Господь благословен! привітав я його.
Виходячи з дому, я відчував у себе на спині його важкий пяний погляд.
Я зупинився на півдорозі до лісу. Вітер доносив торохтіння-гупання барабанів. Але я вже втамував свій голод побачив достатньо інших людей.
«Гадаю, час мені йти додому та наплакатися досхочу», так, траплялося, казав Туральф пізно ввечері. Ця його репліка завжди розвеселяла решту компанії. Інша річ, однак, що саме так Туральф чинив, як казав.
«Постав лишень свого сердитого чувака, казав він, прийшовши додому. Спустімося в чорні глибини». Я не знаю, чи йому справді подобався Чарлз Мінгус або щось іще з моїх джазових записів, чи його просто тягло в товариство іншого нещасного виродка. Втім, іноді ми з Туральфом поринали у гнітючий морок одночасно.
«Тепер ми реально нещасні!» сміявся він.
Ми з Туральфом називали це чорною дірою. Я прочитав був про одного типа на імя Фінкельштейн: той виявив діри в космічному просторі, які всмоктують геть усе, що до них наблизиться, навіть світло, і вони настільки чорні, що їх неможливо спостерігати простим оком. І саме щось таке відчували ми. Ти нічого такого не помічаєш, ти просто живеш своїм життям, аж раптом, одного чудового дня, ти фізично відчуваєш, що потрапив у гравітаційне поле, і тоді тобі кінець, тебе засмоктує чорна діра безнадії та нескінченного розпачу. А там усе постає дзеркальним відображенням звичної дійсності по цей бік, і ти вже питаєш себе: а чи є сенс шукати надію, чи є хоч якісь підстави не впадати у відчай? У тій дірі ти просто дозволяв часові плинути своїм курсом, ти лише ставив запис депресивної душі, гнівливого джазмена Чарлза Мінгуса, і сподіваюся, що вискочиш із іншого боку, як та чортова Аліса вискочила з кролячої нори. Втім, за Фінкельштейном та іже з ним, це може саме так бути: себто по той бік чорної діри є таке собі чарівне задзеркалля... Не знаю, але, як на мене, це настільки гарна і надійна релігія, наскільки будь-яка інша.
Я подивився туди, де, я знав, біжить стежка. Натомість ландшафт, тягнучись угору, здавалося, розчинявся у хмарах. Десь там, далі на північ, починалася довга ніч.
Розділ 8
Боббі була однією з дівчат Палацового парку. У неї було дуже довге каштанове волосся й карі очі, і вона курила анашу. Така характеристика особи, ясна річ, аж ніяк не вичерпна, одначе ці її риси чомусь першими спали мені на думку. Вона небагато балакала, але багато курила, від чого її очі робились імлистими. Ми з нею були в чомусь подібні. Її справжнє імя було Бурні, і вона походила з багатої родини у західному передмісті. Тобто вони були не настільки заможні, наскільки вона полюбляла вдавати, але їй аж надто імпонував образ бунтівного дівчиська-хіпі, що порвало із соціальним консерватизмом та політикою правих і знехтувало фінансовою забезпеченістю заради... власне, заради чого? Заради того, аби перевірити певні наївні ідеї щодо самостійного життя, щоб розширити свою свідомість і вирватися з полону старомодних понять. На зразок уявлення про те, що народження дитини накладає спільну відповідальність на чоловіка і жінку. Як я вже згадував, ми були доволі подібні.
Ми сиділи в Палацовому парку і слухали «The Times They Are A-Changin» у паскудному виконанні якогось пацана на розладженій гітарі, аж тут Боббі заявила мені, що вона вагітна. І вона впевнена, що дитина в неї від мене.
Круто, ми будемо батьками, пробелькотів я, намагаючись не виглядати так, наче мені на голову вилили відро крижаної води.
Ти просто муситимеш сплачувати аліменти, сказала вона.
Зрозуміло, я щасливий буду робити свій внесок. Ми роститимемо дитину разом.
Разом, це так, відрізала Боббі. Але не з тобою.
О? То... разом із ким тоді?
Ми вдвох з Інгвалдом, вона кивнула на хлопця з гітарою. Я тепер з ним, і він каже, що він хотів би бути батьком дитині. Якщо ти, звісно, сплачуватимеш аліменти.
Так воно і сталося. Втім, ні: Інгвалд недовго протримався з нею. На той час, коли народилася Анна, Боббі була вже з іншим хлопцем, чиє імя починалося на «І». Гадаю, що то міг бути Івар. Мені дозволяли бачитися з Анною дуже рідко, через дуже довільні відтинки часу, але ніколи навіть мови не було про те, щоб я її доглядав. Я також не думаю, що я цього захотів би. Не в ті часи. Але й не в тому розумінні, що я її не любив, я закохався в це дитя від миті, коли вперше її побачив. Вона лежала у своїй колисочці й жебоніла, дивилася на мене своїми очицями, що випромінювали дивовижне блакитне сяйво; і навіть попри те, що я по-справжньому не знав її, вона одразу стала найціннішим скарбом у моєму житті.
Можливо, саме тому. Вона була такою маленькою і тендітною, але водночас такою цінною, що я не хотів доглядати за нею самостійно. Я не зміг би. Я не посмів би. Тому що я неминуче зробив би щось неправильне, непоправне. Я був упевнений, що, так чи інак, завдам Анні тяжкої шкоди. Не тому, що я безвідповідальний або недбалий, а тому, що не здатний тверезо оцінювати ситуацію. Через це я завжди був ладен дотримуватися порад випадкових чужинців і у важливих рішеннях покладався на інших людей. Навіть коли усвідомлював, що вони в цьому випадку Боббі нічим не ліпші за мене. Боягузтво оце, ймовірно, найвлучніше визначення у моєму випадку. Отож, я ні в що не втручався, продавав анашу і віддавав Боббі половину грошей раз на тиждень. І тоді я дивився у чарівне блакитне мерехтіння усміхнених оченят своєї Анни, а часом навіть мав нагоду потримати її на руках, коли ми пили каву, доки Боббі тусувалася з чоловіками.
Я сказав Боббі, що якби вона трималася подалі від Палацового парку і наркотиків, я зміг би триматися подалі від поліції, від Рибалки, від неприємностей. Тому що вони з Анною не дадуть собі ради, якщо я опинюся за ґратами. Як я вже казав, батьки Боббі не були по-справжньому заможними, але натомість були настільки дрібнобуржуазними і консервативними, що дуже ясно дали зрозуміти: вони не бажають мати нічого спільного з безпутною дочкою, хіпі та наркоманкою вона і батько дитини мають самі викручуватися, а найкраще нехай просять допомоги у держави.
Нарешті, настав той день, коли Боббі сказала, що не може більше впоратися сама, доглядаючи, хай їй грець, хвору дитину. Анна плакала, з носа їй часто йшла кров, і чотири дні поспіль дитину тіпала пропасниця. Коли я побачив її в ліжечку, блакитне сяйво з її очей перемістилося синіми колами під очі; вона була геть бліда і мала якісь дивні синці на колінах і ліктях. Я повіз її до лікаря, і за три дні зясувався діагноз: гострий лейкоз. Квиток в один бік на той світ. Лікарі давали їй чотири місяці. Всі твердили, що такі речі трапляються, і нічого тут не вдієш, і що блискавка вражає наосліп, не розбираючи нещадно та безцільно.
Я розлютився, розпитував, дзвонив, перевіряв, оббивав пороги і кінець кінцем зясував, що лейкемію лікують у Німеччині. Терапія ця рятує не кожного і коштує цілі статки, але одну річ дає надію. Раціональна норвезька держава, звісно, має на що витрачати гроші замість такої примарної речі, як надія, а батьки Боббі сказали, що така вже доля, мабуть, і нехай вирішує норвезька служби охорони здоровя, а вони не платитимуть за якесь фантазійне лікування з Наці-меччини. Я зробив підрахунки. Якби я продавав у пять разів більше анаші, то й тоді не наторгував би вчасно достатньої суми. Попри те, я намагався: я працював по вісімнадцять годин на добу, робив скажені розпродажі, просуваючись у бік катедрального собору, коли в Палацовому парку вночі завмирало життя. Коли я певного дня навідався у лікарню, мене там запитали, чому до дитини ніхто не приходив упродовж трьох днів.
А Боббі хіба не було?
Медсестра і лікар похитали головами, кажучи, що вони намагалися додзвонитись, але її телефон, як видавалося, вимкнений.
Коли я прийшов до Боббі, вона лежала у ліжку і сказала, що вона хвора, і то, мовляв, з моєї вини вона не змогла сплатити рахунки за телефон. Я пішов у туалет, щоби викинути недопалок, і побачив у відрі закривавлений ватний тампон. Глибше у тому відрі я знайшов штрикавку. Ймовірно, я знав, що це станеться: мені траплялося бачити, як більш тендітні душі, ніж Боббі, переступали цю межу.
Що я тоді зробив?
Я нічого не зробив.
I залишив Боббі там, де вона була, і намагався переконати себе, що медсестри доглянуть Анну краще, ніж мати чи батько. Я продавав анашу і відкладав гроші на бісове диво-лікування, в яке я змушував себе вірити, бо альтернатива була нестерпною, бо мій страх, що маленька дівчинка з блакитним сяйвом в очах помре, був навіть сильніший за мій страх власної смерті. Адже ми беремо розраду звідти, де її знаходимо у німецькому медичному журналі, у штрикавці з героїном, у лискучій новій брошурі, яка обіцяє тобі вічне життя, якщо ти скоришся черговому спасителеві. Тож я продавав анашу і рахував крони, рахуючи дні.
Саме за тих обставин Рибалка запропонував мені роботу.
Два дні. Хмари висіли низько, але не проливалися ні краплею дощу. Земля оберталась, але сонця я не бачив. Години спливали якщо таке можна уявити іще монотонніше. Я намагався якомога більше спати, але без валіуму це виявилося неможливим.