Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім звернувся до старійшини Дороша:
Кого немає?
Горанової наймолодшої, Стоймислової Жаринки, а з простих Спірки з Лугового кінця та рудої Риски.
Добре шукали?
У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.
А Горан зі Стоймислом?
Сидять у теремах. Привести?
Нехай собі сидять, насупився Чоломир і вказав перначем на жерців:
Чого вони тягнуть?
Залізо ще холодне, замість Дороша відповів воєвода Шандр. Має зачервоніти.
Воєвода хотів ще додати, що Волх мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені леміші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув й плюнув у жменю.
Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.
«Почув про облавників, зрозумів Чоломир. А ще, може, про дещо здогадується»
Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоб усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. їх лише підкоротили, щоб раптом не загорілися, коли ті крокуватимуть випробувальним залізом.
Старший жрець уже підніс свій жезл, а донька його закусила губу у передчутті болю, коли Тітіра зістрибнула зі свого місця, підбігла до розпеченої штаби й випустила на неї ящірку.
Очевидці потім до криків і бійки сперечалися, звідки саме взялася та ящірка. Деякі з них божилися, що ящірка вилізла з рукава Тітіриної сорочки, інші присягалися, що причинна народила рептилію звідти, звідки в нормальних жінок виходять діти. Були ще й такі, яким тієї миті привидилися зміїні боги, що принесли ящірку у пащах просто з неба, але над такими сміялися. Як би там не було, але всі сходилися на тому, що чудесну ящірку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробігла штабою і що всім присутнім від того стало легше й веселіше.
Волх щось шепнув доньці на вушко і підштовхнув її до грані. Людмила шарпнулась, але наступної миті рішуче ступила на розпечене залізо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.
Сюди підійди, покликав її Чоломир. Ближче. Покажи п'яти.
Дівчина підійшла до княжого столу, обернулася до нього спиною і показала володареві спочатку ліву ступню, потім праву. Дорош із Шандром перезирнулись. Воєвода ледь знизав плечима, а старійшина примружив очі на знак розуміння. Хоча, насправді, це було їм обом не до тями. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиної стопи замастилася кіптявою та пилом, проте жодних опіків старійшини не помітили.
Чиста! повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини:
Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.
«Чиста, чиста» витягуючі шиї в бік Людмили загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п'яти. Дівчина мовчки низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м'яко окреслені лінії обличчя.
Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою і, перш ніж підійти до князя, сама оглянула свої ступні. Чоломир від такого гнівно насупив брови.
«Неподобство», тихо промурмотів Дорош.
Чиста! оголосив володар Білого Племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.
Ще дві красуні без жодних опіків пройшли ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. На залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона поставити праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, закрутилася, застрибала на лівій.
її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.
її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.
Нечиста! присудив Чоломир, оглянувши опік. У поруб її!
Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура старша Горанова онука впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.
Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.
Чаклун! кричали вони. Волх зачаклував ноги своїм! Се не по праву!
Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. Зло викорінюємо по правді!
По кривді! не вгавали крикуни з Турячого роду. Як погинули наші кращі на валах Троянових, куниці всю правду під себе забрали!
За нечисть заступаєтесь? Богів і владників зневажили? підтримав володаря Дорош.
Мовчи, підніжко! крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Той ледь ухилився.
Татьба! визначив князь й дав знак воям.
Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили попід пахви й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.
Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, що їх випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.
Коли «божий суд» добіг кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс-небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору але справедливу міць. Найуважніші з глядачів помітили, що Тітіра кудись зникла. Причинна непомітно залишила тік і почвалала до дільної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев'ять наивродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже вперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.
Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.
Ковиха виглянула з дальної ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, у руці вона тримала ступку, у якій перетирала собі їжу Кам'яна ступка важка, кутаста у вправній руці могла наробити лиха.
У дурний день дурні гості, прошамкотіла Ковиха. Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!
Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне Здохла матка, здохли бджілки, проспівала Тітіра.
Геть, чорнорота! обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. Сама здохни, здохни!
Здохла матка, здохли бджілки, вела своє причинна. Здохли лісові кобилки.
Згинь! сичала крізь зів'ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоб вдарити найгострішим з її кутів.
Скажи їм: не плачьте, свіжі матки вилетіли з дупла.
Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.
Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте, Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з'явилась у ній.
2.5Джуй! Джуй! облавники заохочували псів тими ж вигуками, що й їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх винайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.
Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дубрав, що відокремлювала населені Білим Племенем пагорби від передгірних карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів вкривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Крім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та вмінням робити засідки. Тому вирішили: конче треба зловити дів, доки ті не добігли до чагарників.