Я підійшов ближче. Поза сумнівом, на світлині була вона. Гарненька, майже красуня у весільній білій сукні. Поруч із нею високий плечистий молодий. Його усміхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловіка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вікні.
Ульфе, іди сюди!
Я рушив коридором на її голос і увійшов у щось на кшталт майстерні. Його майстерні. Верстак з іржавими автомобільними запчастинами, поламані дитячі іграшки, що, схоже, віддавна тут лежали, так само як інші незавершені проекти.
Вона витягла коробку із набоями і показала на дробовик, що висів поруч із гвинтівкою на кілочках так високо на стіні, що жінка сама не дотяглась би. Я подумав, що вона спершу завела мене у вітальню, щоби трохи прибрати в цьому приміщенні. Я мимоволі роззирнувся, шукаючи поглядом порожні пляшки, бо відчув виразний дух сивухи і тютюну.
А до гвинтівки набої маєш? запитав я.
Звісна річ, відповіла вона. Одначе ти ніби куріпок думав стріляти?
З гвинтівкою полювати цікавіше, відказав я, тягнучись по зброю.
Я націлив гвинтівку на вікно. Фіранки в сусідньому будинку ворухнулися.
До того ж не хочеться гарну дичину дробом нашпиговувати. Як вона заряджається?
Перш ніж показати, вона уважно подивилася на мене, явно зважуючи, чи я серйозно кажу, чи жартую. З огляду на мій фах можна припустити, що я неабияк знаюся на зброї, а насправді я знайомий заледве з двома-трьома моделями пістолетів. Вона вклала магазин, показала, як він заряджається, і пояснила, що гвинтівка напівавтоматична, тому, згідно з законом, на полюванні в магазині має бути не більше трьох набоїв, плюс один у патроннику.
Безперечно, погодився я, заряджаючи, як вона показала.
У зброї мені подобається звук гарно змащеного металевого механізму, точність інженерного мистецтва. Тільки це.
Ось іще може стати у пригоді, сказала вона.
Я обернувся. Вона простягла мені військовий бінокль. Радянська модель Б-8. Мій дід свого часу роздобув собі такий, щоби вивчати деталі церковних фасадів. Він розповідав мені, що до війни найкращу оптику виробляли у Німеччині, тож росіяни, окупувавши східну частину Німеччини, насамперед викрали німецькі промислові таємниці та обладнання і почали робити дешеві, але збіса якісні копії німецької оптики. Господь знає, як Б-8 опинився у цьому закутні. Я поклав гвинтівку і подивився в бінокль на будинок, де вигулькувало обличчя. Зараз там нікого не було.
Я, звісно, сплачу за оренду.
Дай спокій! пирхнула вона, прибравши набої до дробовика і ставлячи переді мною короб набоїв до гвинтівки. Але, гадаю, Уго не заперечуватиме, щоби ти сплатив за вистріляні набої.
Де він зараз?
Моє запитання виявилось недоречним, судячи з того, як жінка насупилася.
Рибалить, лаконічно відказала вона. Ти маєш якусь їжу та питво?
Я похитав головою. Я про це навіть не подумав. Чи я взагалі щось їв од самісінького відїзду з Осло?
Я можу загорнути тобі з собою сандвічів, а решту докупиш у крамничці Пірйо. Кнут тобі покаже.
Ми вийшли на ґанок. Вона подивилася на годинник. Ймовірно, хотіла переконатися, що я пробув у неї недовго і сусіди не матимуть підстав пліткувати. Кнут гасав по двору, наче щеня в очікуванні прогулянки.
До мисливської хатини йти з півгодини, чи пак до години, сказала вона, залежно від того, який ти швидкий.
Гм. Я не знаю точно, коли прибуде моє рушниця.
Я не поспішаю. Уго на полювання вибирається не часто.
Я кивнув, відрегулював ремінь на гвинтівці й повісив її на плече. На здорове плече. Скинув оком на село. Треба було вигадати, що сказати на прощання. Вона схилила голову набік, точнісінько як її син, і прибрала пасмо волосся з чола.
Не надто гарна, як на твій смак, га?
Я напевне збентежився, бо вона засміялась, і на її високі вилиці набіг румянець.
Наша місцина, я маю на увазі, Косунд. Це через будинки. Колись вони були гарні. До війни. Та коли у тисяча девятсот сорок пятому прийшли росіяни, то німці, тікаючи, геть усе попалили. Усе, крім церкви.
Тактика випаленої землі.
Людям треба десь мешкати. Тому будували наспіх. Про зовнішній вигляд ніхто не дбав.
Нормальний вигляд, збрехав я.
Облиш, розсміялася вона. Будинки потворні, але не люди, які в них мешкають.
Я подивився на її шрам.
Вірю. Та нам час іти. Дякую тобі.
Облиш, розсміялася вона. Будинки потворні, але не люди, які в них мешкають.
Я подивився на її шрам.
Вірю. Та нам час іти. Дякую тобі.
Я простягнув їй руку. Цього разу вона її потиснула. Її долоня була твердою і теплою, як нагрітий сонцем гладенький камінь.
З Богом.
Я подивився їй в обличчя. Вираз його був щирим.
Крамничка розташувалась у підвалі одного з будинків. Там панував морок, і господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув її втретє. Пірйо виявилася закутаною в хустку опасистою тіткою.
Юмалан терве! привіталася вона різким фальцетом.
Перепрошую? не второпав я.
Вона повернулась у бік Кнута.
«Господь благословен!» переклав той. Пірйо балакає тільки фінською, але знає, як називається по-норвезьки весь її крам.
Продукти було виставлено на полицях за прилавком, і Пірйо викладала переді мною те, що я замовляв. Консервовані котлети з оленини, консервовані рибні тюфтелі, ковбаса, сир, хліб із цільного борошна.
Пірйо напевне підраховувала подумки, бо, коли я закінчив, вона одразу написала на папірці та показала мені загальну суму. Я схаменувся: мені слід було витягти кілька банкнот із пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав наміру всім показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пірйо та Кнута, відступив до муру і розстебнув два нижні ґудзики на сорочці.
Ульфе, тут не можна дзюрити, озвався до мене Кнут.
Я мовчки озирнувся на нього.
Я пожартував, засміявся він.
Пірйо на мигах показала, що не має здачі зі стокронової купюри, яку я їй подав.
Пусте, сказав я. Візьми собі на чай.
Вона щось відказала своєю жорсткою незрозумілою мовою.
Вона каже, ти зможеш узяти на решту інші продукти, коли прийдеш удруге, переклав Кнут.
Тоді їй, мабуть, варто записати.
Вона запамятає, сказав Кнут. Ходімо.
Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.
Ульфе...
Що?
Чому в тебе таке довге волосся?
Бо його ніхто не підстриг.
А-а...
За двадцять секунд:
Ульфе...
Га?
Ти геть не знаєш фінської?
Ні.
А саамську знаєш?
Ні слова.
Тільки норвезьку?
І англійську.
А в Осло багато англійців?
Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.
Не дуже, відповів я хлопцеві. Але це міжнародна мова.
Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька це мова розуму, а саамська мова серця. А фінська це священна мова.
Либонь, знає, коли так говорить...
Ульфе...
Що?
Я знаю один анекдот.
Гаразд.
Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:
Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?
Це хіба не загадка?
Сказати відгадку?
Так, мабуть, муситимеш сказати.
Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.
Ульфе, ти брешеш.
Перепрошую?
Ти сам знаєш відповідь!
Невже?
До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете...
...горіти у пеклі?
Так!
А «ви всі» це хто?
Тато. І дядько Уве. І мама.
Он як? А твоя мама про що бреше?
Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповідати анекдоти.
Я не дуже вмію розповідати анекдоти.
Кнут зупинився і картинно зобразив розчарування, схилившись уперед і звісивши руки у верес.
Ти не здатний влучити у ціль, нічого не знаєш про куріпок, жартувати не вмієш. Є що-небудь, на чому ти знаєшся?
Авжеж! сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небі над нами. Вистежує. Чигає. Його жорсткі, розпростерті крила нагадали мені військовий літак. Я вмію ховатися.
Правда? різко підніс він похнюплену голову. То граймо у хованки! Хто водить? «Іні-міні-майні-мо...»
Біжи вперед і ховайся.
Він пробіг зо три кроки і різко зупинився.
Що сталося?
Ти сказав це тільки для того, щоб мене здихатися.
Здихатися тебе? Отакої! Ні.
Знову брешеш!