Ти не боїшся смерті? навіщось спитав Ліберман у коридорі.
Вона засміялася.
Комісаре, я вже мертва. Мене вбивали не раз. Спочатку, коли дезертири увірвалися в будинок мого дядька, вбили його, всю його родину, узялися за мене. Потім, коли мене схопили солдати по дорозі до Петербурга. Після того я вже нічого не боюся.
Міра згадала, як лежала під деревом. Її руки були привязані до стовбура. Одежа зірвана. Час від часу до неї підходили по одному пяні солдати і злягалися з нею. Вона була непритомна, когось це задовольняло. Кого ні, той опритомнював її ляпасами. Тоді вона починала смикати руки, звязані мотузкою.
Ну відкрий очі, відкрий! Пяний дезертир у соболиній шубі нахилився над нею. Відкрий очі, відкрий, хочу їх бачити! Плескав її по щоках. Міра опритомніла. Солдат заліз на неї, спустив штани, почав рухатися. Шуба накривала їх обох. Солдат кректав від задоволення. Міра смикала руки. Смикала, смикала і смикала. Нарешті мотузка впала. Руки вільні. Міра не поспішала, лівою рукою ковзала під шубою. Знайшла ремінь з кобурою. Дезертир охав усе гучніше. Потім почав сіпатися, наче його судомило. І тут пролунав постріл. У голову. Дезертир завалився на Міру. Вона ледь зіштовхнула його з себе, підвелася. Ноги не тримали її, вся тремтіла. Намагалася іти, хапалася за гілки і стовбури дерев, щоб утриматися на ногах. З кожним кроком ступала все впевненіше. І наближалася до великого багаття, навколо якого сиділа пяна солдатня. Потім постріли і крики. Чоловічі.
Я вже нічого не боюся, Ліберман відчуває у погляді Міри стільки ненависті, що більше не вагається.
Розстріляти! Негайно!
Її вивели, посадили в машину, в якій було троє озброєних чекістів, надійних людей, відданих революції. Мусили вивезти за місто, на полігон, де виконувалися вироки. Але машина не доїхала до полігону. Зранку машину знайшли на околиці міста. Машину і тіла двох чекістів. Третій зник разом з Мірою. Його знайшли згодом. Закрутила йому голову, примусила стріляти в товаришів, використала, а потім вбила.
І цього твого Чета вона вбє. Бо вона не жінка, вона гадюка! Ліберман аж кулаком по столу вдарив.
Та ну! Баба і є баба, гмукнув Єрофеєв і взявся за флягу зі спиртом.
Досить, зупинив його Ліберман. Завтра рано виступати. Ми повинні їх випередити.
Та нікуди не дінуться. Хоча Чет ще той хитрун, визнав Єрофеєв і зітхнув, дивлячись на флягу зі спиртом. Випив би ще. Бо війна важка справа. І коли лягати спати тверезим, то нізащо не заснеш. Бо все якась маячня ввижатиметься. Кров, тельбухи, трупи. А як спиртику випити, то воно легше спиться. Набагато. Поки комісар укладався, комполку ще зробив потайки кілька ковтків, запив водою і тоді вже пішов спати.
Розділ 3
Зустріч Із Вовчою дивізією
Чет та Міра переночували у копиці соломи, а ледь почало світати, сіли на коней і рушили. Зараз їхали верхи лісовою дорогою. Прислухалися. Навколо все було тихо. Дивилися і на сліди, добре помітні на піску.
Хтось їхав перед нами. Вчора, мабуть, сказала Міра.
Чет кивнув, потім подивився на неї. Відвернувся, кусав губи. Гостро схотів почути її голос.
То кажеш, золото?
І золото і діаманти. Багато, кивнула Міра. Вона обірвала поділ сукні, щоб зручно було сидіти верхи. Хоч і без сідла, а трималася на коні так, наче все життя верхи їздила.
Де багато золота, там багато і бажаючих.
Ну, кількість бажаючих завжди можна зменшити. Міра засміялася і поплескала долонею по гвинтівці вістового, яка була в неї за плечима.
Їхали далі. Тиша, тіні від дерев. Коні вгрузали копитами у торішнє листя, яке вкривало лісну дорогу товстим шаром. Зненацька пролунали постріли. Чет гепнувся на землю, Міра теж. Лежали у неприродних позах, наче мертві. Хвилина тиші, потім з кущів вибігли якісь озброєні дядьки у строкатому одязі, але всі у шапках з вовчими хвостами. Поспішали до тіл, перегукувалися між собою, що, нарешті, узяли хоч якусь здобич. Два коні, зброя, а ще, може, і по кишенях щось є.
Чорт! Старці! Навіть сідел немає! забідкався один з нападників.
Та хоч щось! примирливо сказав інший.
Вони вже звикли, що в цих багато разів обідраних краях годі й сподіватися на багату здобич. Наближалися до Чета та Міри, зброю опустили. Коли постріли. Чет стріляв одразу з двох рук, Міра з одної, але лупила гвинтівкою прямо в лоб. Нападники попадали, не встигнувши зробити жодного пострілу.
Тиша. Чет вичекав з хвилину, роздивлявся, чи немає когось у кущах, потім підхопився і побіг, пригинаючись до землі, готовий стріляти при першій нагоді. Ось він вже був біля нападників. Всі мертві. Підійшла тихо, наче кішка, і Міра. Торкнулася ногою вовчого хвоста на шапці одного з загиблих.
Вовча дивізія.
Ти їх знаєш? спитав Чет.
Було діло, вона посміхнулася.
Кілька місяців тому Міра їхала у потязі, повному біженців з півночі, що тікали від кривавого бунту на начебто спокійний південь. Міра сиділа біля вікна і відверто нудилася у компанії корнета Соловейчика, невисокого, худорлявого, гарячкуватого хлопця, який намагався виглядати дорослим та мужнім. Корнет, чомусь одягнений у парадний мундир, сидів павичем, час від часу торкався кобури з револьвером, який надавав йому впевненості. Навпроти сидів худий і голомозий чоловік у пенсне. Корнет вже деякий час з ним сперечався. Мірі було нудно, то вона роздивлялася пейзажі за вікном. То ліси були, тепер ось поля.
Голодранці не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римі, хоч у нас при Пугачові! майже кричав Соловейчик і гупав кулаком по столу, щоб приховати тремтіння свого голосу.
Але ж от у Франції голодранці у свій час перемогли! єхидно зауважив дядько в пенсне.
Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», і подивився зневажливо, хоча і сам не багато пороху понюхав.
Так то ж Франція! Господи, та вони жаб їдять! У них що завгодно може трапитися! А ми руські люди! Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув і ледь не засичав, бо забився.
Корнете, ви на дві чверті поляк, а ще на чверть німець, якщо я не помиляюся! вїдливо нагадав співрозмовник, який добре знав батьків Соловейчика, дрібних поміщиків з-під Ревеля.
Кров не важлива! Важливий дух! закричав Соловейчик, якому за ту німецьку чверть крові довелося багато вислухати ще у кадетському училищі, під час Першої світової війни, коли німці стали головними ворогами. Далі довелося слухати від бойових товаришів на фронті, де він пробув усього місяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворів на грип і був відправлений у тил. Сподівався, що тепер надолужить своє у священній війні з червоними бунтівниками. По духу я руська людина! На відміну від деяких, які мовби й руські, а поводяться гірше за жидів!
Соловейчик натякав, що його співрозмовник їхав не до армії вступати добровольцем, щоб боротися з комуністичною заразою, захищати Русь від жидо-комуняцької сволоти, а тікав до Константинополя. Не хотів проливати кров за царя і Вітчизну, точніше, тільки за Вітчизну, бо цар сам відмовився від трону, завдавши болючого удару всім монархістам. Хоча деякі вважали, що государя-імператора під загрозою смерті примусили зректися престолу.
Я почав було з образливою посмішкою чоловік, але продовжити не зміг, бо в голову йому потрапила куля. Кров і шматочки черепа розлетілися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла. Ще постріли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це і затремтів. Вбитий завалився на стіл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Міра скривилася.
Корнете, поводьтеся, як офіцер! тихо сказала вона й обережно визирнула з вікна.
Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого співрозмовника, який завалився на стіл і світив діркою у потилиці. Потяг тим часом їхав далі, весь у пострілах та криках. Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:
Господи! Ми пропали! Вовча дивізія! Ми пропали! За що, Господи, за що?
Соловейчик підхопився, намагався кудись бігти. Але в коридорі вагона була така метушня, що не проштовхатися, і корнет повернувся з побілілим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.
Міро! Ми пропали! Вони звірі! Вони будуть нас катувати! Це Вовча дивізія! Нас чекає страшна смерть! шепотів він, блідий та в сльозах.
Міра знову подивилася у вікно.
Можливо, сказала спокійно.
Міро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! закричав корнет.
Сядьте, наказала Міра. Тихенько, але так, що корнет сів і почав дивитися на неї з надією, наче розгублена дитина на дорослого. І сидіть тихо.
Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацію за вікном. Потяг все ще мчав, а з двох боків за ним летіла орда вершників з вовчими хвостами на шапках. Вони стріляли по вагонах і поступово наближалися. З потяга по нападниках ніхто не стріляв. У ешелоні їхали одні лише біженці, охорони не було. Хіба що кілька офіцерів, які зараз похапцем зривали форму і викидали її у вікна, а самі вбиралися в цивільне. Бо ж відомо, що Вовча дивізія була особливо жорстока до офіцерів та комісарів. Таке з ними робили, що страшно навіть говорити про це. Корнет чув ті розмови, і перелякано дивився, як вершники стрімко наближалися до вагонів.