Сучасні інституціоналісти розрізняють поняття інституція та інститут, визначаючи суть першого як звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а другого як закріплення цих звичаїв та порядків у вигляді закону або установи. На такій основі зявляється розуміння інституту як сукупності формальних і неформальних правил і норм, а також механізмів, що забезпечують їх дотримання (виконання).
Визначаючи економіку як сукупність інститутів, що формують ринки і за допомогою яких ринок діє, підкоряючись певним правилам, інституціоналісти водночас не зводять свій аналіз лише до ринкових інститутів. Т. Веблен, наприклад, розглядаючи «безпосередньо економічні», або «економічні за своїм характером» інститути, як «економічну структуру суспільства», що складається з двох сторін: одна має відношення до «бізнесу», а друга «до промисловості», говорить про їх нерозривний звязок із інститутами соціальними. Останні, в його розумінні, є особливими способами існування суспільства, які утворюють особливу систему суспільних відносин і виступають дієвим чинником відбору та пристосування, в процесі якого відбувається формування переважаючих або панівних типів відносин, тобто економічних інститутів, та духовна позиція субєктів цих відносин. Водночас трансформація самих соціальних інститутів, на думку вченого, в основі має сили, повністю економічні за своєю природою.
Отже, інституціоналізм, від самого зародження передбачає розширення рамок політичної економії, збагачення її предмета та методології за рахунок визнання обєктивного характеру взаємодії економічних і позаекономічних, зокрема соціальних чинників економічного розвитку, та необхідності дослідження їхнього впливу на динаміку, терміни та якість змін економічних інститутів за умов як локальних, на національному рівні, так і глобальних трансформаційних процесів.
Після Другої світової війни відбулося відродження інституціоналізму. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові обєкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін., що сприяло появі неоінституціоналізму. Серед відомих учених цього напряму Дж. Гелбрей, Р. Коуз, Дж. Бюкенен.
Зокрема, Р. Коуз визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Скорочення трансакційних витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Звязок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Р. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхідності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються субєктами господарювання ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії).
В основу теорії суспільного вибору Дж. Бюкенена покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Бюкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.
Політику Бюкенен трактує як обмін, проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна, адже у них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на певні суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тому, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Усунути цю нерівність можна за допомогою реформування політичної системи, яке передбачає поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, таким чином, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
Політику Бюкенен трактує як обмін, проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна, адже у них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на певні суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тому, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Усунути цю нерівність можна за допомогою реформування політичної системи, яке передбачає поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, таким чином, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
У цілому, сьогодні інституціоналізм і його новітня течія неоінституціоналізм, своїми загальнотеоретичними висновками і положеннями безпосередньо впливають на розуміння закономірностей трансформаційних процесів сучасності, сприяючи окресленню та визначенню методології їх досліджень, першорядних кроків зі створення концепції та моделі становлення нової економічної, господарської та соціальної системи в країнах.
4.3. Сучасна політична економія, її предмет і функції
Наповнення предмета політичної економії у другій половині XX ст. новим змістом, відмінним від змісту предмета «економіки», було природною реакцією на проблеми, спричинені змінами в можливостях розвитку економіки та суспільства, інституціональних форм їх функціонування на сучасному етапі їхнього життєвого циклу. На перший план виходять проблеми взаємодії економіки та політичних чинників, влади, розподілу доходів як основи формування системи мотивації інноваційного типу, природи монополістичного капіталізму, взаємозвязок глобальної економіки та національних людських ресурсів; аналіз, діалектична інтерпретація та пояснення природи суперечностей сучасного капіталізму; соціально-економічні проблеми та наслідки глобальних транснаціональних процесів; моделі соціальноекономічного розвитку країни; дослідження ролі інститутів в економічному розвитку тощо.
Безперечно, в розвинених економіках актуальні для економічної теорії проблеми, в межах предмета неокласики, повязані з домінуванням функціонально-факторного аналізу поведінки економічних субєктів стосовно ефективного використання обмежених ресурсів в інтересах забезпечення сталої динаміки економічного зростання та розвитку, тобто насамперед із пошуком ефективних методів використання природних, фінансових, організаційно-економічних ресурсів. Одна з принципових відмінностей функціонально-факторного методу від сутнісного (якісного) аналізу соціально-економічних відносин полягає у тому, що він передбачає аналіз усіх категорій не з точки зору вертикального причинно-наслідкового звязку, а в їх взаємодії як рівнозначних категорій.
Якщо враховувати, по-перше, домінування у структурі сучасних факторів виробництва ресурсів, що забезпечують системний інноваційний розвиток економіки, по-друге, стабільно високий інтерес з боку дослідників теоретичних проблем економічного розвитку до ресурсу соціального, політичного, фактично відбувається повернення до соціально-економічних відносин, відносин власності, принципів і характеру взаємодії економічних субєктів, хоча й на основі якісно нової, цивілізаційної парадигми, яка виходить із визнання людини, людини творчої праці, «людини діла» центром інтересів у сучасній економічній системі і водночас її центральною фігурою.
Принципово новим тут є той факт, що формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, а цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності. Такий висновок можна повязати з тим, що цивілізація, на думку відомого російського теоретика В. З. Балікоєва, на відміну від формації повязана не стільки з матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки наявним способом виробництва.
На наш погляд, неокласична економічна теорія, звертаючись до функціонально-факторного аналізу механізмів використання обмежених ресурсів, свідомо чи несвідомо відсторонюється від реальної умови та проблеми їх функціонування, яка полягає в такому: обмеженість ресурсів має, крім природного, технологічного, ще й інституціональний, соціальний або мотиваційний характер.