Клавка перебувала у сумятті.
Я думаю, що цим романом Яновський перехитрив самого себе, озвалася Єлизавета Петрівна.
То ти його читала? підскочила на місці Нелька. А чого ж ти мовчала? Можливо, я б краще використала Клавку на зборі яблук, замість мучити її читанням упродовж двох днів і двох ночей!
Я просто хотіла знати Клавчину думку, здвигнула плечима Прохорова. Вона читає багато і думки висловлює не кондові, як усі наші критики, а людські.
Хочу, щоб ви, Клавусю, були моїм критиком! озвався Павло Минович.
Клавка зашарілася.
То в чому він себе перехитрив? допитувалася Неля у Єлизавети.
Мені бачиться так: Юрій Іванович хотів зробити взірцевий, з погляду соцреалізму, твір на догоду дня, але той його і вбив Бо насправді душа його не лежала до нього.
Стоп, Лізо, то твір соцреалістичний? уточнив Сіробаба. Я правильно зрозумів? Чому ж до нього чіпляються?
Бо він песимістичний. Я ж кажу, без любові він його писав. Без натхнення. Що було в нього на душі, те й вилилося на папері, спробувала пояснити Прохорова.
А якщо життя в країні таке зараз, мяко кажучи, не дуже оптимістичне, то що? Не змальовувати, а вигадувати його?
Як би тобі пояснити, Пашо, замислилася Прохорова. Мені здається, зараз така настанова партії і особисто Йосифа Віссаріоновича, щоб письменникам, художникам, кінематографістам малювати щасливе соціалістичне майбутнє, але так, начебто воно вже є зараз.
Тобто, повторюю, вигадувати його? вперся Павло Минович.
За великим рахунком, уся літератураце вигадка. Слово «змальовування», вжите до літературного твору, це фікція. І кожна епоха в літературі має свою колективну вигадку. Заразчас соцреалізму.
А ви, Клавочко, що з цього приводу думаєте? поцікавився Сіробаба.
З якого саме? завагалася та. Я не дуже вправна в теоретичних питаннях
Тоді скажіть як практик, як читач: «Жива вода» Яновськогосоцреалістичний твір?
На мій розумтак. Тема сучасна Це широченне полотно сучасності! Тут є все: і колгосп, і партія, і повоєнне село, і недбайливий господарголова сільради, і хороший господарголова колгоспу, і переселенці з Польщі, і взірцева як на наш час жінка, і дурна баба, і брехун, і фашистський посіпака, і Східна Україна, і Західна, пяниці і святенники, полонені німці на відбудові Хрещатика, підпільники й шахтарі багато шахтарів. Тут і Донбас, куди їдуть дуже різні людиі комсомольці в пошуках романтики, і заміжня жінка, яка тікає від нелюбого чоловіка-інваліда, і воєнний злочинець з наміром загубитися на значною мірою неконтрольованій території словом, усе. Наскільки я розумію, Юрій Іванович бездоганно дотримується партійних вимог щодо теми
Але ж роман не оптимістичний!
Так, не оптимістичний.
Значитьне соцреалістичний?
Павле Миновичу, відчепіться від мене! розсердилася Клавка.
Послухай мене, перевела на себе увагу Сіробаби Прохорова. Памятаєш памятник Артемові роботи Кавалерідзе над Святогорським монастирем?
Ну, так завагався Павло Минович.
Я б назвала це взірцем соцреалізму в галузі скульптури. Монументальність, певний схематизму позитивному значенні слова, форми. Тематика.
Згоден.
Як ти думаєш, він оптимістичний? Артем?
Не знаю
Ну, так, він не либиться і повного щастя не виражає. Він суворий, але разом із тим він показує, що у нас «всьо харашо». Правда?
Припустімо.
А от у Яновського«всьо плохо»!
Так і в Горького «Мать»«всьо плохо»!
Дурний ти, Сіробаба, як пень! розсердилася Єлизавета Петрівна.
От так завжди! з досадою плеснув себе по колінах руками Павло Минович. Лізко, ти не відповідаєш на моє питання: твір «Жива вода» соцреалістичний чи ні?
Соцреалізм буває різний. Йосиф Віссаріонович і партія вважають, що зараз на часі такий соцреалізм, який би переконував людей, що в нас «всьо харашо». Нам зараз так потрібно. Ми таке пережили у війні Треба підняти дух людей Ми ж усе-таки інженери душ Але, за великим рахунком, усі сучасні радянські письменникисоцреалісти.
Поки той перетравлював інформацію, Прохорова продовжила:
Посудіть самі: радянські письменники не можуть не бути соцреалістами. Розумієте, ми всі живемо в реальному світі, в реальному соціалістичному світі, де працюють заводи, колгоспи, електростанції, де є РОЛІТ, війна, мир, Сталін, Жданов, партія. Ми пишемо те, що бачимо, а не уявляємо, яке життя на Місяці. І хочемо чи не хочемоми самі є продуктом соцреалізму і водночас творцями соцреалізму.
В машині деякий час панувала мовчанка. Навіть Костик мовчав: Неля завбачливо купила йому на ірпінському базарі червоного півника на паличці, і він зосереджено його облизував.
Раптом озвалася Неля Мусіївна:
А Рильський?
ЩоРильський? відразу не зорієнтувалася, про що йде мова, Прохорова.
Він хто? Соцреаліст?
Заразтак. Він же так само живе в цьому світі, в цій країні, а не на безлюдному острові
І навіть його «Мандрівка в молодість»? Вона теж соцреалістична? ядуче спитала Неля.
Навіть «Мандрівка в молодість». Як би вам пояснити?.. Наш РОЛІТ уявляєте? спитала вона у друзів.
Усі кивнули.
Він складається з двох частин. Ми з вами живемо в давнішій його частині, тій, що начебто «збігає» вниз уздовж вулиці Тимофіївської. Її закінчили будувати в 1936 році. Не будемо зараз згадувати, як спаплюжили перший проект Кричевського Зараз не це головне. Наша частина РОЛІТу не дуже приваблива зовні, схожа на вагони товарного поїзда з прорізаними вікнами. Вона проста за формою, без всіляких фінтіфлюшок, як кажуть на Євбазі. Строга, без випендрьожу, без розкоші, дещо схематична, але сучасна, зручна і функціональна. Словом, типово соцреалістична. А через три роки після того, як було зведено наш будинок, до нього прибудували нову частину, ту, що вздовж вулиці Леніна. Яка вона? Схожа на красивий паровоз до наших з вами товарних вагонів. Помпезна монументальна будівля, з пятикімнатними квартирами, з площею, яка дозволяє «конем грати», з височезними стелями, з фасадом, обкладеним коростенським гранітом. Все зроблено солідно, не шкодуючи матеріалів і під «класику». Але це ж побудовано не в античні, а в наші часи! В тридцяті роки двадцятого століття! І це теж соцреалізм. Так і в літературі: є «Жива вода»це той РОЛІТ, що уздовж Тимофіївської, наш з вами «товарняк», а є «Мандрівка в молодість»це вже РОЛІТ, що по вулиці Леніна, дорогий паровоз, причеплений до наших вагонів.
Поки перетравлювали трактування соцреалізму за версією Єлизавети Петрівни Прохорової, в машині було чути лише плямкання Костика.
А я хто? несподівано спитав Сіробаба. Теж соцреаліст?
І ти, Павле Миновичу, і ти, дорогий! Тільки ти представляєш українофільське, хлопоманське крило соцреалізму.
Шо-шо? незадоволено наморщив лоба той.
Ну, як тобі пояснити? замислилася на хвильку Прохорова. Ти як шкільний вчитель Ступай-Ступаненко з «Патетичної сонати» Миколи Куліша, який мріяв на червоному стязі Радянської України вишити дві стьожечкижовту і блакитну.
Мамо, півник скінчився! зарепетував Костик.
Добре, що він це зробив, інакше Прохорова зараз би отримала за стьожечки.
Ми вже майже в Києві, синку! жваво відгукнулася Неля Мусіївна. Потерпи ще трохи!
Не хочу терпіти! Мені нудно! занив він і став стрибати на задньому сидінні, обтираючи липкі руки об Клавку і Єлизавету Петрівну.
Нелько, зроби йому щось! закричала Прохорова. Він мені нову сукню зіпсує!
Я за кермом! виправдовувалася та.
Пашо, ти дуже хитрий, сидиш собі попереду і робиш вигляд, що це не твоя дитина! Прохорова перекинулася на Сіробабу.
Я дивлюся за дорогою! сказав той. Ти ж дитяча письменниця, придумай щось!
Ах, я дитяча письменниця? розізлилася Єлизавета Петрівна. Зараз я вам влаштую!
Вона нахилилася до сумки, яка стояла біля її ніг, і стала там нишпорити. Потім витягла з неї порожню пляшку з-під «Столичної» й олівця. З цих двох предметів вона зробила «музичний інструмент»:
Ми дзвіночки, лісові дзвіночки! урочисто почала вона, в такт дзенькаючи олівцем по пляшці.
Славим день! підхопили всі, разом з Костиком.
Ми співаєм, хором зустрічаєм
День!
Костик вихопив з рук Єлизавети Петрівни пляшку з-під горілки й олівця і став несамовито калатати. Сіробаба затулив вуха.
Любим сонце, небосхил і сонце, світлу тінь! горлав Костик, перекрикуючи хор батьків та їхніх друзів.
Синочку, а тихше не можна? попросила Нелька.
Той її не слухав, а гатив по пляшці з дикою радістю, неначе з наміром її розтрощити.
Сни розкішні, все гаї затишні!
Тінь!
Зненацька Неля різко загальмувала машину.
Мати рідна! Через вас я проїхала на червоне світло! заверещала вона.
До них підійшов міліціонер з регулювальною паличкою.
Неля Мусіївна відкрила вікно.
Досередини заглянув строгий немолодий чоловік у формі, вся його постава демонструвала, що зараз він вичитає й оштрафує порушника правил дорожнього руху.
Зненацька його фізіономія побагровіла, а очі буквально вилізли з орбіт: він побачив пятирічну дитину з пляшкою «Столичної» в руках, і ця дитина прокричала йому прямо в обличчя, з остервенінням акомпануючи собі на імпровізованому музичному інструменті:
Тож нехай собі як знають
Божеволіють, конають,
Нам своє робить:
Всіх дурних до дної ями,
Дураків за дураками
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Розділ 10
Клавка встала сьогодні о пів на сьому. Вона добре виспалася, була у хорошій формі і гарному гуморі. Щоправда, вчорашня подорож з Ірпеня до Києва завершилася дивно. Біля підворіття, що вело з вулиці Чкалова до її дому, стояла, немов на чатах, чорна «Волга». Її не можна було не помітити. Клавка спершу не звернула на це уваги. Вона метушливо, щоб не затримувати Сіробаб і Прохорову, витягала з машини свій клуночок, але Неля Мусіївна зібралася вручити їй кошик з яблуками і горіхами, Клавка відхрещувалася, але та їй силою всунула його. Клавка на знак удячності поцілувала її. Крекчучи і тримаючись за спину, вилізла з машини і Єлизавета Петрівна, вони теж розцілувалися на прощання. Ну, тоді й Павло Минович обійняв Клавку і навіть малий Костик потиснув їй руку. І ось у цей момент вона випадково кинула погляд на ту чорну машину, побачила, що віконце в ній трішки опущене, і їй здалося, що за нею стежать.
Обмірковуючи вранці цей випадок під час прасування блузки й під вправляння Емми Германівни на фортепяно (сьогодні її потягло на маршові мелодії), Клавка сказала собі: «Навіть якщо мені це не привиділося і за мною справді стежили, то нема чого хвилюватися: у мене надійне алібі».
Сьогодні був перший день Пленуму, і Клавка вдяглася урочисто: чорний низ, білий верх. Блузку їй на день народження подарувала Єлизавета Петрівна. Вона була з тонкого батисту з дрібними рюшиками на шиї і на рукавах, а посередині мала рясний ряд перламутрових ґудзичків. Клавці довелося прасувати її дуже довго, розправляючи кожну складочку. Черевики дядь-Гаврило сяк-так їй наваксував. Трохи гірше, ніж це робила Гречанка на Євбазі чи ассирійці на Хрещатику.
Зачіска «Вікторі Ролз» їй вдалася, тож вона сьогодні почувалася в міру елегантною.
Клавка прийшла у зал засідань Клубу літераторів, розташованого в тій самій будівлі, що й Спілка, за дві години до початку. Тут уже все гуло, як у вулику: витягали довгого стола на сцену, накривали його сукном, розставляли на ньому й на трибуні карафки з водою і склянки. В коридорі прилаштували буфет.
Реєстрація проводитиметься прямо при вході, в невеличкому фойє. Клавка простежила за тим, щоб правильно поставили стіл для реєстрації учасників, перевірила, чи буде зручно працювати стенографісткам у залі, поклала на їхній стіл письмове приладдя. Через особливу важливість сьогоднішнього Пленуму запланували пять змін стенографісток, кожна працюватиме по 12 хвилин, потім виходитиме із зали в машбюро, де відразу ж диктуватиме свій запис машиністці. Усього друкарок передбачалося дві. Клавка перевірила, чи друкарські машинки напоготові обидві заправлені новими стрічками, біля кожної стосик чистого паперу.
Все було в повному порядку.
Клавка була на диво спокійна.
Ось уже прийшла і Нюра, нова спілчанська машиністочка, вона сьогодні у ролі реєстраторки. Нюра метушилася за столом, розкладаючи списки учасників Пленуму, під лінійку розграфляючи поля для відміток присутності на кожному з восьми засідань. Планувалося, що Пленум відбуватиметься чотири дні у дві зміниранкову і вечірню. У перерві передбачено обід.
А ось і перші відвідувачі. Ясно, що це командировочні з Харківської, Львівської, Донецької, Закарпатської, Одеської організацій. Клавка збирала в них відрядні документи, щоб пізніше поставити печатки.
Біля машбюро вже юрмилася група друкарок і стенографісток. У звязку з серйозністю події їх «позичили» у якійсь солідній установі. Клавці здалося, що всі вони між собою чимось дуже схожі: старшого віку, з суворим виразом обличчя, майже однаково вдягнуті у строгих костюмах і білих блузках.
Жінки повідомили Клавці, що одну стенографістку вночі забрали в лікарню з приступом апендициту. Клавка вирішила не шукати заміни, а перелаштувати роботу: 4 стенографістки працюватимуть не по 12, а по 15 хвилин.
Як не дивно, заперечень з їхнього боку не надійшло: вони дисципліновано кивнули головами.
«Все добре, казала Клавка сама собі. Все за планом».
За півгодини до початку Пленуму у вестибюль завалило багато письменників, вилаштувавшись у чергу до реєстраторки.
Клавка помітила невеличке скупчення молодих талантівРуденко, Козаченко, Гончар, усі вони учасники Наради молодих авторів, яка нещодавно відбулася. Вони трималися дещо осторонь. Цікаво, як вони виступатимуть на сьогоднішньому Пленумі?
Малишко, як один з організаторів Пленуму, метеором промайнув повз Клавку зі своїм «самурайським» виразом обличчя. Ось його зачепив Ільченкокраще б він цього не робив: Андрій Самійлович так накинувся на Олександра Євсейовича, що той аж побілів.
Клавка озирнулася по фойє. Ось прийшов Максим Тадейович. Біля нього стоїть його вірний Санчо Панса Ваган Маміконян. Точно про нього кажуть: Ваган Ресторанович. Він, як зазвичай, з пухким портфельчиком, в якому, подейкують, завжди є напоготові пляшка коньяку. Максим Тадейович привітний, усміхнений. Ось до нього підійшла привітатися Наталя Забіла. Спілкуються. Аж тут нагодився до їхньої компанії Малишкозвідки він узявся? Наталя Львівна делікатно відійшла, Андрій Самійлович щось говорить Максимові Тадейовичу, енергійно розмахуючи руками.
Клавка простежила, куди пішла Наталя Львівна Забіла, а, ось де вона! З Єлизаветою Петрівною перемовляються. Прохорова немов відчула на собі Клавчин погляд, обернулася, побачила на ній свій батистово-перламутровий подарунок і підморгнула.
Що ж там у Максима Тадейовича? Він дружньо поплескує по плечу Малишка.
А де ж Яновський? Невже не зявився?
Клавка зазирнула у список реєстрації. Навпроти його прізвища стояв плюсик. Як це він непомітно прошмигнув повз неї?
А Сенченко?
Клавка пошукала його очима в натовпі письменників. Он він! Здається, нічого не підозрює. Минулого разу на загальних зборах письменників він сам був у ролі критика. Мабуть, не сподівається, що сьогодні він буде на місці критикованого.
О, а це хто? «Явлєніє Христа народу»! Борис Андрійович Баратинський! І нахабства ж вистачило! Ще й іде реєструватися! Зараз облизня піймає!
Клавка сховалася за колону і обережно спостерігала з-за неї.
Баратинський підходить до реєстраторки, артистично поправляє рукою чорне пасмо хвилястого волосся, щоб справити враження на Нюру «Не допоможе! Тебе немає у списках!»
У Нюрки «чолка не встала» від убивчої краси старшого лейтенанта а ля «грудь в ордєнах»надто заклопотана вона була. Нюра водила олівцем по списку і не знаходила його імені.
«Ну що? Отримав по заслузі?»
А це що таке? Баратинський показує пальцем у кінець списку. Нюра киває і ставить хрестик!
«Вона його зареєструвала! Він є у списках?! Не може бути! Я ж сама їх друкувала!»
Щойно він рушив ходою павича у зал, як вона підлетіла до реєстраторки:
Нюро, ти щойно зареєструвала Баратинського?