Клавка - Гримич Марина Віллівна 6 стр.

Розділ 4

Іще стоячи на порозі квартири Прохорової і Глухеньких із примусом під пахвою, Клавка запідозрила, що всередині відбувається щось незвичайне. З-за дверей пробивався запах їжі, а крім нього просочувалися струмочки якогось дурману, що його вона не могла відразу визначити.

Коли Єлизавета Петрівна зявилася на порозі, Клавка зрозуміла: в квартирі є хтось чужий. Це було написано на обличчі Прохорової: незвичний румянець, помада Прийшов її полковник? Нарешті розсекретився? Клавка з цікавістю озирнулася коридором і звернула увагу на вішалку: на ній прилаштувався кашкет, від якого й линув той загадковий дурманний аромат чоловічого одеколону.

Вона зайшла в кімнату. Там було накрито майже святковий стіл, за нимокрім Глухенькихсидів ВІН. Клавка непристойно вирячила очі: не може бути! Ні, це був не «полковник Прохорової», це була її, Клавчина, «судьба»: «орел» і «грудь в орденах»! І вона просто фізично відчула, як «встала її чолка».

 Познайомтеся: це Борис Андрійович Баратинський, наш новий сусід по квартирі, а це Клавдія Дмитрівна Блажкевич, мій особистий секретар і друг.

Клавка від задоволення почервоніла. Від таких слів її самооцінка виросла до неможливості. Бути другом і секретарем (нехай навіть неофіційним) Прохорової  це великий комплімент!

Борис Андрійович піднявся з-за столу (о, це був не просто орел, це був справжній «арьол»!), елегантно кивнув і посміхнувся своєю чарівною посмішкою, відкривши бездоганно білі й рівні зуби.

 А ще вона працює секретаркою у Спілці радянських письменників України,  додала Прохорова кокетливо.

І в цей момент уся галантно-ввічлива постава Баратинського стрепенулась, а в погляді зблиснув азартний вогник. Він подивився на Клавку вже іншими очимаце була відверта, ненаграна цікавість. Його посмішка більше не була формально чарівною. Вона була щиро обворожливою. Так посміхаються чоловіки, коли хочуть сподобатися жінці. Легким порухом руки він відкинув з лоба густе пасмо чорного волосся, що ледь завивалося, продемонструвавши довгі білі пальці.

Цей порух мало не звів Клавку з глузду. Все навколо раптом почало переливатися неймовірними барвами, неначе новорічна ялинка, серцю стало тісно в грудях, воно несамовито рвалося на волю. Долоні змокріли, і Клавка хотіла була непомітно обтерти їх об спідницю, але «непомітно» не вийшло: Борис Андрійович, скосивши очі, простежив за її рухом, це тривало лише півсекунди, проте він встиг усе помітити, та й повз уважний погляд Єлизавети Петрівни не прослизнула ця деталь. Клавка відчула себе так, немов провинилася, тож густо почервоніла, і від того її взяла ще більша досада.

 Сідайте за стіл, Клавочко,  виручила Єлизавета Петрівна, виводячи її зі стану ніяковості.

Клавка нарешті опанувала себе. Сіла, роззирнулася. На столі  хлібина, дві банки тушонки, бляшанка з оселедцем пряного посолу, горілка і знамениті мариновані маслюки Олечкидружини Глухенького. Пильним оком Клавка визначила, що тушонкане та, якою Єлизавету Петрівну забезпечує засекречений полковник, а з написом іноземною мовою.

 О, так у вас тут бенкет на всю губу!  весело сказала вона, хоча й не зовсім невимушено.  Піду помию руки!

Вона вискочила в коридор і на мить закрила долонями обличчя.

Серце несамовито гупало, на скроні пульсувала жилка.

«Що зі мною?  подумала вона.  Невже воно? Невже кохання? Невже він? Невже суджений?»

Клавка кинулась до ванни, включила холодну воду і почала вмиватися, намагаючись охолодити розпашілі щоки. Вона подивилася на себе в дзеркало. Вигляд у неї був не зовсім пристойнийочі блищали, щоки горіли, вуха палали і на лобі було написано великими буквами: «Я закохалася!»

«Ну що ж,  подумала вона,  принаймні немає тієї анемічної блідості, яка робить мене вкрай непривабливою для чоловічої статі».

Кілька разів глибоко зітхнувши на повні груди, Клавка спробувала опанувати себе і набути свого звичайного флегматичного вигляду. В кімнаті зловила на собі два прискіпливі поглядиЄлизавети Петрівни (тривожний) і Бориса Андрійовича (зацікавлений). Клавка примусила себе не робити зайвих рухів руками й акуратно присіла біля Олечкиякраз навпроти гостя.

Єлизавета Петрівна відрізала прямо на столі велику скибку хліба і щедро намастила її тушонкою.

 Бери, це американська. Ти такої ще не їла,  дбайливо додала вона.

Оце була тушонка! Клавка обережно кусала бутерброд маленькими шматочками, аби він швидко не закінчився.

Тим часом Борис Андрійович розповідав якусь фронтову історіюі це було щось дуже банальне, із репертуару всіх фронтовиків, які вихваляються своєю доблестю у веселих компаніях. Клавка подумала, що цю розповідь можна пропустити повз вуха і трохи проаналізувати ситуацію: нарешті до неї дійшла фраза «це наш новий сусід». Як сталося, що вона, через чиї руки проходять усі спілчанські папірці і плітки, нічого про це не знала?

Клавка, смакуючи делікатесом, потайки розглядала гостя і розмірковувала: старший лейтенант (це вона могла розібрати з погонів) незрозуміло яких військ (на цьому вона не дуже зналася), «грудь» насправді не в орденах, а в медалях. Стрижканеармійська, видно, що він давно не був у перукаря. Після госпіталю, чи що? Але ж там усім профілактично голять голови, щоб не завелися воші. Він отримав ордер на житло в обхід спілчанської житлової комісії, яка (а це Клавка знала напевне) поки що не засідала. Та й у Спілці він не зявлявся, принаймні в робочий час, бо Клавка його бачила вперше. Вся ця історія її дещо бентежила: ще вчора вони з Єлизаветою Петрівною планували передати цю кімнату Глухенькому, аж виявляється, тут давно все було вирішено: на неї претендував незнайомець, чию належність до Спілки письменників явно можна було ставити під сумнів.

Як він назвався? Баратинський? Таке прізвище в списках членів і кандидатів у члени Спілки письменників не значиться. Ні за нинішній, 1947 рік, ні за минулий, ні за позаминулий. Клавка знала це точно, бо сама не раз передруковувала списки для різних звітіві в алфавітному порядку, і за організаціями, і за партійністю, і за участю у Великій Вітчизняній війні Стоп! Він щойно демобілізувався. Може, він вступив у Спілку до війни? Повоєнні списки складалися заново в міру повернення письменників з війни і з евакуації. А от старі

Жуючи бутерброд з тушонкою, Клавка напружила память: нещодавно вона підшивала в архів спілчанські документи 19401944 років. У переліку за 1940 рік такого імені точно не було. Клавка це добре памятає, бо серед 94-х прізвищ третина були єврейські, рештаукраїнські за винятком не більше десятка російських. Такого «кучерявого» прізвища«Баратинський»серед них не значилося. Здається, і серед кандидатів у Спілку. Щоправда, є в архіві за передвоєнні роки один документКлавка запамятала його через дуже незграбну назву: «Список писателей, членов украинской организации Союза советских писателей, по разным причинам не попавших в основной список». Може, він там? Треба в понеділок звірити.

Напевно, вона надто глибоко поринула в свої роздуми, бо схаменулася лише тоді, коли Олечка легенько підштовхнула її ліктем під ребро.

Клавка підняла очі, роззирнулася і з міміки присутніх зрозуміла, що від неї чекають відповіді.

 Вибачте, ви мене щось запитали?..

 Так,  озвався Борис Андрійович.  Я поцікавився: чим ви сьогодні, у вихідний день, займалися у Спілці?

Всі тридцять два бездоганних зуби свідчили про надзвичайно приязне ставлення гостя до неї, і це розвіяло всі її тривожні думки щодо їх власника.

Її серце знову загупало у грудях, і вона, неначе відмінниця на уроці, поквапилася з відповіддю:

 Готуємося до Пленуму щодо виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали Звезда і Ленинград». Роботи багато, доводиться працювати і по вихідних, оце друкувала доповідь Корнійчука

Вона була вже зібралася переказати текст промови, аби вислужитися перед старшим лейтенантом, як побачила за його спиною камяний вираз обличчя Єлизавети Петрівни і її приставлений до губів палець, як на плакаті «Не болтай!».

Клавка, щоб не вибовкнути щось зайве, вирішила натомість розсміятися якомога безтурботніше.

Ті, хто знав КлавкуЄлизавета Петрівна, Іван Порфирович, Олечка,  відчули фальш, але дарма, головне, що вона виграла час, щоб якось обдумати свої наступні дії після таємного знаку Прохорової, і, як тільки рятівна ідея спала їй на думку, перейшла на звичайний тон:

Єлизавето Петрівно, я там принесла з ремонту примус, Яша сказав, що отвір у форсунці нестандартний, йому довелося зробити для вас нову голку для її прочистки.

 Ти передала Яші привіт від мене?  підтримала розмову Прохорова.

 Аякже! Він дуже тішився! Ви ж знаєте, він купує журнал «Барвінок» лише заради ваших віршиків!

 Милий, милий хлопчик!  Прохорова була зворушена.

На обличчі старшого лейтенанта, що виявився нікудишнім актором, кілька хвилин було написане отетеріння від того, що Клавка несподівано різко обірвала ниточку теми, яка його так цікавила. Але він швидко себе опанував і втрутився:

 Якщо мова зайшла про примус, чи не скажете, де мені поставити свій? Чому у вас така мала площа спільної кухні? Зазвичай у комунальних квартирах кухнячи не найбільша кімната.

 О, це головна ролітівська інтрига,  взялася до пояснень Єлизавета Петрівна.  РОЛІТ будувався в тридцяті, коли була популярна ідея згуртувати письменників в одну велику дружню комуну. Літератори, за задумом, не повинні були витрачати свій дорогоцінний час на щоденний побут, а творити, тому в приміщенні будинку було спроектовано їдальню, власне, кухнюу підвалі між нашим і сусіднім підїздами. Там ми один час купували готову їжу. А як не хотіли їсти їхнє, приносили свої продуктихто з базару, хто з села,  і кухарі нам з них готували страви. А кухні в квартирах РОЛІТу призначалися лише для того, щоб розігріти їжу і випити чай з пиріжком. Але це не прижилося. От і маємо зараз таку ситуацію Зате бачили, яка у нас велика ванна?

 Тобто ви готуєте на кухні по черзі чи кожен у своїй кімнаті?  пропустив додаток про ванну як несуттєвий Баратинський.

 Хто як,  стенула плечами Єлизавета Петрівна.  Я нечасто готую, а якщо й користуюся примусом, то тільки на кухні й так, щоб не заважати Олечці. Тут у мене багато книжок, паперів, боюся пожежі Інколи прошу Мотю щось зготувати

 До речі, якщо вам знадобиться щось зварити, можете кликати її,  додала Олечка.  У неї чудово виходить борщ.

 Мотяце хто?  поцікавився Баратинський.

 Це небога Івана Порфировича, сирота. Вона живе у нас і допомагає нам по хазяйству. Зараз якраз вкладає нашого синочка спати.

У розмову включився Іван Порфирович, поставивши несподіване запитання гостеві.

 Ну то що, товаришу старший лейтенанте, чи можна поцікавитися, що саме ви пишете?

Голос його був непривітний. Але це помітили лише ті, хто його знав. Баратинський ніякого каверзу не вчув. Іван Порфирович, як і Єлизавета Петрівна, у Спілці ще з довоєнного часу, і ясно, що йому не сподобалася у новому співмешканцеві його «зашифрованість».

 Я пишу прозу. Сучасну прозу.

 Сучасну? Це як?  Клавка помітила, як ліва рука Глухенького почала трястись і він автоматично сховав її під стіл.

 Методом соціалістичного реалізму!  відбарабанив Баратинський.

 Цікаво, юначе, а що ви розумієте під методом соціалістичного реалізму?  Іван Порфирович хвилювався, і це стурбувало Олечку, вона поклала руку йому на коліно.

 Що я розумію? Іване Прокоповичу

 Порфировичу  підказали йому Клавка з Єлизаветою Петрівною.

Іване Порфировичу, розуміє Комуністична партія. Розуміють товариші Сталін, Молотов і Жданов! А я лише вчуся у них і намагаюсь іти по дорозі, яку вони проклали!

І він знову посміхнувся на всі тридцять два зуби, обвівши зухвалим поглядом (бачите, який я молодець!) присутніх. Клавці той погляд не сподобався, і вона опустила очі.

У кімнаті запанувала пауза.

Баратинський з награним здивуванням обвів присутніх поглядом:

 Я сподіваюся, всі в цій кімнаті опрацювали матеріали минулорічного Пленуму ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград»?

«Всі в цій кімнаті!»ця фраза зачепила всіх за живе.

Ще не встиг оселитися, а вже починає повчання.

«Хай би він не продовжував! Нехай би він промовчав!»у душі зверталася невідомо до кого Клавка. Їй так хотілося, щоб він справив на всіх, в тому числі на неї, позитивне враження.

 «Сила радянської літератури, найпередовішої літератури в світі, полягає в тому, що вона є літературою, в якої немає і не може бути інших інтересів, крім інтересів народу, інтересів держави»,  процитував він напамять текст постанови, а оскільки напружена тиша не порушувалася, продовжив:  «Завдання радянської літератури полягає в тому, щоб допомогти державі правильно виховати молодь, відповісти на її запити, виховати нове покоління бадьорим, віруючим у свою справу».

Всі звернули увагу на слово «віруючим» і посміхнулись, але, про всяк випадок, кожену свою тарілку.

 «виховати нове покоління, яке віритиме в свою справу»сказала Єлизавета Петрівна.

 Що?  не зрозумів Баратинський.

 Ви неправильно переклали текст партійного документа, Борисе Андрійовичу!  делікатно, проте не без іронії, зауважила Єлизавета Петрівна.  Слово «віруючий» має в українській мові інше значення, яке не дуже пасує до постанови Центрального комітету. Будьте обережні надалі,  в її голосі зазвучала псевдосестринська нотка.  Адже наступного разу вам може трапитися не така доброзичлива компанія, як ми

Баратинський вирячив очі, Іван Порфирович почав сміятися, проте сильно закашлявся і, щоб не шкодити апетиту присутніх, виліз із-за столу. Підійшов до вікна, за яким стояв крислатий клен, і відкашлявся там.

 О!  зрадів він.  На клені почервоніло кілька листочків Як швидко літо минуло Скоро у вас, Єлизавето Петрівно, буде пожежа за вікном, а ви примусу боїтеся!  пожартував він.

Всі, крім старшого лейтенанта, розсміялися, а той перетравлював сказане Єлизаветою Петрівною.

Тим часом Іван Порфирович, дивлячись замріяно через вікно, продовжив:

 Оце вічні цінності, які варті літературного пера! Природа, любов, сімя І нічого обивательського, як тепер прийнято вважати, я в цьому не бачу

 Ой, Іване Порфировичу, не наговорюйте на себе,  сказала Єлизавета Петрівна, спрямувавши речення не стільки сусідові, скільки новому гостю.  Ваша полумяна поезія надихає нове покоління будівників соціалізму!  додала вона.

Єлизавета Петрівна була з Іваном Порфировичем на «ти», проте в певних ситуаціях, особливо при чужих, вони могли звертатися одне до одного і більш офіційно.

У кімнату зайшла Мотя із загорненою в рушник каструлею, яка пахла щойно звареною картоплею в мундирах. Баратинський зиркнув на дівчину, як на порожнє місце.

Олечка заметушилася, щоб звільнити місце для каструлі.

 Дощечку, дощечку подай!  наказала вона племінниці.  Щоб не було сліду на столі від гарячого!

Вона взяла в руки ароматний баняк, поставила його посередині столу і подала гостеві першу картоплину.

 Пригощайтеся, Борисе Андрійовичу, цепросто з села. В цьому році картопля вродила! Одна в одну! Як булка!

Той оживився:

 «Як булка», цеяк?

 Це значить розсипчаста

Баратинський почав здирати з гарячої картоплини шкірку, обпік пальця і став на нього дмухати. І щось у цьому було зворушливе, неначе й не було на ньому військової форми з погонами старшого лейтенанта і медалями. Неначе це був несерйозний хлопчисько. Він не просто їв картоплю, він ласував нею.