Окрім того, дуже багато наших потрапило в німецький полон і перебувало в концтаборах. Їх також слід було повернути додому. А третє це табори «ді-пі», по англійськиdisplaced persons, тобто переміщених осіб. Оце була ще та штучка! Річ у тім, що під час війни, коли стало відомо про переможний наступ Червоної армії по всіх фронтах, багато людей із Західної України кинулися тікати до Німеччини та Австрії. Тікали не лише з України. Британці, американці, французи називали їх біженцями, хоча ми розуміємо, що то були прислужники фашистської Німеччини. Щоправда, серед них були і невинні душі: ті, кого вдалося ввести в оману буржуазно-націоналістичними гаслами. Але спробуй відрізни перших від других! Оце вам задачка! В 1945-му постало питання: що з ними робитиз біженцями? На Ялтинській конференції було прийнято рішення щодо репатріації наших громадян, які перебували на території Західної Німеччини й Австрії, на батьківщину. Тим часом біженців розмістили по старих військових німецьких базах, по казармах, робітничих селищахсловом, де попало.
абиде тихо прокоментувала Прохорова.
Що? стрепенувся Борис Андрійович.
Де попалоце русизм.
А-а, дякую, Єлизавето Петрівно. Отже, цих так званих біженців розмістили абиде, створивши табори. Табори «ді-пі»так вони називалися. І вониці так звані біженці там непогано влаштувались, я вам скажу! Оклигали, створили таборове правління, заснували школи, молодіжні організації. Ви не повіритецеркви там були! І все так чітко, організованохто б подумав! Часом доходило до абсурду: хто ви такі? Та ви ж ніхто! Винікчемні комашки без роду-племені, які покинули своюз діда-прадідаземлю. Бач, радянська влада їм не подобалася! А хто їм подобався? Гітлер? І ось такі людішки як це буде по-українськи? знову затнувся Баратинський.
Людці допомогла Прохорова.
У розмову втрутився Іван Порфирович.
А як це їм вдалося? Де вони брали на це гроші?
Ну, там була міжнародна організація, яка ними опікувалася. УНРА називалася, а коли я демобілізувався, її перейменували на ІРО Так от. Нашим завданням було повернути якнайбільше наших людей на батьківщину. Але заковика полягала в тому, що ця міжнародна організація прийняла в минулому році рішення, що лише особи, які мали радянське громадянство і перебували на території Радянського Союзу станом на 1 вересня 1939 року, вважалися радянськими громадянами і підлягали репатріації. Тобто тепер ми не мали права репатріювати західних українців. Ось така заковика.
То що ви там робили, в тих таборах? допитувався Іван Порфирович.
Гарне запитання! Отож-то. Здавалось би, що нам там робити? Ну, по-перше, треба було «промацати» західняків. Це ж теж наші люди, українці. Треба було показати всі принади соціалістичного способу життя, відкрити їм очі на правду, адже їх просто засліпила націоналістична пропаганда. Крім того, багато хто з них був просто заляканий: мовляв, при поверненні до Радянського Союзу вони потраплять прямою дорогою в Сибір. Слід було розвіяти цей міф. Треба було переконати: кожен, хто добровільно повернеться на батьківщину, стане повноправним будівником соціалізму, будівничим власного щастя і добробуту! А ще, до того ж, серед західняків «затерлися» і наші східнячки, які драпали разом з німецькою армією. Власне, оцих ми повинні були розпізнати й повернути на батьківщину силою.
Силою? перепитав Іван Порфирович.
Ну, так! Знаєте, як вони маскувалися під західняків, щоб не повертатися додому! І ось треба було виявити бдітельность, чи то пак пильність, аби розпізнати їх!.. Правда, Єлизавето Петрівно?
У Прохорової підскочили брови. Клавці здалося, що у неї на обличчі зявився вираз якоїсь бридливості, чи що. Вона якраз стояла біля вікна і нервово палила папіросу, випускаючи дим крізь відкриту кватирку. На всі питання Бориса Андрійовича вона відмовчувалася. Ну, не любила вона цієї теми! Клавка ніяк не могла зрозуміти, чому Єлизавета Петрівна уникала її: вважала це державною таємницею (чому ж тоді Баратинський так легко про це патякає? Провокує?), чи не хотіла, щоб розмова ненароком перейшла на її воєнний роман з полковником, чи ще щось
Замість Прохорової озвався Іван Порфирович:
Далеко підете, юначе, чи то похвалив, чи то зіронізував він.
Після того він більше не ставив питань, і розмова сама собою згасла.
Олечка стала клопотатися про чай, за столом почалося ворушіння, і це було дуже приємне завершення неділі, тим більше, що до однієї плитки шоколаду Борис Андрійович витяг зі свого «вещмішка» ще одну.
А тепер, дами й кавалєри, час прийшов для пісні! урочисто оголосив Борис Андрійович і недвозначно показав на гітару Єлизавети Петрівни, що стояла в кутку біля її тахти. Можна?
Ця ідея сподобалася Єлизаветі Петрівні. Вона, здається, навіть зітхнула з полегшенням, адже тепер не треба буде ворушити фронтове минуле.
Бери! сказала вона. Тільки її настроїти треба!
Нє вопрос! пожартував той і почав своїми білими пальцями (Клавці аж потемніло в очах від того, якими вони були довгими) перебирати струни й підтягувати кілки.
Ну що, старший сержант Прохорова, вашу улюблену?
Єлизавета Петрівна на мить завагалась, але кивнула:
Давай! Тільки тихенько, щоб сусіди не почули
Ночь напролет соловей нам насвистывал.
Город молчал и молчали дома.
Белой акации гроздья душистые
Ночь напролет нас сводили с ума!
І як тільки зазвучав голос Баратинського, світ для Клавки перевернувся з ніг на голову. Ліричний тенор з ненавязливою оксамитинкою наповнив її по самі вінця, скрутив її гамівною сорочкою і залоскотав під ложечкою. І все це водночас.
Перед очима постав її рідний Афанасіївський яр, де на схилах відразу після каштанів зацвітали акації. Їх було дуже багато, колись дерева насадили у великій кількості, щоб укріпити схили яру. Запах акацієвого цвіту забивав памороки; здавалося, всі мешканці околиці і з колишніх прибуткових будинків, і зі старих халуп-мазанок, що зачаїлися між ними, просто божеволіють. Люди, незалежно від віку, у сезон цвітіння акацій закохувалися зановоу своїх дружин і чоловіків, у чужих дружин і чоловіків, у дівчат і парубків, у зображення на лубкових картинках, у фотокартки кіноакторів. Серце мало не вистрибувало з грудей, і всі незгоди розчинялися в повітрі. Всі були радісні й доброзичливі.
Так тривало два тижні, а потім цвіт акації опадав на сухі глинисті схили, на стежкиі це був другий етап, коли до нестями доводив запах сухого цвіту акації, який густим шаром, немов снігом, укривав Афанасіївський яр.
Дуже часто в ці дні періщив дощ, і зявлявся ще один запахностальгійний, запах тих колишніх днів, які вже не повернуться.
Город умыт был весенними ливнями,
В темных оврагах стояла вода.
Боже, какими мы были наивными,
Как же мы молоды были тогда!
Голос Бориса Андрійовича був не менш солодкий, ніж запах акації, і немовби накрив Клавку вуаллю.
Только зима да метель эта белая
Напоминают сегодня о них
Коли пісня закінчилася, Клавка затуманеним поглядом обвела присутніх і побачила, що в принципі романс та його виконавець нікого не залишили байдужим.
Клавці навіть здалося, що Єлизавета Петрівна змахнула сльозу, щоправда, за мить вона переконалася, що це їй тільки здалося. Прохоровацей відданий справі Леніна член ВКП(б) все зіпсувала, бадьоро скомандувавши:
А тепер нашу, фронтову! І можна вголос, хай сусіди чують!
Не забыть нам годы огневые
И привалы у Днепра.
Завивался в кольца голубые
Дым махорки у костра.
Эх, махорочка, махорка,
Породнились мы с тобой!
Вдаль дозоры смотрят зорко,
Мы готовы в бой!
Мы готовы в бой!
Клавка з досадою подумала: «Це ж треба було так зіпсувати романтичний вечір!» І як у цій Прохоровій поєднується «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій!» і «махорочка». Може, щоб зрозуміти її, і справді треба було народитися не в апартаментах колишнього прибуткового будинку, а в робітничому бараці?
Розділ 5
Борис Андрійович пішов проводжати Клавку додому.
Вони вийшли з підїзду РОЛІТу, і їх огорнула тепла, тиха, ароматна вереснева ніч. Він узяв її за праву руку. Вона не опиралася, хоча знала, що зараз її долоня спітніє Їй двадцять шість років, її ніхто в житті не брав за руку. Тобто батьки брали, бабуся з дідусем. А от чоловікині.
Їй було трохи незручно, у її лівій руці був загорнутий у папір бутерброд з тушонкою для Емми Германівни і дядь-Гаврила, і вона не знала, що з ним робити.
Баратинський ішов порядживий, реальний, неуявний мужчина. Він звернув на неї увагу. І це було чудо. Адже демографічна ситуація після війни не сприяла тому, щоб усі жінки отримали свою пару. Раділи сякому-такому чоловікові. Аби був. А Борис був не сякий-такий. Він був красивий і успішний. І це подвійне чудо.
Красень, бойовий офіцер, письменник Ну, трішечки кульгає освіта, але хіба це ґандж у порівнянні з тим, яке в нього велике, незлобиве серце! А який у нього подільчивий характер! Чого варте його делікатне ставлення до правил спільного вживання їжі!
У свої двадцять шість Клавка не знала, як поводитися з чоловіком, який до неї залицяється. А він справді залицявся? А як інакше назвати те, що він визвався провести її додому, що він узяв її за руку, що накинув їй на плечі свій піджак?
Дорога від дому Єлизавети Петрівни до Клавчиного помешкання забирала щонайбільше десять хвилин. Однак молода пара не поспішала: спершу прогулювалися сквериком з недіючим фонтанчиком, потім зайшли в підворіття сусіднього домуз вулиці Чапаєва. Потім стояли і шепотілися під вікном її квартири
Вона, зазвичай мовчазна з чужими, розбалакалася, цілу дорогу цвірінькала, відповідаючи на всі запитання Бориса Андрійовича про спілчанські справи: від дуже практичних (хто має право отримувати пайки, кому дозволено мати оплачуваних секретарів, як потрапити в Ірпінський будинок творчості, який розмір членських внесків, як часто відбуваються збори письменників тощо) до, так би мовити, делікатниххто кого любить, а хто кого не любить у Спілці, які там настрої, як кучкуються письменники, як реагували на постанову партії про журнали «Ленінград» і «Звезда» тощо.
На перший тип запитань Клавка відповідала охоче. І не відповідати на них було б з її боку дурницею, бо ніякого секрету (а для «органів», якщо Баратинський і справді до них належав, тим паче) в тому не було. Ну, була Постанова Ради міністрів УРСР та ЦК КП(б)У «Про розподіл лімітів на додаткові види харчування для керівників і керівних працівників партійних, радянських, комсомольських організацій Української РСР», що містила додаток, за яким два керівники Спілки мали право на додаткове харчування. Ну і що з того? Щоправда, був іще один список на одержання продовольчих лімітів у розмірі 300 крб. Він налічував 27 осіб. Ні Рильського, ні Корнійчука в ньому не було. Та й навіщо? Адже вони обслуговувалися за іншою категорією.
Секретарів могли мати небагато письменників. У списку 1947 року у Спілці налічувалося 18 літераторів, у яких секретарювали, як правило, їхні дружини. Навіть у Сосюри значилася секретарем його МураМарія Гаврилівна Сосюра. Ну і що з того, що Клавка переповіла це Борисові Андрійовичу?
Так само чи було щось злочинне в тому, що вона ознайомила його з минулорічним рішенням «Про передачу Спілці радянських письменників в орендне користування на десять років будинку 68 по вул. Леніна», яке анулювало постанову Виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 25 листопада 1945 року, за яким будинок належав Міськжитлоуправлінню. Щоправда, зауважила Клавка, у Спілці немає достатньо коштів, щоб підтримувати будинок у належному стані, тож серед начальства висловлюються думки з приводу того, щоб попроситися назаду Міськжитлоуправління? Але хіба це така вже таємниця?
Так, Клавка розповіла на прохання Бориса Андрійовича про відмінності між штатним розкладом правління Спілки радянських письменників України на 1946 рік (коли ним керував до листопада Максим Тадейович) і на нинішній, 1947 рік (вже при Олександрі Євдокимовичі). У 1946 році штатний розклад включав 22 співробітники з місячним фондом заробітної плати 12 600 карбованців, а у 1947 році штат становив 25 людей з місячним фондом заробітної плати 27 800 карбованців. Борис Андрійович спитав, які посади додалися, і вона без будь-яких докорів сумління відповіла, що зявилася посада заступника Голови правлінняі це правильно, бо Олександр Євдокимовичлюдина зайнята, часто буває у відрядженнях, треба, щоб хтось постійно був на місці. Додалися також: відповідальний секретар комісії з друкованих органів і видавництв; відповідальний секретар комісії з іноземної літератури; відповідальний секретар комісії з воєнно-художньої літератури; відповідальний секретар комісії з теорії літератури і критики; відповідальний секретар комісії з драматургії та кінодрами; відповідальний секретар комісії з жанрових секцій; зав. господарчою частиною (раніше був лише комендант, тепер комендант і завгосп). Змінилася ситуація і в Кабінеті молодого автора: якщо при Рильському там було три посади: завідувач Кабінету молодого автора, консультант-літературознавець і секретар, то зараз була лише одна одиниця: відповідальний секретар комісії роботи з молодими авторами. Так само скоротилася кількість водіївз двох до одного. Решта все лишилося без змін: Голова правління, секретар правління, заступник секретаря правління, головний бухгалтер, бухгалтер, касир, секретар, машиністка, курєр, комендант, прибиральниця, двірник, гардеробниця, сторож, пічник.
На обережний коментар Бориса Андрійовича щодо нових відповідальних секретарів, мовляв, Корнійчук оточив себе своїми людьми, як бронею, і що бюрократизація шкодить ленінській лінії партії, Клавка промовчала. Так само, про всяк випадок, вона промовчала про розміри окладів. Не казати ж йому, що у Корнійчука він був більш як удвічі вищий, ніж у Рильського, тоді як оклади інших спілчанських посадових осіб виросли за рік лише на 5 %. І якщо у Максима Тадейовича зарплата була майже така сама, як і у відповідального секретаря Спілки, котрий, по суті, і виконував усю організаційну роботу, і лише вдвічі більша, ніж у заступника секретаря, то відповідальний секретар при Олександрі Євдокимовичі отримував у 2,5 рази менше від нього, а заступник відповідального секретарябільш ніж у 10 разів меншу зарплату, як Голова.
На «делікатні» питання Клавка відповідала неохоче і дуже обережно, найчастіше казала: «Мені про це нічого не відомо». Тут зіграли роль і попередження Прохорової тримати язик за зубами, і певна недовіра до красеня-мужчини, що зявився в її житті лише кілька годин тому; і страх втратити роботу, якби щось просочилося.
Але все-таки разів зо два-три (дваце точно) вона бовкнула зайве. Не варто було ділитися намірами Олександра Євдокимовича щодо його виступу на Пленумі. Щоправда, Клавка назвала тільки імена тих, кого він збирається критикувати, Рильського, Яновського, Сенченка, Довженка, редакторів «Нарису української літератури»Маслова та Кирилюка Власне, це також не великий секрет: майже всі вони вже були добряче «пропісочені» в минулому році на «розгромних» загальних зборах письменників Києва. Але все одно, даремно вона це зробила, адже це лише наміри її начальника, які можуть і не здійснитися. Не гідно це секретарки Голови Президії Спілки письменників.
А друге, про що вона шкодує, так це про її завчене «я нічого не чула» на питання щодо нинішнього ставлення українських письменників до минулорічної постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Ленінград» і «Звезда», а також до Ахматової і Зощенка, яких «прокатали» там. Виходить так, що ніхто з українських письменників про це не говорить. Повне ігнорування
А щодо ставлення українських письменників до Зощенка й Ахматової, то не розповідати ж було Борисові Андрійовичу про те, що в побутових розмовах Єлизавети Петрівни з сусідами по РОЛІТу на тему житлових умов прослизають зощенківські жарти. І що буквально днями на ролітівському подвірї Неля Мусіївна Гершко, або «в народі» Сіробабиха, пожартувала з чорним гумором про свого чоловіка і про те, що його чекає на Пленумі, який готується на наступний тиждень. Вона процитувала сумнозвісні рядки Ахматової: «Не бывать тебе в живых, // со снегу не встать // Двадцать восемь штыковых, // огнестрельных пять» І не ділитися ж тим курйозом, який стався з молодим письменником Леонідом Серпіліним, знаним своїми блискучими доповідями на ідеологічні теми. Як на зло, напередодні виходу постанови ЦК ВКП(б), спрямованої проти Ахматової і Зощенка, і Постанови ЦК КП(б)У щодо журналу «Вітчизна» у Серпіліна виходить у пятому номері «Вітчизни» (це ж треба такий збіг!) оповідання, в якому дівчина дарує свою фотокартку головному героєві, на звороті підписавши її цитатою з поезії Анни Ахматової: «После ветра и мороза было // Любо мне погреться у огня. // Там за сердцем я не уследила // И его украли у меня». Головний герой упізнає рядки і сміється. Його дівчина й собі каже: «Стара знайома. Наша ленінградка Анна Ахматова», на що Юрій (головний герой) їй відповідає: «Ваша і трохи наша. Вона народилася на Полтавщині». Ця історія стала «притчею во язицех», у письменницьких кулуарах усі кепкували з геніальних «прогностичних» здібностей Серпіліна: як йому вдалося одним оповіданням поцілити відразу в дві вразливі мішені. «Не допрацював, Льоня, зітхали жартівники РОЛІТу. Не додумався ще й Зощенка туди вставити!..»