Класична школа політичної економії, започаткована А. Смітом і Д. Рікардо, мала великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн.
Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Ф. Бастіа, Дж. Мілля та інших вчених, котрі, розвиваючи положення класичної школи, прийшли до розуміння того, що значну роль у процесі виробництва та обміну відіграє субєктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, і економічна поведінка субєктів ринку зобовязує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як інвестиції, кризи та економічна роль держави знайшли своє місце в наукових дослідженнях.
Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку ортодоксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу економічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи системного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.
Автори економічних теорій першої половини ХІХ ст. стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашого часу.
Марксистська політична економія, середина ХІХ ХХ ст. Марксизм виник у 40-х рр. ХІХ ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу. Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками і свідками утвердження капіталістичних відносин, отже, формування марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння. Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.
Це позначилось на методології дослідження. Маркс та Енгельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що традиційно повязується з історичним методом і уможливлює розгляд головних складових розвитку суспільства з позиції ґенези кожної з них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну.
Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історичних фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розуміння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Поряд з цим вони скористались підходом, характерним для класичної школи, що відзначався глибиною проникнення в суть явища, виокремлюванням найголовнішого, визначального в суспільному економічному розвитку. Цей метод отримав назву наукової абстракції.
Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було започатковано К. Марксом та Ф. Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом визначенням економічних процесів як фази соціальноекономічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство, таким чином, розглядається з погляду боротьби класів.
У фундаментальній праці К. Маркса «Капітал» відображено діалектику розвитку капіталістичного суспільства, усебічно проаналізовано все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, подано визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, з огляду на теоретико-економічні аргументи.
Маржиналізм, ХІХ ст. В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Обєктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що відбувались в цей час у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково технічного прогресу. Серед цих змін перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування нових, складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільноекономічної практики.
Маржиналізм, ХІХ ст. В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Обєктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що відбувались в цей час у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково технічного прогресу. Серед цих змін перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування нових, складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільноекономічної практики.
Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (англ. marginal граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея дослідження граничних економічних величин як взаємозвязаних явищ економічної системи на різних рівнях фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.
Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці. Серед відомих представників цього напряму Г. Госсен, Й. фон Тюнен, Ж. Дюпюї, О. Курно, К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк, А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Кларк, К. Вікссель, В. Парето.
Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалася у 70-ті рр. ХІХ ст. (К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк). Її характерні методологічні особливості: ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; використання в якості головного обєкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; визнання домінування споживання над виробництвом.
У 90-х рр. XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембриджська економічна школа, засновником якої був Альфред Маршалл. Ця школа започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний.
У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, обєднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозвязку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл запропонував замість понятття «політична економія» поняття «економікс», визначаючи її як науку, що вивчає людство в його повсякденному житті; ця наука розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра повязана з придбанням і споживанням матеріальних складових добробуту.
Неокласичний напрям, кінець ХІХ ст. Характеристиці принципів неокласицизму у різних формах та варіантах його вияву приділяється багато уваги у західних і вітчизняних джерелах. Зокрема, слід згадати праці таких авторів, як М. Блауг, Кеннет Дж. Ерроу, Е. С. Фелрс, Мюррей Мілгрейт, Джон Харсані, Джон Ітуелл, Ральф Дарендорф, Філіп Кейган, Тоні Аспромургос, Олівьє Жан Бланшар, Петер Груневен, А. В. Бузгалін, А. І. Колганов, С. С. Дзасаров, С. М. Меншиков, Г. X. Попов та ін.
Основні парадигмальні положення неокласицизму сформульовані цими дослідниками так:
в онтології (структурі суспільного буття) суспільство складається не з соціальних верств, груп і класів, а з самодостатніх індивідів;
епістемологія (теорія пізнання) майбутнє передбачуване для окремого індивіда, отже, прогнозування, розрахунки з боку якогось суспільного центру, зокрема держави, не потрібні;
антропологія (вчення про природу людини) неокласика виходить із гіпотези «раціональної економічної людини», яка наділена видатними обчислювальними здібностями, що дозволяє їй визначати можливі варіанти розподілу основних змінних економіки, внаслідок чого стає можливим максимізувати очікувану корисність.
Кейнсіанство, ХХ ст. У 30-х рр. XX ст. дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу як на ринку товарів, так і на ринку праці та ринку капіталу. Наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз.