Історія України очима письменників - Сборник 4 стр.

Онуку Горана дрож пройняла. Княжич пригорнув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.

«Добре, що не плаче»,  гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання і у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем'я зустріло жінок-войовниць зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили кількість боєздатних мужів.

Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.

 Кого ще пектимуть залізом?  спитала вона.

 Усіх вродливих дівчат Кажуть.

 Значить і Спірку, і Риску теж?

 Певно що так,  княжич і сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військовому мистецтву разом із Доброславою. їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а втрьох можна спробувати.

 Ми разом підемо,  наче підхопила Томирадову думку дівчина.  Треба їх розбудити.

 А маєте куди йти?

 Куди?  Онука Горана на хвилину задумалася.  Та ж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах упертий Треба буде, принаймні, зиму десь перебути. На схід дороги немає

 На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас впіймають і йому видадуть.

 Якщо впіймають.

 Там болота, і всі проходи через них під наглядом. Або згинете у трясовинні, або ж вас уполонять.

У вежці на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.

 У Кракових землях і у франків почалися війни,  припинила мовчанку дівчина.  Там не лише дороги усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна в гори.

 Там бісопоклонники і людожери.

 Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб'ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.

 Ведмеді

 До Пека ведмедів!

Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупана:

 Поцілуй мене!

 Славко!

 Ще! Ще!

 Я тебе знайду,  шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки.  Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!

 Коханий  Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками.  Ти рятуєш мене

«Хоч би вежу не розвалили»,  посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Волха і дивною поведінкою княжича існує зв'язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом із нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, забачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, уклонялися і цілували яструба на його патериці.

Прихід Волха до князя ніколи не віщував доброго. Але, зазвичай, зміни стосувалися лише княжого терему, рідко сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.

«Навіщо Томирадові моя сестра?» дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава для друзів і своїх просто Спірка найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку як пліткували тепер у стольному городищі наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть

«Потім»,  згадав Цапик слово княжича.

«Добре,  вирішив він,  почекаємо. Колись відірветься від тої скаженої туриці і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».

Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває перемучаються і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося із цією дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп'ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Волх не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо керують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.

Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Волхові передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в імя Богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще, від того дня, коли причинна заспівала уперше, змії оминали городище і жодна дитина не померла від їхніх укусів.

У день ордалій, як тільки на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Вмостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки і почала наспівувати:

«Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи Ящере горіхове зерня, вітряне семя!»

Чим вище сонце піднімалося над обрієм, тим більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру тока. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.

Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дахом» і стиснула губи у тонку щілину.

«Зміївна мудру чинить!» шепотіло жіноцтво.

Тік поступово залюднювався.

Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла: «Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми не вмри!»

На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них Боже Око златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

З північної сторони току з'явилася процесія. Волх вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого Племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі.

Ранкове сонце аз ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.