Вечерю лише раз порушив малий Костик, коли спустився вниз і з підозрою запитав: «А що це ви тут лобите?» Довелося Нелі відволіктись на двадцять хвилин, перевдягти його в піжаму, висадити на горщик і вкласти знову в ліжко.
Все-таки Ірпіньце благодатне місце, розмірковував розімлілий після вечері Павло Минович, розвалившись у кріслі. От здавалось би: ну що тут такого? Болото болотом! Після наших вінницьких фруктових садків з пасікамице просто пристановище Баскервілів. Але цей ліс, що за мостом, ця річка Ірпінь, ця ірпінська заплава, що нагадує мені Хортицю
Павле Миновичу, тільки не про запорожців!.. благально вигукнула Неля. Не треба нам того, що зазнали Козланюк і Панч.
Сіробаба пропустив жінчине зауваження повз вуха. Він перебував у полоні приємних спогадів:
Ох, яка це райська місцинка, особливо для рибалок і мисливців! Яка тут рибка водиться! Ні з чим не можна порівняти відчуття, коли тягнеш із чорної, здавалось би, бездонної водної глибіні велику сріблясту щуку, а вона рветься, звивається, пручається, гне вудлище в дугу! Скільки разів вона мені рвала волосінь, зараза!
Неля Мусіївна закотила очі під лоба: це надовго!
Тим часом Павло Минович захоплено продовжував:
А памятаєш, Нелько, як поетично Іван Гончаренко розповідав: «Пливеш у човні і на триметровій глибині проглядаєш дно до дрібничок. Видно, як ліниво соваються темні туші сомів, раз-по-раз чуються в лататті хижі сплески, а під днищем човна пропливають табуни головнів і язів. Побіля корчів стоять у засадах рябі щуки. То фіолетові, то світло-коричневі!» Це сила!
Єлизавета Петрівна стала нервово барабанити пальцями по столу, мовляв, досить уже рибальських байок, але Сіробаба немов і не чув цього.
І що добре: в Ірпені можна ловити і вудками, і вершами у ковбанях! У Максима Тадейовича взагалі вудка без грузла. І ловить він, знаєте, на що? На коників! Яких сам ловить! Ти могла б уявити собі, Нелько, Максима Тадейовича, що коників ловить?
Максима Тадейовича? Запросто! А от Бажанане можу. І Яновського не можу, посміхнулася чоловікові та.
А знаєш, як Максим Тадейович рибалить? знову звернувся він до дружини, начебто й не було поряд Прохорової і Клавки. Він завжди так робив, коли збирався після застілля провести з Нелею бурхливу ніч. Його мова лилася ліричним струменем, немовби він намагався зачарувати і без того зачаровану дружину.
Ну, і як? з величезним зацікавленням в очах запитала Неля Мусіївна, вправно замаскувавши відсутність інтересу до рибальської теми.
Він любить піти на веслах далеко проти течії, а назад плисти за водою і нахлистом ловити красноперів і вязів.
Феноменально! чемно відгукнулася вона, але явно без ентузіазму.
А що за чудо ці вальдшнепи! заплющивши очі, замріяно промовив Сіробаба.
О, Павле Миновичу, вас на націоналізм потягло? пожартувала Єлизавета Петрівна.
Дурна ти, Лізко! Тіпун тобі на язика! пробудився з солодких спогадів він. Я не про роман Хвильового, (це імя він промовив майже пошепки), а про полювання. Уяви собі ірпінську заводь, мжичку, туманець, а він падає в кущі і розгрібає опале листя!
ХтоХвильовий? підколола Прохорова, щоправда, також пошепки.
Та ні, вальдшнеп! ворухнув самими губами Сіробаба.
А я люблю Ірпінь за запахи мрійливо сказала Неля Мусіївна. Навіть запах болота мене приваблює. А як пахнуть тут лугові трави!..
Особливо, коли їх косить Кость Гордієнко своєю косою!.. додав Павло Минович, і подружжя розсміялося.
Ану-ану, чого я ще не знаю? поцікавилась Єлизавета Петрівна.
А, тут у Будинку творчості ходить анекдот, як Кость Гордієнко лякає пасажирів поїзда ХарківКиїв: він їздить до Ірпеня зі своєю косою! Уявляєш, зустріти такого у нічному вагоні спросоння? засміялась Неля.
Жартують, що він приїжджав до Будинку творчості не щоб попрацювати, а щоб покосити траву додав хихочучи Сіробаба.
Це було до війни замріяно сказала Неля.
Так, до війни Я чув, що цю красу скоро знищать
Не лякай мене! схопилася за серце Прохорова.
Так, я чув, що у Хрущова великий план меліорації ірпінської заплави. Хочуть вирівняти русло річки, прорити канали і перетворити луги на сільськогосподарські угіддя
Та, може, все минеться, непереконливо заспокоїла його Неля. Вслухайтеся в цю тишу романтично додала вона.
І справді: тиша була просто запаморочлива. Лише десь під верандою рипіла стара чи то сосна, чи яблуня.
Неля процитувала:
Пятый день газеты не приходят,
Мир волнений от меня тая.
Тишина. Вот здесь твои угодья,
Августовские твои края.
Тишина Лишь крикнет за откосом
Паровоз, крепя вагонов вязь,
Точно первенцем черноволосым,
Дымом отлетающим гордясь.
Незаметно для людей приляжу
И друзьям, которые в бою,
Я пошлю легчайшую поклажу
Тишину ирпенскую мою
А це хто? поцікавилася Клавка.
А це той самий «пресловутий» Городськой. Яків Зіновійович. Написав одразу після евакуації ірпінське привітання своїм друзям-письменникам, які ще були на фронті.
А-а-а! без ентузіазму сказала Єлизавета.
Знову запанувала мовчанка.
Неля обвела всіх очікувальним поглядом.
Ти чого? здивувався Павло Минович.
Невже ніхто нічого не помітив?
А що таке?
«Незаметно для людей приляжу»! нагадала вона.
То й що?
Не «прилягу», а «приляжу»!!! Борець за російську секцію в Спілці українських письменників вживає українізми, та ще й підсилює їх римою: «приляжупоклажу»! Він навіть сам не помічає цього! От парадокс!
Якщо чесно, я відразу теж не помітила, у нас на Євбазі всі так кажуть. І на київських робітничих слобідках! розсміялася Єлизавета. От курйоз так курйоз! А ти питаєш, Пашо, чого я не пишу «на великом и могучем».
До речі, Клавко, а звідки в тебе така гарна українська мова? повернулась Єлизавета Петрівна до своєї секретарки.
Клавка знизала плечима:
Від бабусі. Вона була вчителькою української мови. Та й дідусь був україномовним. Щоправда, в родині ми спілкувалися російською, але дідусь і бабуся по маминій лінії жили разом з нами Ага, ще моя мама бавилася поезією А я до війни теж закінчила філологічний факультет, українську філологію.
Може, й тобі почати писати? спитав Павло Минович.
Я думала над цим. Але потім зрозуміла, що з мене вийшов би гарний редактор. А як на письменника в мене замало фантазії
За вікном почувся звук поїзда, що наближався до залізничної станції Ірпінь. Глуха луна йшла з-за лісу, звук поволі насувався: от поїзд вискочив на залізничний міст над річкою і стукотіння коліс пройняло не лише колію під ним, не лише ферми мосту, а й землю, ліс, небо, ірпінські дачі і всіх, хто був там у цю мить. І Клавка просто нутром відчула вібрацію всередині себе.
Вони завмерли, прислухаючись, як поїзд (а це, очевидно, був КиївКовель) притишує ходу на станції, а потім легко, неначе вирвавшись з ірпінського виру, стрілою летить на захід.
Тишу порушила Нелятрохи видозміненою цитатою з Малишка:
Є курєрські і є товарні,
Їм числа не облічиш, тьма,
Їдуть хлопці й дівчата гарні,
А такого, як ти, нема.
Сіробаба подивився на неї затуманеним поглядом, і раптом у його очах заграв хуліганський вогник.
Неля різко встала з-за столу.
Ну, все, ми пішли! Ми готували вечерю, а вам прибирати! і під руку з чоловіком, похитуючись, рушила рипучими сходами нагору, до спальні.
Дивіться, четвертого не зробіть! кинула їм навздогін Єлизавета Петрівна, а тоді до Клавки: І ти йди в ліжко. Я тут сама впораюся. У тебе ж домашнє завдання: до кінця неділі прочитати «Живу воду» і зробити для Нелі літературознавчий аналіз.
Клавка не опиралася. Рідко коли випадала можливість залізти в ліжечко під теплу ковдру і під світлом настільної лампи читати донесхочу, знаючи, що завтра можна відсипатися хоч до самого обіду!
Вона захопила з собою деревяну різьблену вазочку з пахучою гілочкою сосни і поставила на стареньку тумбочку біля ліжка, присунула до себе лампу, загорнулася в холодну ковдру і, гріючи її своїм теплом, поринула з головою в читання
Уночі вона прокинулася від того, що вовтузилася Єлизавета Петрівна, а тоді й сама відчула, що мусить відвідати деревяну кабінку на подвірї. Вони удвох спустилися з мансарди і завмерли на порозі будинку, де їх зустріли всіяне зірками небо, рипіння старої сосни й невідомість, що починалася за кілька метрів від порогу. Обережно, тримаючись за руки, освітлюючи ліхтариком стежку, вони пробралися до туалету, почекали одна на одну, а потім стрімголов кинулись до хати, неначе боячись, що їх засмокче темрява. Переводили подих уже нагорі, у своїх ліжках, гріючись під ковдрами. Схвильована зустріччю з природою, Клавка ніяк не могла заснути. Вона неспокійно крутилася, поки не вирішила вийти на маленький деревяний балкончик, що прилаштувався під «шпаківнею» мансарди. Довго вдивлялася в темряву, намагалася зрозуміти, чи видно звідси залізницю, і раптом
І раптом у темряві зблиснув жмут світла і водночас почувся гуркіт коліс, ритмічний і старанний. Вонисвітло і звукзагрозливо насувалися, здавалося, прямісінько на хатину Сіробаб. Перед вїздом на міст паровоз засвистів довгим попереджальним гудком, і це до смерті налякало Клавку: зараз її знесе разом із цим рипучим різьбленим балкончиком, знесе і відкине кудись у темну прірву лісів, ріки, лугів. Клавка зіщулилася, напружилася, згорбилася в очікуванні катастрофи, аж тут поїзд раптово повернув убік і вже зовсім мирно почахкав повз їхній будинок, пустивши ледь чутний хвіст димку, світячи поодинокими вузькими вікнами, а потім «попрощався» з Клавкою червоним вогником на хвості останнього вагона.
Незважаючи на те, що Клавка заснула пізно, та ще й уночі проґавила частину сну, вранці вона прокинулась рано і просто в ліжку продовжила читати. Вона поринула в текст, кинувши неуважний погляд на Єлизавету Петрівну, яка вийшла навшпиньки з кімнати, пропускаючи повз вуха галас і істеричні крики Костика, стукання ложок і виделок, звуки пересування меблів, хлюпання води у відрах
Її гукнули на сніданок, і вона наспіх вдяглася, забігла в комірчину з рукомийником і вискочила у вітальню, де вони вчора вечеряли, але там нікого не було, а круглий стіл стояв на веранді, на ньому парував самовар із заварничком нагорі, лежав у скляній мисочці свіжий базарний білий сир з прожилками масла, манили до себе пахучий хліб на дощечці і сковорода з засмаженими базарними жовтими яйцями. За столом сиділи всі, на Костиковій шиї замість слинявчика завязали рушник: хлопчик якраз колупав ложкою манну кашу. Сонце сочилося крізь маленькі квадратики скелець решітчатої деревяної веранди, розграфлюючи на клітинки ірпінський сніданок. Усі обговорювали ранковий похід на базар і плани на день (треба було позбирати яблука і «щось із ними зробити»), а вона пила чай, не відриваючись від книжки.
Потім Клавка вирішила вискочити на хвилинку до деревяної кабінки на подвірї, стала на поріг і закамяніла.
Перед нею постав зовсім інший простір, до якого вона, міська дівчинка, не звикла, він зачарував її своєю незрозумілістю Здавалось би, дача повинна мати садочок, город, квітник. А будиночок Сіробаб стояв серед великих віковічних сосон, між якими господарська рука Павла Миновича повтикала яблуньки. Фруктові деревця не мали змоги розвиватися на клаптикові лісу як слідчерез брак сонця і життєвого простору, але якось прилаштовувалися, химерно вигинали гілки, тягли їх уздовж сонячних тунелів. Яблуньки були чудернацькими на вигляд, проте зовсім не жалюгідними, а навпаки: густо обсипані яблучками, вони немов свідчили про те, що не мають нічого проти сусідства спокійних, навіть трохи зверхніх сосон.
Яблука падали прямо на глицю, якою було встелено землю, і від того вони не бились, а сумирно й терпляче чекали, коли приїдуть господарі і зберуть їх до кошика
А потім Клавка знову читала й час від часу виходила на балкончик, щоб зустріти новий зелений потяг, який спершу радісно мчав їй в обійми, а потім, в останній момент, змінював свої наміри і повертав праворуч, демонструючи своє тіло гусені з багатьма ніжками-колесами.
А потім вони обідали. І це була курочка. Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці
А потім вона випадково заснула, і не зустріла ще кількох поїздів, чиї вітання чула крізь сон, і прокинулася лише на вечерю. Неля Мусіївна і Єлизавета Петрівна зварганили пиріг з капустою, щоправда, в дачних умовах він нерівномірно спікся, але від цього був не менш смачним. Після вечері всі, крім Клавки, сиділи навколо багаття і під розстроєну гітару співали пісень.
Неділя минула якось дуже швидко, бо після обідуа це був борщ на бульйоні, що лишився від учора, і з капустою, що лишилася від пирога, стали збиратися назад додому.
Клавка відчула жаль, що мусить розлучитися з цим шматочком чужого простору, який на кілька днів прийняв її у свої обійми.
Повантажившись, вирішили завезти речі Єлизавети Петрівни в Будинок творчості, куди вона приїде після Пленуму, і лиш потім повернули на Київ.
Ну, що ж, сказала Неля, коли вони нарешті виїхали на асфальтовану дорогу до міста. Тепер, Клавко, прийшла твоя година. Давай, звітуйся про прочитане. Ложки-виделки не мила, яблука не збирала, по дрова не ходила, маєш відробити
Клавка начебто була й готова до розмови, але раптом замялася:
Не знаю, з чого почати.
Ну, почни з того, сподобався тобі роман чи ні.
Мабуть, більше сподобався, ніж ні
О, відразу видно, що ти виросла на Євбазі пожартувала Неля.
Просто у мене якісь суперечливі відчуття
Вона ще трохи помовчала, збираючись з думками.
Я ж звикла до Яновського інакшого«Вершники», «Чотири шаблі» Всі знають, що він віртуозно володіє словом. Ти просто тонеш у тій мові Я коли читала, то ловила себе на думці, що стежу за грою слів, наче спостерігаю за рибками в акваріумі, і забуваю про те, що треба стежити за сюжетом
Клавка замовкла на мить, щоб проаналізувати, чи не закучеряво вона висловилася.
То що тебе хвилює? поквапила її Неля.
Як би це мякше сказати Роман залишає гнітюче відчуття
А ви, Клавочко, хотіли б, щоб Яновський писав, як Остап Вишня?
Та ні. Не в тому річ. Роман про важке життя, ясно. Але не це гнітить Можливо, я неправильно слово підібрала Він не стільки гнітючий, скільки монотонний якийсь. Я не хочу сказати, що це погано, не подумайте! виправдовувалася вона. Ця монотонність оповіді може, таким був задум автора? Це схоже на конвеєр, по якому рухаються приблизно однакові за розміром пакункице розповідні речення всі речення правильної конструкції: обставина місця (часу) підметприсудокдодаток. Складнопідрядне реченняскладносурядне. Все аж надто правильно Ніяких тобі емоційні позитивних, ні негативних. Ніяких оціночних суджень Все досить одноманітно, якби не те, що на конвеєрі в тих стандартних коробочкахлежать справжні дорогоцінності: діаманти, смарагди й рубіни української мови.
Що, зовсім безнадійно? спитала Неля.
Ні! Що ви! поспішила переконати її Клавка. Роман чудовий! Просто трохи незвичний Незвичний для нашого вуха. Ми ж звикли до емоційної розкоші української літератури, а тут усе якесь сухе Може, це і є майбутнє нашої прози? Може, це і є новаторство? Може, це і є крок уперед у майстерності слова?
Вона знову замовкла. Але ніхто не хотів втручатись, аби не завадити Клавці виговоритися. І їй було що сказати, єдиневона боялася, що їй забракне слів.
Але у мене таке враження склалося, що роман не написаний письменником, а сконструйований інженером. Це така собі бездоганна словесна машинакожна деталь у ній унікальна. Але це все-таки машина, вона хоч і вміє рухатися, причому дуже вправно, вміє видавати різноманітні звуки, але вона нежива. Це така собі майстерна хроніка. Лише деякі розділи прописані за знайомими нам законами роману
А любов там є? поцікавилася Неля.
Є. Але замислилася Клавка. От теж дивно. У романі справжніми почуттями наділені не позитивні герої, а люди, в яких немає нічого геройського, а навпаки Наприклад, божевільна Манька. Чи Мусій Які в цього зрадника і брехуна почуття!..
Даже врагу нічто чєловєческоє не чуждо, прокоментувала Неля.