Історія України очима письменників - Сборник 6 стр.

У перші ранкові години ловцям біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу знайшли слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло троє, а не четверо. Але цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше, що серед трьох мчала до скель найважливіша як сказав їм вночі Дорош втікачка. Онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух залишився на тернових колючках.

На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже над полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, прим'яті підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту. Хоча сонце пекло нещадно і втома лягала на м'язи, мисливці піддали ходу.

Невдовзі куничі звузили облавну лінію, розділилися на дві групи. Одна почала обходити збіглих дів зліва, друга справа. І лише пси трималися центральної позиції. І в західних лісах Біле Плем'я не полишало звичаїв загонників з берегів Танаїсу Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.

Ловців очолював найстарший із Дорошевих синів Нірад. Він добре знав тутешні дубрави. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву, дозволив убити Спірку і Риску. Для знатних дів, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні та міцні сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з втікачками, або ж трохи їх випередити.

Облавники, захоплені погонею, вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, що стояли на річковій ріні, не очікували появи куничів. Вони якраз розкладали багаття, готувалися смажити щойно обдерту косулю. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з черненими лезами. Для того, щоб зняти зі спин і зарядити луки, в них вже не було часу. Тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні куртки-підпанцерники, вони залишили обмаль шансів.

Нірад упав першим, не встигнувши вийняти акінака. З його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників й врятували втікачок. Дівчата припинили бігти і приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка спостерігала, як мертвих куничів після ретельного обшуку одного за одним скинули до річки. Вона ніколи не бачила воїнів, одягнутих та озброєних так, як плащоносці. їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали Спірці обличчя кочовиків, що їх родовичи називали Чорними клобуками.[4] Але, за всіма ознаками, ці не були ані клобуками, ані витязями з інших численних племен-уламків колись грізної держави Ашинів.[5] Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв'язуватись.

До темряви Доброслава, Спірка і Риска пересіділи на верхівках дубів. Коли у присмерках спекотного дня Риска обстежила побережжя, плащоносців там вже не було. Лише чорна пляма розметаної ватри нагадувала про їхнє перебування.

На шляху між втікачками і рятівними чагарниками Карпатського передгір'я тепер не залишилося жодної перешкоди.

882 р

Тимур та Олена Литовченки

Тимур Литовченко (нар. 1963 p. y Києві) автор (співавтор) 20 книг і збірок прози, надрукованих в Україні та Росії, член Національної спілки письменників й Національної спілки журналістів України, лауреат багатьох літературних премій та конкурсів.

Олена Литовченко (нар. 1963 р. у Ташкенті) письменниця. Після знайомства з Тимуром Олена стала не тільки його дружиною, але й музою-натхненницею. Спільно Олена та Тимур Литовченки написали романи «Пустоцвіт» та «Кинджал проти шаблі», які були надруковані у видавництві «Фоліо». У 2014 році вийде у світ у видавництві «Фоліо» їх третій спільний роман «Шалені шахи».

Невиправдана зрада

Повість про сумні й повчальні події року 882-го від Різдва Христового

Невиправдана зрада

Повість про сумні й повчальні події року 882-го від Різдва Христового

Кіль лодії розполовинював темну поверхню Данапра,[6] й невеличкі хвилі розбігалися до обох річкових берегів, виплескувалися на пісок і траву, немовби сповіщаючи тим самим: «Стережіться, вікінги пливуть, вікінги, ці жахливі вікінги!!!»

Немовби сповіщаючи

Саме так і є насправді.

Хельґ невдоволено підібгав губи, озирнувся, прискіпливо оглянув відданих вояків, які ритмічно веслували, не переймаючись нічим іншим. Що ж, їм легше! А йому йому як вчинити?!

«От що скажу тобі, Хельґу Орварде:[7] вчини з тими негідниками так, як тільки ти з-поміж усіх інших ярлів[8] зміг би вчинити, і постав володарювати в їхніх землях сина мого Інґвара! Такою є моя остання воля. Виконай цей заповіт, Хельґу Орварде, виконай неодмінно»

Так сказав ладозький конунг[9] Рюрик перед смертю, звертаючись до нього чоловіка своєї сестри. А тільки-но закінчив говорити одразу ж і відійшов у Вальгалу[10] до сонму славетних пращурів, якомога міцніше стискаючи в руках бойовий меч, що вірою і правдою слугував відважному конунгові багато-багато років й неодноразово скупався у ворожій крові.

Тоді, біля ліжка щойно померлого, все здавалося доволі легким. І тільки потрапивши у склавинські[11] землі, Хельґ повною мірою оцінив усю складність своєї місії. Справді, не враховуючи його самого та малолітнього Інґвара, на кожному з двох човнів налічувалося по п'ять десятків воїнів. Звісно, сотня відчайдухів-вікінгів це грізна сила. Проте такої кількості не вистачить для того, щоб у разі потреби взяти в облогу і спалити вщент добре укріплене поселення з усіма охочими захищати його. А про тутешній оплот склавинів Київ-місто йшов саме такий поголос

Ех, було би вояків хоч пару сотень тоді ще сяк-так можна впоратися. І дві великі лодії за потреби могли би вмістити саме таку кількість горлорізів-вікінгів Але у тім-то й біда, що хоробрі Рюрикові дружинники не надто довіряли чужоземцеві безземельному[12] норвезькому ярлу! Лишалося розраховувати на пару дюжин власних людей, яких гордовиті ромеї,[13] наприклад, назвали б «особистою гвардією» ярла Хельґа. Ну, і ще на тих шведів, які зважили на присягу, дану помираючому конунгові: все ж таки похід у далекі склавинські володіння ярл затіяв не задля втамування самолюбства, а заради Рюрикового спадкоємця малолітнього Інґвара Отак і нашкрябав сотню вояків.

Але як учинити тепер?! Поголос про появу в тутешніх землях ватаги озброєних до зубів вікінгів неодмінно випередить лодії немов ті хвилі, що досягають річкових берегів раніше, ніж човен. Якщо навіть вітер зміниться, й вони не на веслах йтимуть, а під вітрилами поголос все одно не випередити. Отже, доки лодії дістануться Києва-міста, склавини встигнуть підготувати гідну відсіч непроханим гостям.

Ну що ж Ні самому Хельґові, ані його відчайдухам до битв не звикати! І за інших обставин ярл без найменших вагань наважився б на штурм будь-яких укріплень, навіть маючи під рукою ту ж таки сотню проти навіть не людей з плоті і крові, а натовпу легендарних гірських велетів, безжальних, жорстоких та незламних! Але в тім-то й річ, що одна маленька обставина заважала йому нині: малолітній Інґвар. Тільки завдяки йому похід і набував сенсу, бо Рюриковим спадкоємцем був саме цей хлопчина, а не безземельний ярл Хельґ. А якщо так

Хтозна, що могло статися під час битви сотні вікінгів (нехай навіть несамовитих, немов дракон Нідхеґґ[14]) зі склавинською армадою невідомої чисельності! Поза сумнівом, остаточна перемога буде за його горлорізами бо немає у цілому світі народу, здатного протистояти натиску відчайдушно-хоробрих норвежців і шведів. Тим паче, про склавинів подейкують, що вони з більшим задоволенням землю оратимуть, ніж воюватимуть.