Клавка мимоволі замилувалася ним.
Тим часом дискусія Єлизавети Петрівни й Івана Порфировича перекинулася на мовні питання.
Лізо, от ти весь час захищаєш Малишка, от скажи мені: як український поет, що поважає себе, міг написати «за Ірпенем скриплять состави», який це несмак, яке засмічення мови! В жодному правописі, в жодному словнику немає такого слова!
Іване Порфировичу! сплеснула руками Єлизавета Петрівна. Який же ти пурист, їй-бо! Зрозумій, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи словнику, а як до живої матерії, як до живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що записане в словнику. Знаєте, як кпинили над Грінченком деякі представники української інтелігенції
Прохорова обернулась, зиркнула на спину Баратинського і відразу виправилася:
української буржуазної інтелігенції, мовляв, він друкує маловживані слова, мовляв, хіба можна ними користуватись?.. Але словник на те й словник, щоб фіксувати все Все, що є в усній мові. Зараз трохи оклигаємо після війни, і наші вчені
Вона знову зиркнула на гостя. А той начебто нічого не чувбув захоплений своєю картоплиною.
наші вчені, наші славні представники ідеологічного фронту візьмуться за новий тлумачний словник, і, можливо, слово «состав» уже там буде, бо його вживає народ, так говорять у селі. А село, ви знаєте, джерело нашої мови Щодо Малишка, то вінвеликий експериментатор. Письменники такими і мусять бути. Хто, як не вони, має право експериментувати з мовою? І навіть якщо якась словесна новинка не приживеться в літературній мові, вона все одно матиме цінність як письменницький експеримент От яким би ти словом замінив «состави»?
Іван Порфирович замислився. А за столом несподівано розреготався Борис Андрійович.
Гарне запитання! сказав він, не обертаючись.
Отже, насправді він слухав.
Клавка спостерігала, як він їсть. Він був гранично акуратний: по маленькому шматочку насолоджувався картоплею і, незважаючи на те, що в каструлі було ще багатенько картоплин, відмовлявся від припрошувань Олечки взяти ще, тихенько пояснюючи: «Всім має вистачити!»
Тим часом Глухенький шукав відповідь на запитання Єлизавети Петрівни.
Ну, залізничний составце ж, по суті, поїзд або потяг
От бачиш, Іване Порфировичу, ти сказав «поїзд» і «потяг». А що це за слова? Одне прийшло з російської мови, іншез польської. І хіба це когось сьогодні обходить? Мені чомусь здається, що слово «состави» хоч і вживатиметься в українській мові, проте нечасто. Але при тому мені воно подобається. Воно належить до розряду «нахабних» слів, які вириваються з логіки мовиі фонетичної, і граматичної. Але вслухайтеся, це ж просто музика:
За Ірпенем скриплять состави
Ключами довгими вночі
І, мов живі, зітхають трави
В землі на теплому плечі.
Вона поплескала Глухенького по плечу:
Ти чуєш рипіння тих важких чавунних вузлів-зєднань між вагонами? І трави, що стогнуть, зітхають від потяга, який промчав десь по насипу або по мосту над ними
Іван Порфирович замислився.
Дивись, продовжувала Прохорова, щоб описати цю картину, я вжила вдесятеро більше слів, ніж Малишко у своєму вірші. Звичайно, з погляду мовознавця, все тут супроти правил мови: і «состави», і «скриплять» замість «риплять», і трави тут чомусь не на землі, а «в землі», і на якому плечі вони зітхають? Просто набір несумісних складників, алепарадокс! Як воно все грає вкупі! Як переливається! Немов сніжинки на сонці!
Іван Порфирович слухав уважно і дуже серйозно.
Тим часом Єлизавета Петрівна продовжувала:
Ясно, що «состави»від слова «составлять», український відповідник «складати». То що«залізничні состави» перекласти як «залізничні склади»? Але ж у нас «склади» асоціюються з будовою слова, це те, що по-російськи «слоги». То як із цим бути?
Єлизавета Петрівна витримала невеличку паузу.
А може, не заважати Малишкові, сказала вона, нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, несучи за собою і шматочки льоду, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку
Ніхто не перебивав, усі відчували, що цей монолог ще не закінчився.
Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетикитак, як і має бути А Малишка я люблю за те, що у нього, начебто, все неправильно, і разом з тим воно також геніальне. Ви тільки вслухайтеся:
Поїзди гудуть за Ірпінню,
За Мостищем лине луна.
Він промчить голубою тінню,
В небо кине яркого зерна.
І засвище, і заскрегоче,
І здригнеться аж до коліс.
Так і знай, що цієї ночі
Він коханого не привіз.
Чудові вірші! озвався Борис Андрійович. Він уже зїв картоплину і повернувся впівоберта до Єлизавети Петрівни.
Так, Борисе, так! захоплено сказала вона (Клавку здивувало це панібратське «Борисе»). Як можна кількома рядками окреслити колористичну гаму нічного поїзда («він промчить голубою тінню, в небо кине яркого зерна»), і звуки, які він видає: «і гуде, і засвище, і заскрегоче» І все це для чого? Для чого він нагромаджує ці колористично-звукові деталі? А щоб на контрасті прозвучало драматичне: «Так і знай, що цієї ночі він коханого не привіз». Уявити собі, що відбувається в душі молодої дівчини, в принципі може будь-який поет, а ось передати словами так, щоб тебе пройняло, не кожен. З чим порівняти стан тієї дівчини? З похиленою вербою? З кущем калини? З курликанням журавлів? Пхе, це вже вчорашній день. Що робить Малишко? В нього «поїзд здригнеться аж до коліс».
Всі зачаровано дивилися на Єлизавету Петрівну.
Геніально! пафосно сказав Борис Андрійович.
Так, Борисе, так! Головне, що Малишко робив це мимоволі, а не як математик, що все розрахував. Поезія сама виливається з нього! А тепер проаналізуйте, що він собі дозволяє! Просто хуліганські вчинки щодо мови! По-перше, неузгодження числа. «Поїзди гудуть за Ірпінню». Це в нас що? Множина? А «він промчить голубою тінню». Це в нас що? Правильно! Однина! Хто собі може це дозволити? Лише Малишко. А довільне жонглювання наголосами? «В небо кине яркóго зерна»!..
Єлизавета Петрівна замовкла. Знову запанувала пауза.
Щось задовгим вийшов мій монолог розсміялася вона.
Та ні, це був чудовий монолог! зробив їй комплімент Борис Андрійович. Можна я вас цитуватиму? спитав він.
Та цитуй, цитуй махнула рукою Прохорова.
Тут вступив у розмову Іван Порфирович.
Що не кажи, Лізо, але я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить неохайності, навіть, як ти кажеш, геніальної, як у Малишка. У нього кожен віршяк кришталевий келих, він показав на буфет, де стояли різнокольорові кришталеві фужери і чарки, які хазяйка охороняла, мов левиця, від гостей і майже ніколи не виставляла на стіл. Ти до нього легенько доторкнешся нігтиком, а він дзвенить
Борис Андрійович узяв його за руку:
Іване Порфировичу, дайте мені свої вірші почитати! Я просто захоплений, як поетично ви охарактеризували творчу манеру Максима Тадейовича!
Дам, хлопче, дам! миролюбно сказав той і продовжив:
«Мене цілуючи, ти душу випивала» гарно?
Не встиг Борис Андрійович відкрити рота, як вірш продовжила Єлизавета Петрівна:
«Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій! // О, хвилі запашні твойого завивала: // О, літніх сокорів гарячий сніговій, // Що в коло нас кружляв, як ти мені шептала»вона затнулася.
«Слова, що не найти у мові ні одній», несміливо продовжила Олечка. На неї здивовано глянув чоловік, ніби хотів запитати: «А ти звідки знаєш?»«Але найбільшого для мене повні змісту»і стихла.
У кімнаті чомусь запала тиша. Клавка подумала, що негоже лишати цей її улюблений вірш Максима Тадейовича з незавершеною римою, тому продекламувала:
«Я так любив тебе, примхливу, ніжну, чисту!»і почервоніла, бо у цей момент Борис Андрійович на неї подивився такими очима, наче вона промовила це особисто для нього.
Цю незручність, здається, помітила Єлизавета Петрівна і прийшла на допомогу Клавці, продовживши розмову про Рильського.
Звичайно, трохи незвично асоціювати йоготакого теплого, такого невибагливого в одязі, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливогоз «парнаським співцем» із його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпрідами, Едіпами, Мойрами
Чому ви не закидаєте Малишку «Прометея»! кинулася на захист Рильського Клавка. А Максим Тадейович, до речі, і сам над собою кпинить: «Й сама поезія, богиня срібнолука, // як по-класичному сказав би я колись».
Це звідки? перепитав Борис Андрійович.
Із нової збірки «Мандрівка в молодість».
От ви будете наді мною сміятися, Іване Порфировичу, адже ви знаний в літературних колах естет, знову перейшла на «ви» до Глухенького Прохорова. Але я люблю Рильського зрозумілогоне неокласичного. Зараз, знаєте, суворий час, важкий, повоєнний. І життя в нас суворе, я б сказала, аскетичне
По ваших кришталевих келихах у серванті цього не скажеш ужалив її Глухенький.
Не перебивай мене, Ваню, після твоєї контузії у тебе така координація рухів, що якби я щоразу давала тобі пити з цих келихів, то у мене не лишилося б жодного!
Всі засміялись, Олечка делікатно посміхнулася.
От гад, таки перебив! жартома дорікнула Прохорова сусідові. От забула, що хотіла сказати
Ви казали, Єлизавето Петрівно, що вам подобається зрозумілий Рильський, нагадав їй Борис Андрійович.
Так, такий, як тут:
Хлопченя з розумними очима,
Із чолом високим та ясним,
Гріє серце постать ця любима,
Це обличчя рідне нам усім.
То ти не сприймаєш нову збірку Рильського «Мандрівка в молодість»? спитав її Глухенький.
Чому? Сприймаю. Він же пише про молодість. Про СВОЮ молодість. А молодість його була така, як він її й описав. Все чесно. І мені навіть цікаво, або, як то кажуть на Євбазі, «любопитно», зазирнути в його молодість. Разом із тим
Вона обвела всіх поглядом і продовжила:
Можливо, в мене не ті смаки, я, вибачайте, виросла не в мальовничому селі, а в нетрях робітничих слобідок «Більшовика», тому «Пісню про Сталіна» Рильського я сприймаю як свою. От повірите? Мабутьні, бо для того, щоб зрозуміти, про що я кажу, вам треба уявити робітничий барак. Ви скажете: пхе! А я вам скажу: в тих бараках, в тих трубах, в тих цехах, у тій грубій реальності також є своя естетика. Вже минуло багато років відтоді, як Рильський написав свою «Пісню про Сталіна», я вже інакше на неї дивлюся, але все одно вона мені близька. Тепер-то я розумію, що Максим Тадейович писав її не як поезію, він складав її, стилізуючи під наші робітничо-барачні частушки, які ми співали вечорами «от нечего делать»!
Всі присутні округлили очі.
Не вірите? Ось вам:
Нам скорились темні води,
В ноги нам лягли поля,
Розспівалися заводи,
Оновляється земля!
Двостопний ямб, вісім складів, так? А тепер порівняйте:
Глянь-ка, миленький, на небо,
После небана меня.
Как на небе тучи ходят,
Так на сердце у меня.
Той самий двостопний ямб, вісім складів.
Уперед полком єдиним
Більшовицька сила йде,
Льотом сталінським, орлиним
Мудрий вождь усіх веде.
Лізо, ти ж не хочеш сказати, що Рильський Іван Порфирович затнувся, зиркнувши з підозрою на Баратинського й не наважуючись висловити крамольну думку.
Ваню, я хочу сказати, що дурний той, хто вважає цей вірш примітивним. Рильськиймайстер слова. У «Пісні про Сталіна» він грається з ритмом, розміром, жонглює фольклорними образами. У цьому є щось молодече, завзяте Це так само, якби футболіст «Динамо» вийшов пограти у двір з хлопцями
Клавка подумала, що з боку Єлизавети Петрівни було не дуже слушно порівнювати «Пісню про Сталіна» з частівками. Принаймні в присутності чужих. Очевидно, так подумала й Олечка Глухенька, бо поспішила замяти тему «побутовщиною»:
Швидше сідайте до картоплі, бо вже вичахає!
Ця ідея сподобалася всім, вони кинулись до столу і взялися чистити картоплю від «мундирів». На настійливі вмовляння Олечки Борис Андрійович сказав:
Нас так учили в дитячому будинку, все має бути порівну. І поки старші не наїдяться, менші не можуть брати добавки.
«Бідненький! Виріс без мами-тата!»пожаліла його Клавка.
Їж, їж, заспокоїла його Прохорова, тут кожному по дві картоплини, а тоді повернулася до Клавки:
Поки тебе не було, Клавочко, ми тут зясували з Борисом Андрійовичем, що ми служили в одному підрозділі: обоє в репатріаційній комісії. Займалися сусідніми таборамия у Міттенвальді, віну Реґенсбурзі. І вона значуще підморгнула.
Клавка інформацію зафіксувала: Баратинськийз НКВС.
Так, це були чудові часи! Європа лежала у наших ніг замріяно сказав той.
біля наших ніг, виправила його Єлизавета Петрівна.
Так, біля наших ніг! Ясно, що ми не виграли б війну без наших союзників
Борисе з докором у голосі перебила його Єлизавета Петрівна. Говорити про союзників серед цивільного населення вважалося неприйнятним.
Та тут усі свої! хвацько заявив той у відповідь. Я хотів сказати, що ми були сповнені гордістю від того, що це мирадянський народ під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіназадушили фашистського гада. Ми були неначе у стані спяніння. Ми відчували себе визволителями людства і захмелілі цим почуттям ходили по Відню, Мюнхену з високо піднятою головою. Правда ж, Єлизавето Петрівно?
Правда! без особливого ентузіазму відповіла вона і, щоб покінчити з цією темою, спитала у нього: Коли ти збираєшся переїжджати?
А що мені переїжджати? Як казав Шолом Алейхем устами хлопчика Мотла, «Мне хорошо, ясирота!»він показав знову всі тридцять два зуби.
Може, ваша Маша чи як звати вашу племінницю?.. звернувся він до Олечки.
Мотя
Може, ваша Мотя допоможе мені помити кімнату? А я вам за цетушоночки! розсміявся він.
Олечка була дуже задоволена таким обміном:
Так, Борисе Андрійовичу! Ми вам допоможемо! Не переживайте!
Треба буде роздобути десь ліжко, стілець і стіл. Я так скучив за творчою працею! Він потягнувся і щасливо закрив очі. Чекаюне дочекаюся, коли зможу покласти папір на стіл, розгладити його, вмочити перо в чорнильницю і написати перше речення
І що збираєтеся писати, юначе? поцікавився Іван Порфирович.
Я задумав роман, велике епічне полотно. Поки що у мене тільки назва: «На руїнах Європи» Як вам? Звучить?
Солідно, чи то серйозно, чи жартома сказав Глухенький.
«А друкарка вам не знадобиться?»подумки спитала Клавка, спідлоба глипнувши на нього.
І той, неначе почувши запитання, обдарував її красномовним поглядом: «Аякже!»
Перспектива написання майбутнього роману не на жарт захопила Бориса Андрійовича.
Нам з Єлизаветою Петрівною пощастило перебувати в американській зоні, на території Баварії. Ми займалися поверненням наших людей на батьківщину. Американці не так вставляли нам палки в колеса, як британці в Ганновері чи Гайденау. Якби ви знали, наскільки він затнувся. Єлизавето Петрівно, як сказати українською мовою «бдительный»?
Пильний Єлизавета Петрівна зовсім не мала настрою і вже не приховувала це.
Наскільки пильними ми мусили бути, щоб ніяка мишка повз нас не прошмигнула!
З виразу облич присутніх Клавка побачила, що не всі зрозуміли, про що йдеться. Чесно кажучи, вона й сама туманно уявляла суть справи. Дещо колись їй пояснювала Єлизавета Петрівна, однак украй побіжно і дуже обережно. У Спілці, в РОЛІТі належність будь-кого до НКВС і МГБ, хай навіть у минулому, не додавала авторитету.
Борисе Андрійовичу, я щось не зрозуміла: що ви маєте на увазі? спитала Олечка, висловивши, без сумніву, думку всіх присутніх.
Під час війни дуже багато наших співвітчизниківпереважно молодих людейпотрапило на роботу до Німеччини. Слово «остарбайтери» чули?
Олечка кивнула.
Після війни їх усіх треба було повернути на батьківщину. Тобто репатріювати. І ось наше з Єлизаветою Петрівною відомство цим і займалося.
Прохорова сиділа з демонстративно знудженою міною. Іван Порфирович з широко розкритими очима напружено слухав Баратинського.