Знову брешеш!
Я знизав плечима:
Ми можемо пограти в мовчанку. Хто порушить мовчання, дістає кулю в голову.
Він вражено зиркнув на мене.
Удавано, уточнив я. Згода?
Він кивнув, міцно стуливши губи.
Ми простували далі й далі. Краєвид, що здаля видавався таким монотонним, постійно змінювався: від мякої охристої поверхні, порослої зеленим і коричнюватим вересом, до порепаної місячної пустелі. У світлі помаранчевого сонячного диска, що від часу мого прибуття зробив уже половину оберту, понад камянистими брижами світився, ніби розпечена лава, що поволі стікає схилом. А над усім цим неозоре небо. Не знаю, чому воно тут видається таким величезним, чому мені здалося, що я бачу вигин земної кулі. Можливо, річ у недосипанні. Я читав, що після двох діб без сну в людей починаються психози.
Кнут мовчки марширував, зберігаючи вираз затятої рішучості на своєму веснянкуватому обличчі. Комарі роїлися дедалі густіше, аж доки не утворили суцільної хмари, з якої ми вже не мали надії вивільнитися. Я, зрештою, перестав бити вампірів, що сідали на мене. Вони проколювали мою шкіру, застосовуючи знеболення, і робили це так ніжно, що я вирішив не перешкоджати їм. Головне, що метр за метром, кілометр за кілометром зростала відстань між мною та цивілізацією. Хоча, рано чи пізно, я змушений буду визначити який-небудь план.
«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».
Досі мій план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що він здатен розгадати будь-який логічний план, що я вигадав би. Єдиним моїм шансом залишалася непередбачуваність. Я мав діяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мій подальший крок. Але потім я мав щось придумати. Якщо, звісно, буде «потім» як таке.
Годинник, не витримав Кнут. Відгадка, годинник.
Я кивнув. То було тільки питання часу.
А тепер, Ульфе, можеш прострелити мені голову.
Гаразд.
То стріляй!
Навіщо?
Щоб не чекати. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.
Бах!
Ульфе, тебе у школі дражнили?
Чого ти таке питаєш?
У тебе кумедна вимова.
Там, де я виріс, усі так розмовляють.
Овва. То всіх дражнили?
Я аж засміявся.
Гаразд, мене дражнили. Трішечки. Коли мені було десять, мої батьки померли і я переїхав зі східного Осло у респектабельний західний район до свого дідуся Бассе. Там однолітки дражнили мене Олівером Твістом і забродою зі сходу.
Ти не такий.
Дякую.
Ти заброда з півдня! розреготався він. Це теж був жарт! І тепер ти винен мені три дотепи.
Звідки ти їх береш, Кнуте!
Він подивився на мене, примруживши одне око.
Можна я понесу гвинтівку?
Ні.
Це мого батька гвинтівка.
Я сказав: ні.
Він застогнав, похнюпив голову і звісив руки, але за мить знову випростався. Ми наддали ходи. Він щось мугикав собі під ніс. Я не впевнений, але, здається, він наспівував псалом. Я подумував, чи не запитати, яке має імя його мати, могло би згодитися, коли я повернуся в село. Наприклад, якщо я забуду, де їхній будинок. Але щось мені заважало сформулювати питання.
Осьде й хатина, показав Кнут рукою.
Я дістав бінокль і налаштував його: у Б-8 треба сфокусовувати кожен окуляр окремо. За миготливою пеленою мошви вимальовувалося щось радше схоже на дровник, ніж на хатину. Жодних вікон, наскільки я міг розгледіти; лише сіра маса нефарбованих пересохлих дощок навколо вузького чорного комина.
Ми рушили далі, і я, напевне, замислився про щось стороннє, коли мої очі враз помітили рух. Рух чогось набагато більшого за мошву чи комарів раптом порушив монотонність пейзажу метрів за сто від нас. Серце мені на мить завмерло, а тоді закалатало. Почулося дивне клацання, і могутня рогата істота промчала заростями вересу.
Букк, упевнено визначив Кнут самця.
Мій пульс поступово повернувся до нормального ритму.
А з чого знати, що не-е... ота інша?
Кнут витріщився на мене ошелешено.
В Осло не так часто бачиш північних оленів, пояснив я, хоч букка, хоч ту...
Сімль, підказав Кнут назву самиці. Видно з того, що самці мають більші роги. Дивись, він їх чухає об дерево.
Олень зупинився в заростях позаду хатини і став терти рогами стовбур берези.
Він кору обдирає, щоб зїсти її?
Кнут розреготався:
Олені харчуються ягелем.
Звісно ж, олені харчуються ягелем. Ми проходили в школі, що ягель це різновид моху, який росте у цих краях, ближче до Північного кола. Ми читали, що йойк це традиційний саамський горловий спів, що лавво це житло, схоже на індіанський вігвам, і що Фіннмарк віддалений від Осло набагато більше, ніж Лондон чи Париж. І ще нас навчали техніки, яка допомагає запамятовувати назви фйордів, але навряд чи хто з нас пригадає зараз ту техніку чи назви більшості фйордів. Принаймні не я, хоча й відучився пятнадцять років, з яких два в університеті, здебільшого перескакуючи з пятого на десяте.
Він у такий спосіб чистить роги, пояснив Кнут. Вони це роблять у серпні. Коли я був маленьким, дідусь казав, вони чухають роги, бо їм дуже свербить.
Він казав, по-старечому прицмокуючи, ніби нарікаючи на те, яким наївним був колись. Я міг би, натомість, розповісти йому, що дехто з нас залишається наївним на все життя.
Хатина стояла на чотирьох великих каменях. Вона була не замкнена, проте я мусив добряче смикнути двері, щоб одвірок відпустив їх. Усередині, крім двох двоярусних ліжок із вовняними ковдрами, була ще дровяна пічка, на якій стояли помятий чайник і каструля. Під стіною розташувалися помаранчева шафа і червоне пластикове відро. Два стільці та стіл нахилилися на захід чи то самі перехняблені, чи то підлога крива.
Вікна, як виявилося, хатина таки мала. Здаля я не розгледів їх, бо вони були схожі радше на амбразури, на вузькі бійниці у кожній стіні, крім тієї, де двері. Вони пропускали всередину сяке-таке світло, і я міг побачити усякого, хто наближатиметься до хатини з будь-якого боку. Навіть коли я, зробивши три кроки від однієї стіни до іншої, відчув, як уся споруда погойдується, ніби французький кавовий столик, моя думка не змінилася: хатина була ідеальною.
Я озирнувся і згадав, як мій дід тоді, несучи мою валізу, підвів десятирічного онука до свого будинку, відчинив двері та сказав: «Mi casa es tu casa»[5]. І хоч я не знав жодного з тих слів, але зрозумів, що він хоче сказати.
Хочеш випити кави перед зворотною дорогою? запитав я і відчинив дверцята пічки.
Пічка війнула на мене сірою золою.
Мені десять років, сказав Кнут. Я не пю кави. А тобі потрібні дрова. І вода.
Зрозумів. А як щодо сандвіча?
Ти маєш сокиру? Або ніж?
Я мовчки подивився на нього. Він закотив очі: мисливець без ножа.
Можеш наразі позичити у мене.
Кнут, завів руку за спину і витягнув величезний ніж із широким лезом і жовтим деревяним руківям.
Я взяв ніж у руку. Важкуватий, але не надміру важкий, гарно збалансований. Приблизно так відчувався б у руці гарний пістолет.
Тобі його батько подарував?
Дідусь. Це саамський ніж.
Ми постановили, що він принесе дрова, а я воду. Пишаючись тим, що йому доручили дорослу справу, Кнут ухопив ніж і рвонув до лісу. Я знайшов у стіні дошку, яка не дуже міцно трималася. За нею намацав свого роду утеплювач із моху і торфу. Туди я запхав свій пояс-гаманець із грошима. Набираючи відром воду зі струмка, що пробігав метрів за сто від хатини, я почув завзяте гупання важкого ножа по дереву в лісі.
Поки Кнут закладав у пічку хмиз і кору, я повигрібав із шафи мишачий послід і склав у неї продукти. Я дав хлопчикові коробку сірників, після чого у пічці спалахнув вогонь, і невдовзі почав посвистувати чайник. У хатині зробилося трішечки чадно, і я помітив, що комарі повтікали від диму. Я з того скористався, щоб, скинувши сорочку, побризкати собі водою з відра на торс і обличчя.
Що це в тебе? показав пальцем Кнут.
Оце? перепитав я, беручи в руку іменний жетон, що теліпався у мене на шиї. Імя і дата народження, вибиті на бомбоопорному металі, щоби знали потім, кого вбито.
Навіщо комусь це знати?
Щоби знати, куди надіслати скелет.
Ги-ги, іронічно мовив хлопець. Це за дотеп не зараховується.
Посвистування чайника перейшло у попереджувальне булькання. Доки я наповнював одне з двох тріснутих горняток, хлопчина вже наминав другу скибку хліба, щедро намащеного паштетом. Я подмухав на чорну маслянисту пінку.
Кава, яка вона на смак? запитав Кнут із напханим ротом.
Найгірше, коли куштуєш уперше, зробив я пробний ковток. Доїдай і мерщій додому, поки мама не почала непокоїтися.