Кейнсіанство, ХХ ст. У 30-х рр. XX ст. дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу як на ринку товарів, так і на ринку праці та ринку капіталу. Наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз.
Кейнсіанство одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій Джона Мейнарда Кейнса. У роботах Кейнса розглянуто національне капіталістичне господарство в цілому, він оперує переважно агрегатними категоріями споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові звязки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономікою. Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати у сфері попиту. На перше місце вчений висунув проблему «ефективного попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, на його думку, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У звязку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення. Відповідно до концепції Кейнса «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання та нагромадження. Поява концепції Кейнса закономірно породила великий резонанс у капіталістичному світі та справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії і економічної політики. Послідовники Кейнса (Е. Хансен, С. Харріс, Ф. Перру, Є. Домар, Р. Харрод) висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського періоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.
Неолібералізм, ХХ ст. Неолібералізм напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище субєктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у звязку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що залежать від успіхів економіки і сприяє її розвитку.
Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).
Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризму.
Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.
Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.
Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення у теоріях нового напрямку сучасної економічної думки «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».
Зазначимо, що теорії мікро- та макроекономічного аналізу, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства тощо займаються функціональнофакторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення усталених темпів економічного зростання як основи та умови економічного розвитку.
4.2. Інституціоналізм, неоінституціоналізм: його роль у розвитку методології економічних досліджень
Інституціоналізм є своєрідним напрямом в економічній науці, оскільки його прихильники в основу аналізу беруть не лише економічні проблеми, але звязують їх з проблемами політичними, соціальними, етичними, правовими.
Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків, критикуючи їх за відмову від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі, а також вчень неокласиків через їх схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Зауважимо, що він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набирав нових рис, змінилося його місце в науці, а ідеї позначилися на поглядах багатьох економістів. Оскільки ідейно-теоретичним основам інституціоналізму притаманні прагматизм та реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, його значення для сучасної економічної науки постійно зростає.
Зауважимо, що ефективна реалізація функцій сучасної економічної науки можлива лише за умов дотримання певних принципів, серед яких передовсім треба назвати принцип методологічного плюралізму, подолання предметної й методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, збагачення понятійного апарату політичної економії, насамперед через поєднання категоріального й інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій та соціальних форм розвитку економічних систем. Адже інститути, на відміну від системи категорій, які є формами усвідомлення економічних явищ, окресленими в поняттях науки, такими, що відбивають в обєктах вивчення лише їхні спільні риси, являють собою порівняно стійкий набір правил та організованих практик, які вкорінені у структурах значень і ресурсів, що відносно інваріантні при зміні конкретних індивідів та порівняно стійкі до особливих уподобань та очікувань авторів і до зовнішніх обставин, що видозмінюються.
Поєднання категоріального та інституціонального аналізу не означає відмови від використання категоріального апарату для проникнення в сутність та зміст економічних процесів і явищ, але воно забезпечує перехід політичної економії, економічної теорії в цілому на якісно новий рівень можливостей у сутнісному аналізі, оскільки за допомогою інституціональної методології й інституціонального інструментарію такий аналіз набуває рис конкретності, позбуваючись надмірної абстрактизації. Адже, як зазначав Д. Норт, головна роль, яку інститути відіграють у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча й не обовязково ефективної) структури взаємодії між людьми.
Інституціоналісти вже на початку становлення системи своїх поглядів на закономірності економічного розвитку намагалися структурувати та інструменталізувати свою концепцію, що і сьогодні забезпечує їм необхідну методологічну базу аналізу, створює умови для розвитку самої концепції, робить її конструктивною. Зокрема, вже Т. Веблен, один із засновників інституціоналізму, визначаючи обєкти економічного дослідження, виокремлює низку інститутів, зокрема соціальних, соціально-економічних, економічних, еволюція та взаємодія яких забезпечує власне економічний розвиток, тобто вимагає поглибленого теоретичного аналізу.
Взагалі поняття інститут різні економісти розуміють порізному. Зокрема, Т. Веблен визначав інститут як поширений (звичний) спосіб думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особистістю, та окремих функцій, що ними виконуються. Він вважав також, що інститути це «звичні способи реагування на стимули, які створюються обставинами». Оскільки ж обставини постійно змінюються, інститути також мають змінюватися, змінюючи тим самим суспільство. Такі зміни Т. Веблен уявляв як природний відбір найбільш пристосованого способу мислення, процес вимушеного пристосування індивідів до оточення, що поступово змінюється мірою розвитку суспільства та соціальних інститутів, в умовах яких проходить людське життя.