Я хотіла була виправдатися Клавка, але потім подумала: «Власне, а хто вона така? Скоро вона переді мною виправдовуватиметься!» Тож промовчала.
Клавка зайшла в кабінет Бакланова з трепетом у серці. Вони не бачилися тиждень. А скільки всього сталося за ці сім днів! Вона не могла стримати радості. Проте виховання не дозволяло їй випустити свої почуття на обличчя. Вона сховалася за флегматичною, але коректною маскою, яка завжди рятувала її в незрозумілих ситуаціях.
Доброго дня, Олександре Сергійовичу, я хочу попросити вибачення за затримку почала вона запопадливо.
Не треба виправдовуватись. Я все знаю. Мені дзвонив Олександр Євдокимович, він мені все пояснив. Сідайте, Клавочко! Бакланов показав на стілець.
«Він назвав мене Клавочкою і посадив у себе в кабінеті, а не в приймальні, як минулого разу!»закалатало її серце.
Олександр Сергійович був дуже стриманий і навіть натяком не показував, що посилав їй квіти, яблука і квиток у театр.
Клавка вирішила також триматися у цій манері.
На цей раз він їй руки не подав, а просто взяв папочку зі стенограмою.
Клавка присіла на стілець, він натиснув кнопочку на столі, зайшла Віолетта (Гарибальдівна? згадувала Клавка по батькові дами з халою).
Віолетто Ромуальдівно! Принесіть, будь ласка, нам чайку з Клавдією Дмитрівною!
«А-а-а! Ромуальдівна!»зраділа Клавка, що тепер знатиме, як до неї звертатися.
Брови секретарки Бакланова (тонкі й підмальовані помітила Клавка) від несподіванки підстрибнули. Але все рештагуби, постава, рухилишалися незворушними. Вона поважно випливла з кабінету і тихенько причинила за собою двері.
Олександр Сергійович відразу ж узявся за роботу, поринувши в читання. Він гортав сторінку за сторінкою, час від часу повертався до попередньої і щось записував собі у блокнотик дрібним почерком.
«Невже це і є той самий найголовніший читач, про якого говорили між собою Неля Мусіївна, Єлизавета Петрівна і Павло Минович? Людина, що тримає пульс усієї української літератури? І невже я зараз у кабінеті цього звіра, здатного одним розчерком пера зруйнувати всі літературні авторитети?»
Її пронизало невідоме доти почуття, хоча й тривало воно лише секунду. Це був якийсь паскудненький натяк на торжество від того, що звір, якого всі бояться, лежить чи принаймні може лежати біля її ніг
Це почуття налякало її. Невже вона може себе уявити поряд із тим, хто нацьковує письменників одне на одного? Хто принижує Яновського? Хто посягнув на найсвятішена Максима Тадейовича?
Ні! Ніколи!
Це не він. Це не Олександр Сергійович. Он який він делікатний, інтелігентний, начитаний! Він не міг би Ні.
Клавка майже переконала себе в цьому, і тут якраз впливла лебедем у кабінет Віолетта Ромуальдівна (що за імя якесь нерадянське?) з тацею, на якій стояло дві склянки в підстаканниках з гарячим чаєм чудового брунатного кольору.
Клавка звернула увагу, що дама з халою поставила першу склянку перед Олександром Сергійовичем, незважаючи на те, що він сидів далі від дверей, ніж вона, Клавка, а вже потімперед нею. Партійний ритуал? Треба запамятати. Вона зазвичай робила інакше. Першу чашкугостеві, потімгосподареві кабінету.
Коли секретарка Бакланова вийшла, Клавка продовжила роздуми.
«Той, хто нагорі приймає рішення про українську літературу, це, напевно, сам Каганович», переконувала себе вона. Й автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, який висів симетрично до Йосифа Віссаріоновича на стіні за спиною Бакланова.
Каганович з портрета дивився на неї суворим поглядом.
«Каганович? А чом би й ні? Он Йосиф Віссаріонович читає книжки, навіть не самі книжки, а рукописи і верстки книжок та журналів іще до того, як вони будуть видрукувані! У нього ж вистачає на це часу і сил? Чому Лазар Мойсейович не може? Може. Він же українською читає. Він же з того самого села, що й дядь-Гаврило. Кабани називається. Вірніше, називалися. Тепер це Кагановичі».
Клавка один раз там була Бр-р! Глухе, чорне Полісся Дрімучий ліс, чорні курні хати, їхати від Чорнобиля на підводі чи не півдня В щоденному меню селянжито, картопля, гриби Здається, соціалізм сюди нескоро добереться Хоча ні, він і сюди завітав! У сільраді Клавка бачила плакат «Есть метро!», на якому зображені Лазар Мойсейович і Йосиф Віссаріонович. Очевидно, це ще з тих часів, коли милозвучні «Кабани» не перейменували на «Кагановичі». Клавка довго роздивлялася плакат у сільраді, поки дядь-Гаврило «вибивав» з пяного голови обіцянку не карати його сестру Горпину за те, що вона нарубала собі дров у лісі.
Клавка тоді сиділа в сирій кімнатці сільради і дуріла: навколо села непрохідний ліс, а нещасну селянку хочуть віддати під суд за вязку дров! І тутсеред повного абсурду в цій смердючій кабанівській сільраді плакат з оптимістичними картинками Москви, з усміхненими вождями, зі схемою московського метрополітену і написами «Нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики»!
Метро і Кабани, тобто Кагановичі? Це ж навіть не дореволюційне село, а село часів Київської Русі! Зі ступами, серпами, коцюбами, бортнями, прялками, веретенами І Лазар Мойсейович на плакаті: вусатий, круглощокий, в добротному пальті й кепці Такий добродушний і радянський
Клавка сьорбнула чаю, вийшло трохи заголосно, і вона почервоніла.
Вибачте, тихенько сказала вона
Олександр Сергійович посміхнувся. Вона помітила дрібні зморшки на його обличчі, вони були зовсім не загрозливі, навпаки, підкреслювали натуру добру й інтелігентну.
«Ні, він не міг!»остаточно переконала вона себе в тому, що за нищівною критикою цвіту української літератури стоїть не він, не її дорогий Олександр Сергійович.
Чай був Клавці дуже до речі. Вона давно снідала, а обід їй не дістався. І, судячи з усього, не дістанеться.
Ви обідали, Клавочко? ніби читаючи її думки, лагідно спитав Олександр Сергійович.
Ні трохи манірно відповіла та.
Бакланов устав з місця і підійшов до шафи.
Ось тут у мене бараночки Це мої друзі. Вони завжди виручають мене, коли я не встигаю пообідати.
Він підніс їй кришталеву цукерничку.
Вона взяла кілька бубликів.
«Ні, він точно не міг!»іще раз рішуче заявила собі подумки Клавка.
Вона зиркнула на годинник. Стрілки показували шосту пятнадцять.
Клавка напружилася: поки вона доїде, поки приготує все до початку вечірнього засідання Хоч би не запізнитися!
Я вже закінчую, Клавочко, знову прочитав її думки Бакланов.
Вона заспокоїлася. Це було слово мужчини. ЙОГО слово.
От і все! нарешті сказав він, простягаючи їй папку.
Що передати Олександрові Євдокимовичу? запитала Клавка.
Нічого, я сам йому передзвоню! відповів той.
«От не до речі бовкнула! Хіба мусить він ділитися з секретаркою своїми думками з приводу важливої державної справи?»
То я піду? невпевнено спитала вона.
Виробнича травма? замість відповіді пожартував він, показуючи на її перебинтований палець.
Клавка посміхнулася.
І це? він показав на блузку.
Клавка глянула собі на груди От сором! Крім рукава, ще й тут пляма від друкарської стрічки! Це ж вона перед ним І перед «мадам халою» в такому вигляді!.. Жах!
І саме в цей момент Олександр Сергійович дав їй легенького щигля по кінчику носа. Так роблять діти, коли жартують: «У тебе пляма на сорочці!»«Де?»«У тебя на бороде!»
Клавка посміхнулася.
Бакланов поплескав її по плечу:
До вечора!
До затнулася вона. До побачення!
Розділ 11
Першим на вечірньому засіданні мав виступати Рильський.
Зайшовши в зал, Клавка побачила свого обожнюваного Максима Тадейовича у президії. Тримався він достойно, здавалось би, зовсім не хвилювався. Але Клавка його добре знала. За маскою спокою і добродушності ховалася величезна робота над собою.
Слово має Максим Тадейович Рильський! оголосив Іван Ле.
«Ти тільки посміхайся!»пролунали в неї у вухах, як наяву, слова Катерини Миколаївни, його дружини. Клавка вже не памятала, в якій ситуації вона їх чула, але в неї в голові закарбувалася картинка, як Рильська при цьому поправила комір на чоловіковій сорочці.
Максим Тадейович вийшов на трибуну, всміхнувся і почав доповідь:
Тридцять років радянської влади святкуватиме вся наша земля
Він, здавалось, і справді не хвилювався.
Зате Клавка нервувала.
«Піду до машиністок, краще стенограму почитаю пізніше Я і без того знаю, що він говоритиме».
Його виступ, як і завжди, буде побудований на тому, щоб хвалити інших, а якщо й критикувати, то себе. Він обовязково похвалить Тичину, Бажана, Сосюру, Первомайського, Гончара. Похвалить зухвалого молодого прозаїка, який критикував його на нараді молодих авторів. Це така його тактика, випробувана у багатьох словесних боях. Насправді це «підступний» хід Максима Тадейовича, або, як називає його Єлизавета Петрівна, «хід конем». У такий спосіб він не просто обеззброює критиканаце було б надто просто. Він його, свого опонента, прирікає на довічні докори сумління! «І колись, через тридцять років, фантазувала Прохорова, він, вже сам будучи старичком, співатиме йому, Рильському, дифірамбичи у виступах, чи у своїх мемуарах, і тим солодші вони будуть, чим мерзенніше він виступав проти нього у сорокових. І при цьому ніхто не зможе звинувати його в нещирості»
Клавка зайшла у машбюро. Машиністки чекали на повернення першої стенографістки.
У своїй доповіді Максим Тадейович може зачитати щось із Бєлінського і Добролюбова або статтю Леніна про Льва Толстого, він любить це діло, йому навіть дорікають, що він це робить, аби делікатно уникнути цитування Сталіна, Молотова, Жданова, Кагановича
А потім прийде час для критики. Критикувати треба, це навіть не обговорюється. Така установка партії на сьогодні. Не критикуватизначить зігнорувати партійні вказівки. І Максим Рильський також критикуватиме. Для цього він має свою заготовку: «Критика буває позитивною і негативною». Усю негативну критику він спрямує на самого себе: «Ідеалізація в моїх творах, безумовно, є, і її треба рішуче позбуватись». І додасть щось на зразок того, що його ідеалізацію старих українських діячів можна пояснити умовами виховання і середовища, в якому він виріс. Це, звичайно, скаже він, не виправдання, а лише пояснення. Ну, і тепер годиться таку тенденцію засудити. Так, цілком можливо, що він скаже: «Я з усією гостротою це засуджую». Але скаже так, що ніхто не повірить, що він справді відрікається від своїх спогадів про Антоновича та інших батькових друзів. От є таке у нього: сказати так, щоб слухачі чули не текст, а підтекст і навіть під-підтекст.
Стали приходити одна за одною стенографістки і надиктовувати друкаркам виступ Рильського. Клавка автоматично виправляла їх, якщо траплялися русизми чи перекручення, стенографістки були російськомовні. Слухаючи їхню диктовку для машиністок, Клавка посміхалася сама собі. Вона майже вгадала текст виступу Максима Тадейовича. Шкода, що друковане слово не зафіксує всієї гами підтекстів, зашифрованих повідомлень, натяків, езопівської мови, що звучатимуть на цьому Пленумі. Можливо, це й на краще. Папір з машинописним текстомхолодний, мовчазний, байдужийвбереже багатьох письменників. Бо на ньому не видно міміки, гнівних і винуватих поглядів, заминок, іронії, скепсису. Бо на ньому не видно мови тіла. Прочитуватиметься лише вимовлене, а не те, що малося на увазі, а в залі зрозуміють якраз друге.
От і все. Остання стенографістка додиктувала останні речення виступу Максима Тадейовича.
Клавка подивилася на годинник: може, повернутися до зали? Хто там перший у списку доповідачів?
Підсуха, Ільченко молоді автори.
Нутром Клавка відчувала, що ці Рильського і Яновського не зачіпатимуть, можна піти послухати, примостившись біля стенографістки. Але якщо не Рильського і не Яновського, то кого ж? Адже критикувати треба, така настанова сьогоднішнього Пленуму. Власне, заради цього він і зібраний. І це всі розуміють. Значить, і вони критикуватимуть.
Кого ж?
Ну, безпрограшна цільНовиченко. Взагалі прозаїки і поети, тим більше молоді, критиків не люблять. А тут іще такий промах Леоніда Миколайовича: все, що він хваливРильського, «Нарис історії української літератури», Яновського, все «забраковано» зверхуНИМ. (Клавка дуже сподівалася, що це все-таки не Олександр Сергійович). І хоч Леонід Миколайович і керує партійною організацією Спілкиа ця посада є номенклатурною в ЦК, це не захистить його від нищівної критики. Он його попередникІван Демидович Золотоверхий, який був парторгом за Максима Тадейовича, його теж ніхто не пощадив: уже півроку, як зняли з посади, а ще й досі топчуться по ньому.
Окрім Новиченка, хто ще може потрапити під приціл критики молодих авторів? Згадавши сутичку Ільченка з Малишком у фойє перед Пленумом, Клавка подумала, що Олександр Єлисейович цілком може Малишка покритикувати. Та й Підсуха може. Взагалі зі своїм знаменитим вибуховим характером Андрій Самійлович спалив мости з багатьма письменниками. Краще не попадатися йому під руку в лиху годину! Малишко умудрився навіть із Рильським погиркатися. Кажуть, що він на зло не друкує Рильського у редагованому ним журналі «Дніпро». Але при цьому на посиденьках на ірпінській дачі Рильських Малишка було помічено не раз. Так само не могли розминутися письменники в Будинку творчості
Клавка стріпнула з себе спогади і рушила до зали засідань, щоб зосередитись на виступах і на спостереженні за залом.
За трибуною стояв молодий поет Олександр Підсуха. Молоді мали зуб на Малишка, той їх, чесно кажучи, не надто шанував У Спілці пліткували, що коли його, метра, запросили на поетичний вечір разом з молодняком, він відмовився виступати. Хоча Малишко публічно заявив, що цього ніколи не було.
От і «впіймав» Олександр Підсуха в поезії метра «нестикуваннячко»!
Має звір своє лігвище,
хлопець веcелийкоханку,
матисина, дочку,
і любов несмішна й нечудна.
Тільки я не засну
із півночі до ясного ранку.
І любові не чую.
Бо ти за полями одна
Хіба можна протиставляти лігвище звіра своїй рідній землі? спитав молодий поет.
Клавка впівоберта зиркнула на Малишка. Той побагровів. Він не вмів одягати маску, як Максим Тадейович. Зараз накинеться на Підсуху, як бик на тореадора. Аж ні. Не кинувся.
Чесно кажучи, Єлизавета Петрівна, що так любила Малишкову поезію, теж чухала потилицю, вчитуючись у цей вірш і намагаючись у суперечці з Нелею Мусіївною якось виправдати цю стилістичну незграбність, про яку щойно згадав Підсуха. Але так і не змогла, тож безнадійно махнула рукою: «Малишкові можна пробачити все! Кожен може помилитися!»
А от Олександр Ільченко критикує «теорію права на помилку»!
Право на помилку!
О, це одна із тих загадкових фраз, яку ось уже рік обсмоктують письменники з усіх боків. І Клавка досі так і не змогла розібратися, що ця фраза означає. Вона завжди розгублювалася у тих питаннях, де не було інструкції, які не було розтлумачено на папірчику. І тому їй часом здавалося, що вона недостатньо розумна, щоб розібратися у ситуації з «правом на помилку». Та й, здається, самі письменники плутаються. Найбільше звинувачень з приводу винаходу цієї «теорії» падало на Петра Панча і Якова Городського. А також на Максима Тадейовича, який, мовляв, її підтримував. Що ж насправді мав на увазі Панч, коли вперше говорив на цю тему, ніхто вже й не згадає. Клавці запамяталося, що на зборах минулого серпня вислів «право на помилку» Петро Йосипович ужив «через кому» разом з іншою фразою«право на сміливість». Право на сміливість критикувати не лише зрадників батьківщини, а й нинішнє начальство, як робив це Гоголь у «Ревізорі», висміюючи городничого. Але за рік ці його слова після різноманітних словесних маніпуляцій і перемелювань настільки було перекручено, що тепер вони сприймались як синонім до «права на ідеологічну помилку». Леонід Новиченко пройшовся своїм критичним пером по цій теорії у «Літературній газеті» якраз за два тижні до постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Ленінград» і «Звезда». А тут нагодився Остап Вишня і видрукував свій фейлетон «Дозвольте помилитись» за два тижні після цієї постанови. Ось такий дивний збіг.
Але найдивніше те, що через тиждень після виходу фейлетону газета «Правда» розгромила вже самого Остапа Вишню. Клавка дуже старанно, разів з десять, читала той фейлетон Павла Михайловича, і він їй здавався цілком співзвучним критиці Леоніда Миколайовича Новиченка. І вона ніяк не могла збагнути своїм «дівочим» розумом, чому Остап Вишня постраждав. Ось тоді вона дала собі слово більше не думати про це. Видно, вона ще не дозріла зі своєї безпартійної позиції оцінювати партійну справу.