Бідолашний Тартарен!.. не про себе він думав цією завбачливістю і зворушливою увагою він сподівався вмилосердити Тартарена-Санчо, що відтоді, як відїзд було вирішено, день і ніч допікав йому, шпетив його й гриз.
XIII. Відїзд
Нарешті урочистий, великий день настав.
Усі тарасконці з раннього ранку товпились на Авіньйонському шляху та поблизу будиночка з баобабом.
Вони стояли під вікнами, повилазили на дахи, повидиралися на дерева. Тут було все місто: ронські човнярі, вантажники, чистильники, міщани, ткалі, прядильниці, завсідники клубу. З того берега поприходили бокерці, з околиць позїжджалися у своїх критих брезентом візках городники, пригарцювали верхи на ставних мулах винарі; мули були прикрашені стрічками, бантиками, китицями, дзвінкими бубонцями. Приїхало навіть кілька гарненьких юних арлезіанок з повязаним блакитними стрічками волоссям, дівчат попривозили на сірих камарзьких кониках їхні залицяльники.
Увесь цей люд роївся біля садиби Тартарена того знаменитого пана Тартарена, який виряджався винищувати левів до терків.
Для Тараскона Алжир, Африка, Греція, Персія, Туреччина, Месопотамія це одна величезна, туманна, майже міфічна країна. І все те зветься терки (тобто турки).
Невимовно горді з тріумфу свого ватажка, в юрбі сновигали стрільці по кашкетах, полишаючи за собою, так би мовити, борозни слави.
Перед будиночком із баобабом стоять два великих візки. Хвіртка раз у раз відчиняється, і тоді видно, як по садку поважно походжають кілька чоловік. Слуги виносять скрині, ящики, спальні мішки і складають їх на візки.
Щоразу, коли виносять якийсь новий тюк, юрба хвилюється. «Це намет Консерви Аптечка Скрині із зброєю» голосно кажуть люди. Стрільці по кашкетах і собі докидають слівце.
Близько десятої години хвіртка розчинилася навстіж.
Юрба сколихнулась.
Він! Це він! залунало звідусіль.
Так, то був він.
Побачивши його, всі здивовано загукали:
Терок!
Він в окулярах!..
І справді, Тартарен Тарасконський, виряджаючись до Алжиру, вважав за потрібне вбратися як алжирець. Широченні шаровари з білого полотна, куца куртка з металевими ґудзиками, що щільно облягала стан, червоний пояс футів два завширшки. Шия відкрита, голова брита На голові височезна шешья (червона феска) з блакитною китицею завдовжки годі й сказати, яка вона була завдовжки! На кожному плечі важка рушниця, за поясом великий мисливський ніж, на животі патронташ, при боці револьвер у шкіряній кобурі. Оце й усе
А втім, даруйте! Я забув про окуляри, величезні сині окуляри, які, до речі, дуже личили нашому героєві: вони помякшували лютий вираз його обличчя
Хай живе Тартарен! Хай живе Тартарен! знову заревла юрба.
Великий муж усміхнувся, але не вклонився йому заважали рушниці. До того ж він уже добре знав, чого варта людська любов; може, він подумки навіть проклинав своїх жорстоких земляків: хіба ж не через них він мусив вирушати в мандрівку, залишивши свій будиночок гарний, затишний, білий будиночок із зеленими жалюзі? Проте ні словом, ані порухом він цього не виявив.
Гордий, величний, хоч і трохи блідий, вийшов Тартарен на шлях, пильно поглянув на свої візки і сягнистим кроком рушив до вокзалу, й разу не озирнувшись на будиночок із баобабом. Слідом за ним урочисто виступали бравий командир, чи то пак відставний начальник полкової швальні Бравіда, і голова суду Ладевез, за ними зброяр Костекальд і всі стрільці по кашкетах; позаду їхали візки, а вже за ними сунула юрба.
На вокзалі Тартарена зустрів сам начальник станції, старий вояка, учасник африканської кампанії 1830 року. Він довго і гаряче тиснув руку нашому героєві.
Експрес Париж Марсель іще не прибув. Тартарен, супроводжуваний своїм почтом, подався в зал для чекання. Начальник станції наказав зачинити ґратчасті двері, які вели до залу, щоб не товпились цікаві.
Тартарен із почтом хвилин пятнадцять походжав по залу. Розмовляли про мандрівку, про лови. Тартарен присягнувся, що кожному стрільцеві по кашкетах надішле в подарунок левячу шкуру. Він записував на шкури, як на кадриль.
Безстрашний тарасконець, спокійний і лагідний, мов Сократ, коли пив цикуту, до кожного всміхався й обзивавсь приязним словом. З усіма він поводився просто й привітно, так наче хотів, вирушаючи в далеку дорогу, залишити по собі найкращі спогади, а також щирий жаль. Слухаючи свого ватажка, стрільці по кашкетах утирали сльози, а декого наприклад, голову суду Ладевеза й аптекаря Безюке гризло каяття.
Позабивавшись у кутки, схлипували залізничні службовці. А знадвору до залу зазирали крізь ґрати тарасконці й вигукували:
Хай живе Тартарен!
Нарешті вдарив дзвін. Під склепінням розлігся глухий гуркіт і пронизливе свистіння.
У вагони! У вагони!
Прощавайте, Тартарене! Прощавайте!
Прощавайте всі!.. пробурмотів великий муж і, підступившись до бравого командира Бравіда, в його особі розцілував свій любий Тараскон.
Потім він піднявся на приступку і ввійшов у вагон, повний парижанок. Побачивши цього дивного чоловіка, обвішаного карабінами та револьверами, дами отерпли від жаху.
XIV. Марсельський порт. Відпливаємо! Відпливаємо!
Першого грудня 186 року, ясного, теплого полудня, зчудовані марсельці побачили, як на вулицю Канебєр, залиту зимовим провансальським сонцем, вийшов терок, та ще й який терок! У Марселі, далебі, терків не бракує, але такого вони ще не бачили!
Ви, звичайно, вже здогадалися, що цей терок не хто інший, як Тартарен, великий Тартарен Тарасконський! Разом зі своїми скринями зі зброєю, з аптечкою, з консервами він сунув набережною до пристані пароплавної компанії «Туаш», де стояв пакетбот «Зуав», на якому наш герой мав плисти туди.
У Тартаренових вухах ще й досі лунали оплески тарасконців, його сліпило південне сонце, пянили пахощі моря, і він ішов, гордо підвівши голову, зі своїми рушницями за плечима, й замилувано дивився на марсельський порт він бачив цей чудовий порт уперше. Нашому тарасконцеві здавалося, що він марить. Йому ввижалося, що він Сіндбад Мореплавець, який блукає казковим містом із «Тисячі й однієї ночі».
Куди не глянь скрізь густий ліс щогл і рей. Майорять прапори всіх держав: російські, грецькі, шведські, туніські, американські Вздовж усієї набережної кораблі із наставленими, наче багнети, бушпритами. Під бушпритами наяди, богині, діви Марії та інші деревяні розмальовані статуї; кожен корабель названо іменем якоїсь із них. Усе це поточене, поїдене морською водою, все мокре, все запліснявіле Де-не-де поміж кораблів видніє клапоть моря наче широка муарова стрічка, закапана олією Хмари чайок, що крізь плетиво рей здаються якимись химерними цятками на тлі блакитного неба Всіма мовами перегукуються юнги.
На набережній, поміж ручаїв масної темно-зеленої води, насиченої содою, вони текли від миловарень, рояться митники, комісіонери, візники зі своїми двоколками, в які запряжені корсиканські коники.
Крамниці найрізноманітнішого одягу, задимлені бараки, де матроси готують собі їжу, продавці люльок, мавпочок, папуг, канатів, полотна, чудернацького мотлоху, зваленого на купи, в ньому можна знайти і старі кулеврини, і величезні позолочені ліхтарі, і старі талі, і старі поламані якорі, і старі снасті, і старі блоки, і старі рупори, і підзорні труби часів Жана Варта та Дюге-Трюена. Продавщиці їстівних слимаків, які сидять навпочіпки й верещать, навперебій закликаючи покупців. Матроси, які несуть мазниці з дьогтем, паруючі казани, величезні коші, повні спрутів їх миють у каламутній воді фонтанів.
Скрізь навалено купами різні товари: шовки, мінерали, деревину, сукна, свинцеві болванки, цукор, стручки, рапс, лакрицю, цукрову тростину. Мішанина Сходу із Заходом. Гори голландського сиру, який генуезці власноруч вифарбовують у червоний колір.
Далі хлібна пристань; вантажники, стоячи на високих сходнях, висипають на берег зерно із лантухів. Золотим потоком тече воно в білій куряві. Чоловіки у червоних фесках розміреними рухами точать його на великих решетах із ослячої шкури, а потім вантажать на хури; хури відїздять, а за ними біжить юрба жінок та дітлахів із віничками й кошиками
І ще док. Величезні кораблі перекинуто набік їх очищають від водоростей, обпалюючи вогнищами з хмизу. Занурені у воду реї, дух смоли, оглушливий стукіт це теслярі обшальовують деревяні борти великими мідними листами.
Подекуди ліс щогл був не дуже густий, і тоді Тартарен бачив вхід у порт, безупинний рух кораблів: ось відчалює англійський фрегат, який попливе до Мальти, чепурний, вишаруваний до блиску, всі офіцери в жовтих рукавичках; а ось під гучні крики та лайку відпливає великий марсельський бриг на кормі стоїть огрядний капітан у сюртуку й шовковому капелюсі і віддає команди провансальською говіркою. Інші кораблі линуть у відкрите море, піднявши всі вітрила. А здалеку, мовби пливучи в повітрі, у сяйві сонця підходять до порту інші кораблі.