Єлизавета Петрівна мала б вибухнути, але згадала, що ще пару днів тому в такому самому ключі піджартовувала над Сіробабою.
А-а-а! Зло взяло! єхидно промовив той. Як стукне, так і грюкне!
Єлизавета Петрівна все-таки не витримала, зірвалася. Тема «незнаменитості» була для неї болючою. Вона завжди пояснювала свою «непопулярність» серед широкого кола читачів тим, що пише на «непопулярні» теми. Тобто її твори, з ідеологічної точки зору, були дуже правильні, навіть партійні, якщо можна так висловитися щодо дитячої літератури, вони й справді виховували майбутнього будівника комунізму. Їх видавали великими тиражами, а от популярними вони не були. Як і імя їх авторкиЄлизавети Петрівни Прохорової.
Єлизавета Петрівна спохмурніла, і Клавка знала, що це означає. Зараз почне агітувати за свою улюблену Гермінію цюр Мюлен. Почне в сотий раз розповідати, як, будучи в Австрії молодим старшим сержантом, натрапила на її книги і як вони вплинули на її світогляд. Але ні, на цей раз вона закрутила розмову інакше:
Так, я не знаменита. Так, я з пролетаріату. Так, я народилась у занюханій робітничій слобідці, а не «в садку вишневому коло хати», де «хрущі над вишнями гудуть». Так, я виросла в чорних робітничих бараках. Але ці люди, які досі живуть у мазанках, розкиданих по київських ярах Куренівки, Шулявки, Сирця, теж заслуговують на свою літературу. І вони не винні, що їм усі ваші сільські сюсі-пусі незрозумілі!..
Вона зробила паузу, і Павлу Миновичу вистачило тактовності не перебивати її. Він знав, що зараз краще цього не робити.
Єлизавета почала декламувати:
Ми безязикі, безіменні, ми
Німа вода, холодного свічада
Слизький туман,
Ми привидів громада,
Що непомітно ходить між людьми
Це про нас, закінчила вона.
Це хто? здивувалася Неля Мусіївна, почувши новий вірш у репертуарі подруги.
Рильський.
Рильський? здивувались усі.
Замість відповіді, Єлизавета продовжила:
І, врешті-решт, я теж маю право писати свої «Казки для дітей робітників», подібно до того, як робила це Гермінія цюр Мюлен.
Почалося! закотив очі під лоба Павло Минович.
Лізко, ну чесно, ну годі! і собі підтримала чоловіка Неля.
«Больше я вам, буржуинам, ничего не скажу, а самим вам, проклятым, и ввек не догадаться», у відповідь Прохорова процитувала чи то серйозно, чи то жартома Аркадія Гайдара.
О, і я знаю віршик про буржуїнів! озвався Костик.
Та ти що? зобразила здивування Єлизавета Петрівна. Вперед, читай!
Той хвацько почав:
Тож нехай собі як знають
Божеволіють, конають,
Нам своє робить!
Всіх панів до дної ями
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Дуже правильний віршик, похвалила його Єлизавета Петрівна. Головне, що добрий пожартувала вона.
Лізо, а хто такі буржуїни? спитав малий.
Прохорова не розгубилась:
Ну, як тобі пояснити, це такі дýрні
Дýрні? А пани?
Теж дýрні.
Ага.
А чому у віршику не сказати прямо: «всіх дурних до дної ями», навіщо вигадувати всіляких там «панів» і «буржуїв»?
Хороше питання!
Єлизавета Петрівна трохи подумала, а потім по-змовницькому запропонувала:
А давай переробимо! Ми ж з тобою хто?
Поети!
Так, ми ж з тобою поети! Слухай:
Тож нехай собі як знають
Божеволіють, конають,
Нам своє робить:
Всіх дурних до дної ями,
Дураків за дураками
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Сіробаби розсміялися.
Нема, щоб навчити дитину чогось путнього крізь сміх сказала Неля.
Взагалі-то це ваша дитина. Я тут лузаю йому насіння всю дорогу, а від вас «нікакой благодарності»!
Та ми благодарні, благодарні! переконала її подруга і затягла: Командир герой, герой Чапаев
Клавка зиркнула на Єлизавету Петрівну, та розпливалася в посмішці. З цією піснею були повязані у неї приємні спогади. Це була дворова пісня, у ті часи дуже популярна.
Он все время впереди, підхопила Єлизавета Петрівна і вже разом із подругою дитинства продовжила:
Он командовал своим отрядом,
Веселил своих ребят, свои полки.
Павло Минович закрив вуха. Подруги на зло йому стали співати голосніше:
Все ребята едут, веселятся,
Все на родину спешат.
Лишь один, один боец не весел,
Он был круглый сирота.
Господи, спаси і сохрани! підняв руки Василь Петрович.
Подруги надривно голосили:
Буйну голову свою повесил
На гнедого он коня:
«Знал бы, знал бы, знал быне поехал
Я на родину свою!»
А де рима? схопився за голову Павло Минович.
«Кабы знал, что нужно воротиться
Мне на родину свою,
Лучше было б умереть мне
В чистом поле в том бою».
За що мені це! театрально нарікав чоловік.
«В чистом поле, в поле, на просторе
Под зеленою сосной
Нет папаши, нет родной мамаши,
Нету дома никого!»
Жінки зробили значущу паузу, щоб звернути увагу слухачів на останні рядки. Єлизавета Петрівна навіть підняла догори вказівний палець. І тут у пісню вступив малий Костик; він заверещав на повний голос:
«Только жинка, жинка молодая
С краснофлотцем жить пошла».
Амінь! сплеснув руками Сіробаба.
Це ж хвольклор! Наш, з Євбазу розреготалися подруги, натякаючи на те, що Павло Минович не вимовляв літери «ф». Це ж наша молодість!
У машині запанували веселощі.
Приготуватися! скомандувала Неля Мусіївна. Через пять хвилин вїжджаємо у місто письменницької бойової славиІрпінь! Відкриваємо вікна в машині і вдихаємо рідний запах боліт!
І запускаємо комарів! Нехай вони кусають і без того покусане критиками голе тіло письменника Сіробаби! проіронізував Павло Минович, проте все-таки послухався дружину: прокрутив ручку і відкрив віконце.
Тут-таки домовилися, що Сіробаби завезуть Єлизавету Петрівну і Клавку в Будинок творчості, а самі поїдуть до себе на дачу.
Як завжди, Перша лініявласне, колишня просіка в лісі, а нині малозаселена вуличка, на якій притулився письменницький райський куточок, не освітлювалася. Неля їхала обережно, щоб не пошкодити машину. Після дощів тут могло розлитися болітце, яке майже ніколи не висихало, радуючи письменницьких дітей чваканням і морем незабудок.
Їхній урочистий настрій не могло погіршити навіть те, що цілу дорогу сварилися: зараз, зараз станеться це диво, і вони зі своєї сірої дійсності потраплять у рай, де на пагорбі зачаївся пірниковий будиночок, побудований колись київським комерсантом, цегляним магнатом Чоколовим. Цегляний-то цегляний, а віллу побудував деревяну! Його архітектори неначе мали на меті закласти ідею таємничості в стилістику будинку: планування внутрішнього простору передбачало наявність заворотів, закутків, кацебірок, прикомірок, рипучої підлоги, альковчиків, гри світла, що лилося з різних за конфігурацією вікон, тіней від химерно переплетених деревяних конструкцій балкончиків і веранд тощо. У вітальні камін. І рояль.
Може, пощастить, що в цей час зі своєї дачі завітає сюди Максим Тадейович, декламуватиме «Ластівки літають, бо літається, // І Ганнуся плаче, бо пора», гратиме на роялі Шопена, Лисенка, імпровізуватиме.
А, може, на компанію з Києва вже чекає розпалене багаття коло будиночка навпроти першого корпусу біля бетонних сходів, що ведуть до ставка. Влітку письменники цим бавилися щовечора, нерідко варили в казані юшку з риби, яку ловили затяті рибалки. Біля вогню зберуться Сосюра, Малишко, Воскрекасенко, Тардов, Первомайський, Голованівський, Дорошко, Швець, Шеремет, Гончаренко, Гордієнко Затягнуть пісню «Розпрягайте, хлопці, коні» або щось комсомольське.
А може, Малишка серед них не буде, бо якраз різатиметься в карти у «своєму» будиночку! Не дай бог у нього виграти, прибє!
А може, біля багаття Олександр Довженко годинами розповідатиме про мандрівки своєї молодості
Серце калатало від радості.
Ось і він. Будинок творчості
Павло Минович вивантажив валізку Прохорової біля воріт і визвався донести її нагору, до першого корпусу, Неля залишилася в машині з Костиком, який на останніх метрах до Будинку творчості заснув на задньому сидінні.
Перед тим, як зайти на територію письменницького пансіонату, Єлизавета Петрівна на мить прислухалася.
Тихо. Як на цвинтарі промовила вона. Щось не те
Нагорі Клавка, Прохорова і Сіробаба побачили, що там, схоже, нікого немає. Тихо, темно, хоч око виколи. Ні багаття, ні каміну, ні звуку роялю.
Будинок творчості був мертвий.
На це й варто було сподіватися пробурчав Павло Минович.
На що? буркнула Прохорова, не бажаючи вірити в те, що намальована нею щойно картинка раюусього лише плід її фантазії.
«Бенкет під час чуми»це тільки у Пушкіна, прокоментувала ситуацію Клавка.
На хріна я сюди приперлася! бовкнула Єлизавета Петрівна і додала сувору фронтову лайку.
А Неля в задумі процитувала:
О гуси, гусенята!
Прилиньте нині взяти на крилята
Земних дітей!.. Та ні! Дарма! Дарма!
Мій садпустеля, і мій дімтюрма!
Розділ 9
Єлизавета Петрівна категорично не захотіла лишатися в Будинку творчості.
У тебе ж кімната старшеньких вільна? швидше констатувала, ніж запитала вона.
Натюрліх! підбадьорливо відказала Неля, активно маневруючи дрімучими ірпінськими дорогами. Ірпінь зустрічав їх непривітно, кілька разів машина буксувала на грузьких ділянках, які розмило після дощів.
Дім Сіробаб стояв у проваллі темрявичужий і холодний. Рипнула хвірткою Неля Мусіївна з сонним Костиком на руках, Єлизавета Петрівна і Клавка потяглися вервечкою за Павлом Миновичем, як каченята за мамою-качкою. Настрій був не найкращий.
Але як тільки повернувся ключ у замку дачі Сіробаб, Павло Минович ожив, розправив крила. Дача була його стихією. Він заповзявся швидко перетворити холодний німий будинок, який, здавалося, вже заліг у зимову сплячку, на затишне пристановище для тих, хто любить дачну романтику. І йому вдалося здійснити це з неймовірною швидкістю: поки жінки роззиралися по хаті що і де, в усіх грубках оптимістично затріскотіли дрова, холодна пустка перетворилася на теплий затишок. Два відра холодної води з колонки стояли напоготові, рукомийник у маленькій комірчині був ретельно промитий содою і наповнений, на цвяшку висів білосніжний вафельний рушничок. З погреба під деревяною лядою волохаті руки запопадливого господаря виставляли баночки із власноручно закритою консервацією. На круглому деревяному столі, протертому від пилюки, лежала кругла біла скатертина, а в маленькій різьбленій «гуцульській» вазочці, яку Сіробаба привіз із рейду до Львівської письменницької організації, стояла соснова гілочка, яка під впливом тепла від грубки запахтіла на всю кімнату смолою. На великій старомодній фруктовниці з відщербленим краєчком лежали похапцем зібрані в саду і промиті під свіжою водою поцятковані чорними крапочками маленькі зелені яблучка.
Якщо в ролітівському просторі королевою була Неля Сіробаба, то тут, на цьому ірпінському острівці, безперечно, панувала влада і сила Павла Миновича.
Неля тут видавалася на диво незграбною, особливо попервах: вона розгублено тинялася по хаті, заглядала по десять разів в усі шухлядки, неначе намагаючись пригадати, де що лежить, так, наче вона й не жила тут усе літо з дітьми.
Нарешті вона сконцентрувалась і стала готувати вечерю. Оскільки гостей не чекали, Неля не запаслася достатньою кількістю харчів. Зазвичай у суботу-неділю був хороший базар в Ірпені, тож вона планувала туди сходити. Тому зараз «зварганила» нашвидкуруч, як вона це називала, «з гівна пулю»: нарізала два великі бутерброди, призначені для неї і для чоловіка, на шість симпатичних шматочків, зварила на примусі поки плита на дровах повільно розігрівалася, солодку манну кашу на завбачливо купленому молоці, заправивши її корицею і ще якимись спеціями, це був десерт. «Закрутки» Павла Миновича в скляних банках, які господар встиг помити і з яких устиг зняти металеві кришечки, виклала в салатниці, протерла тарілки-ложки-виделки
Увесь цей час Єлизавета Петрівна, яка себе тут почувала як удома, провела нагорі, на мансардному поверсі. Вона застеляла чистими простирадлами ліжка, обкладала подушками Костика, щоб він, бува, не впав, поки батьки «бенкетуватимуть».
Лише Клавка стояла серед кімнати, опустивши руки, не знаючи, що їй робити. Озирнулася по вітальні: тут стояло піаніно, біля ньогокрісло-гойдалка з пледом, а на кріслі
Вона обмерла: там лежав журнал «Дніпро», той самий номер, де друкувався роман Яновського, котрого, судячи з доповіді Олександра Євдокимовича, обговорюватимуть на післязавтрашньому Пленумі.
Неля, що якраз забігла до вітальні з черговою порцією закусок, упіймала її погляд і спитала на ходу:
Хочеш почитати?
Клавка кивнула.
Ну, то бери. До речі, там роман Яновського «Жива вода». Я так і не встигла його прочитати. Ти швидко читаєш?
Та знову кивнула.
Ну, то почитай, скажеш мені свою думку.
Клавка ще раз кивнула.
У цей час до кімнати зайшла Єлизавета Петрівна, що вже закінчила поратися нагорі у спальнях, і приєдналася до розмови.
Ти наш професійний читач! обняла вона свою секретарку. До її думки я завжди прислухаюся! похвалила Клавку перед Нелею.
Видно, що сяка-така фізична праця пішла Прохоровій на користь. Вона розчервонілася, помолодшала. І настрій покращав.
Дивна все-таки ситуація склалася навколо нього сказала, думаючи про своє, Неля Гершко.
Ти про кого? перепитала Прохорова.
Про «Живу воду» Яновського. Спершу її підносили до небеся добре памятаю статтю Хінкулова у «Правді України». А потім, як грім на голову, посипалася критика Цікаво знати, що в цьому романі не сподобалося ЦК? Клавко, зверни увагу на це, коли читатимеш. Яновський же стиліст ювелірний. І тема роману така сучаснаповоєнне село, Донбас
Неля Сіробаба якраз розгрібала жар у грубці маленькою металевою кочергою з деревяною ручкою.
Цікаво, хто це такий великий любитель української літератури в ЦК?.. пожартувала. Це ж не ліньки людині, яка займається відповідальною партійною роботою, знаходити час, щоб читати всю писанину, яку видає «на гора» Спілка письменників!
Це ж Леонід Миколайович, сказала Єлизавета Петрівна й уточнила: Новиченко. Це він курує літературу у Відділі пропаганди ЦК.
Е, ні! заперечила Неля Мусіївна. Новиченко похвалив роман. Спершу. Це після того ще хтось дав вказівку. Хто вищий за нього на щабель або на два. То хто ж цей любитель літератури?
І вона замислилася. Підкинула до грубки маленьке полінце і стежила, щоб воно не придушило жар і добре розгорілося.
Невже Сашко? тихо, немов сама до себе, сказала вона.
«Сашко? здригнулася Клавка. Це не про Олександра Сергійовича йде мова?»
Натомість Неля втягнула носом повітря:
О-о-о! Здається, Павло Минович побалує нас грибочками! і ніжно посміхнулася, дивлячись на вогонь.
Клавка з Єлизаветою Петрівною і собі глибоко вдихнули: пахло вареними грибами.
Я не здивуюся, повернулась до попередньої розмови Неля, якщо трефовим вальтом виявиться Яновський Хоча претендентів на це місце може бути багато Смілянський, наприклад, з його «Софією». Його теж критикували на минулих загальних зборах. Та кого тільки не критикували останні два роки! Навіть Натана Рибакашвагра Корнійчука! Навіть Павлу Миновичу перепало!
Останню фразу вона сказала так, начебто це була велика несподіванка для Сіробаб.
О, вже запахло смаженою цибулькою! знову принюхалася вона. Дівчата! Живемо! Смажені грибочки на підході!
Вечеря і справді вдалася на славу.
Пригодилась і горобинова наливка із запасів Павла Миновича, і пляшка «Столичної», завбачливо прихоплена Прохоровою.