Але навіть найбільші слимаки, загнані у повну безвихідь, здатні на несамовитий вчинок! Що ж станеться, якщо обложений ворог з відчаю раптом вдарить саме у те місце, де знаходитиметься малолітній Інґвар? Виключати цього не можна. А тоді від ідеї штурму доведеться відмовитись.
Звісно, Інґварові не місце на полі битви. Більш того, бажано тримати хлопчика якнайдалі, у безпечному місці. Та як відпустиш його від себе?! І головне з ким відпустити?! Сам ярл більше довіряв своїм норвежцям, шведи ж навпаки не надто вірили їм. Отже, якщо про хлопця піклуватимуться люди Рюрика, непокоїтиметься Хельґ. Якщо доручити це норвежцям, тоді шведи мимовільно відволікатимуться від битви.
А що станеться у разі, коли раптом кляті склавини довідаються про місце, де охоронці (норвежці чи шведи байдуже) переховуватимуть хлопця?! Полонивши Рюрикового спадкоємця, вони матимуть змогу висувати будь-які умови, включно до повного зняття облоги. Тому і це не годиться!..
Розмірковуючи над обома ризикованими можливостями, ярл дедалі більше переконувався у неприйнятності свого початкового наміру. Але якщо, маючи під рукою сотню горлорізів, він водночас не може ризикнути, відкрито напавши на ворогів, який тоді сенс у всьому цьому поході?! На що тут загалом розраховувати тільки лише на переляк миролюбних землеробів-склавинів перед відчайдушно хоробрими мандрівниками?!
Хельґ спробував уявити, як приводить невеличку дружину під стіни Києва-міста, як виголошує вимогу здатися без бою, як князь боягузів-склавинів (наскільки відомо, звати його Хьоскульдом) одразу підкоряється бо слимаки не можуть чинити жодного спротиву несамовитим сміливцям
Але ж ні!!! В жодному разі нічого подібного не станеться: про склавинського князя відомо, що він три чи чотири рази водив дружину на Константинополь і не без успіху. Щоправда, наприкінці якогось із походів прийняв віру ромейську, віру невдах і боягузів
Тим не менш, без крові не обійдеться.
А отже, без ризику для життя малолітнього Інґвара не обійдеться також.
Ну що ж
Отже, треба діяти в інший спосіб.
Але в який саме?!
Цього Хельґ не уявляв. Хоча придумати щось мав негайно: інакше похід у склавинські землі втрачав сенс.
До речі, з цим можна було би сяк-так змиритися. Ну, повернув би він назад, підготувався би краще і знов у похід! Але ж і це неможливо!!! Й не лише тому, що жоден вікінг не відмовиться від походу, навіть не спробувавши зійтися з ворогом у двобої, а це вже відверте боягузтво. Були ще дві причини не відмовлятися від задуманого негайно.
2«Треба зупинити їх, Хельґу! Треба позбавити мерзотних рабів самої можливості втекти у склавинські землі а це стане можливим, коли у Києві-місті володарюватиме справжній нащадок вікінгів. Мій син Інґвар має стати тамтешнім князем ти розумієш це, Хельґу Орварде?! Мій Інґвар!.. І саме ти допоможеш йому якнайшвидше і якнайнадійніше вкорінитися у самісінькому серці склавинських земель. Допоможи в цьому, Хельґу!!! Заприсягнися, що допоможеш»
І він заприсягнувся, бо чудово розумів, чим усе скінчиться, якщо не зім'яти клятих склавинів і не розчавити їхнього князька Хьоскульда. Під його владу тікали всі невдоволені пануванням вікінгів жителі ладозьких, новгородських та інших північних земель. Почалося це після поразки й жорстокої, хоч і справедливої, страти Вадима Хороброго,[16] а як не стало Рюрика втечі на південний схід перетворилися на справжню пошесть. Якщо це неподобство триватиме й надалі, то через пару десятиліть північні землі спустошаться з кого тоді данину збирати?!
А все тому, що підкореним народам не подобався скорий і праведний суд хоробрих ярлів. Ці нероби вважали за краще по домівках сидіти і байдикувати, ніж чимось корисним займатися природно, з такими ледарями поводитися треба з усією суворістю! Отож і шукали невдячні раби найменшої нагоди, щоб напаскудити своїм господарям. Саме це сталося того разу, коли до Рюрика надійшла звістка про підступні наміри полочан: уклавши таємний союз із муромою, виступити проти влади прибульців-вікінгів.
Не вагаючись, конунг зібрав дружину, пішов походом на Полоцьк аж тут нова звістка: повстання у Новгороді! Он воно що, виявляється підступні новгородці розпустили плітки про полочан і мурому, а тільки-но конунг за поріг вони і скористалися нагодою!!! Довелось терміново вертатися, щоб харалужними мечами заспокоїти гарячі голови, адже чутки про наміри полочан вкупі з муромою це одне, з цим можна впоратися згодом,[17] тоді як реальний бунт новгородських рабів зовсім інше.
Не оминула справедливість і Вадима ватажка повстанців, який, бачте, мав нахабство іменуватися Хоробрим. Оскільки цей раб претендував на княжий стіл, Рюрик наказав віддати йому всі почесті, належні справжньому конунгові. Отож бранця відвезли на берег Ільмень-озера, міцно зв'язали, поклали до човна на оберемки политого смолою хмизу, відштовхнули від берега, а навздогін запустили стріли з прив'язаними шматочками запаленої паклі.
Ярл Хельґ був присутнім при виконанні вироку, тож на власні вуха чув прокльони на адресу вікінгів, що долинали з палаючого човна. Перш ніж згоріти живцем, ватажок бунтівників викрикував якісь нісенітниці про Рюрикового нащадка, який начебто розіб'є загони закутих у залізо північних воїнів, але водночас цілуватиме під хвіст південних собак.[18] Остаточно ж славу Новгорода потопить у крові інший Рюриків нащадок: цей божевільний нібито змішає варязьку кров із якимись темними дикунами чи то з мордвою, чи з Москвою[19]
На цьому прокльони нарешті урвалися: палаюча могила відпливла вже далеченько, тож відчайдушні крики з полум'я ледь-ледь долинали до берега.
Звісно ж, Рюрик мусив якось зреагувати на почуте бо всім відомо, що передсмертні прокльони мають особливу магічну силу. Отже, щоб відвести майбутні загрози від свого роду, конунг вирішив посадити сина Інґвара на княжіння не в Новгороді й не в Ладозькій землі, а десь подалі. Склавинське Київ-місто видавалось ідеальним прихистком: його треба всього лише підкорити а це нібито зовсім не складно.
Водночас годі було й шукати кращого виконавця останньої волі конунга, ніж його родич безземельний норвезький ярл Хельґ Орвард, якого не надто добре знали не тільки шведські дружинники Рюрика, але й утікачі-новгородці. Таким чином, у Києві-місті він міг лишатися невпізнаним, доки сам не побажав би назватися справжнім ім'ям
Невпізнаним?!
А нумо
Нумо!..
Хельґ замислився настільки глибоко, що відірвав погляд від темної річкової поверхні, заплющив очі, опустився на палубу й закляк, немовби заснувши. Та насправді ярл не спав, а напружено розмірковував десь із годину. Коли ж знову підвівся, то його губи під пишними вусами розтягнулися в задоволеній посмішці. Що ж, здається, він таки відшукав підходящий розвиток подальших дій! Якщо вчинити саме так, можна буде і у Києві-місті з сотнею вікінгів з'явитися, не привертаючи зайвої уваги, й малолітнього Інґвара жодному ризику не піддавати, і владу з рук м'якосердого Хьоскульда вибити!
Ярл здійняв догори правицю, привертаючи увагу веслярів, потім наказав стишити хід. Друга лодія з невеликим запізненням повторила той самий маневр, проте Хельґ показав жестами: наближайтесь до нас! Доволі швидко обидва судна порівнялися, тоді перекинувши над водою міцні мотузки, лодії підтягнули одну до одної упритул. Хельґ підійшов до борту, так само зробив Алберт Валссунґ,[20] який розпоряджався на другому судні.
Наказую всім негайно роззброїтися, мовив ярл якомога переконливіше. Нехай кожен залишить при собі хіба що довгий ніж, не більше
Що ти таке кажеш, Хельґу Орварде?! Хіба можна
Самим лише суворим поглядом глибоко посаджених очей з-під грізно зсунутих до перенісся брів ярл змусив свого полководця негайно замовкнути.
Отак-от краще, Алберте, мовив поблажливо. Я чудово розумію, що ми перебуваємо в чужій землі серед людей, налаштованих не надто гостинно. Якби не розумів, ми б розмовляли не посеред річки на зчеплених бортами лодіях, а о-о-он на тому березі.
Хельґ махнув рукою, вказуючи на зручне для стоянки плесо. Та в його наступних словах пролунало неприховане знущання:
Хоча там, на березі, ба навіть біля самого берега нас можуть підслухати, а потім розповісти про почуте іншим. А тому краще залишимося тут, на річковій бистрині.
Так, так, твоя правда, загомоніли веслярі.
Радий вашому розумінню, кивнув ярл, а тому продовжимо. Отже, спочатку всі роззброяться, не залишивши при собі нічого, окрім довгих ножів. Решту зброї потрібно сховати, але таким чином, щоб до неї легко було дістатися у потрібну мить. Далі, хто з вас має якісь прикраси, той нехай віддасть їх мені. Як-от я зараз
Хельґ зняв із середнього пальця правої руки золотий перстень, поклав собі на ліву долоню і додав:
Нехай те саме зробить кожен з вас. З одягом вчинимо так само: у кого є нове, красиве віддасте мені, натомість одягнете щось інше. До речі, зброю також можна переглянути, а не просто сховати: що є найкращого, віддасте мені. Зрозуміло?