Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.
Чет застрибнув на коня та поїхав геть.
Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, зітхнув Єрофеєв. Хоча ж кому, як не йому, її відчувати! Сироті селянській! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважає революцію серцем відчути.
Ти ж кажеш, що селянин? не зрозумів Ліберман.
Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь не під тином народжувала, по чужих хатах жила, потім захворіла та померла. Дитину чужі люди підібрали, виростили. Але казали, що батько його офіцер, дівчину спокусив, а потім покинув. То, може, ота кров панська і не дає Чету відчути революцію? Хоча інший, навпаки, білих би не любив, бо через офіцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а він на хуторі засів. Нецікаве йому ані майбутнє світле, ані всесвітня справедливість!
А як у полку опинився? спитав Ліберман.
Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив, пояснив Єрофеєв. Він добре памятав, як все було.
Хату в полі оточили кілька десятків солдатів, які поховалися, хто за деревами, хто за сараєм, і чекали. Єрофеєв підїхав до воріт, коня там залишив, зайшов у двір. З хати Чет вийшов, при зброї. Єрофеєву соромно було в очі товаришу дивитися, але що комполку міг зробити, коли наказ про загальну мобілізацію?
Привіт, Чете.
Привіт, Андрію. Чи в гості приїхав? спитав Чет і посміхнувся. І не сам, дивлюся.
Не в гості, Чете, у справах. Мобілізація в нас. Забираємо тебе до армії.
Ох, Андрію, наслужився я в армії.
То царська була армія, а це наша, робітничо-селянська, Червона. Зовсім інша справа.
Справа інша, а забривають, як і раніше.
Бо свідомість низька у селян. Для них же комунізм будують, а вони ото поховалися по хатах і знати нічого не хочуть. Доводиться силою заганяти.
Мене теж силою будеш, Андрію?
Всіх, Чете, всіх. Дивися, в тебе ж он жінка є, хутір. Або іди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка, сказав Єрофеєв.
Лякаєш, чи що?
Ні, не лякаю. Розповідаю, що відбувається. Солдати стоять за двором. Не підуть вони звідси доти, поки ти в армію не підеш. Або доти, поки не спалять тут все. Тобі обирати, каже Єрофеєв і дивиться кудись у бік.
Чет мовчить, для комполку те мовчання неприємне.
Ти зрозумій, що просто нині момент такий. Революція у небезпеці, і нам тут не можна слабини давати. Маємо бути твердими та суворими. Поставити під штик усіх, хто гвинтівку втримати може. Щоб захищали революцію, яка заради трудящих, заради тебе і мене. Немає іншого шляху. Розумієш? подивився Єрофеєв на Чета. Той посміхнувся криво. Ще постояли деякий час.
Ну добре, сказав Чет. Як треба, то послужу. Тільки прибери солдат і хутір не чіпай.
Добре, Чете. Молодець, правильно вирішив, Єрофеєв наказав солдатам піти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жіночка зі сльозами на очах.
Так він у полку й опинився. Служив, але вперед не ліз, продовжив Єрофеєв. Ото все на возі їздив. Коней він любив, знався на них, а в бій не ліз. Такий же боєць був, а то так, наче візник якийсь. Не впізнавав я його. А тут оце заради чергової панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?
То ти її не знаєш, сказав Ліберман і важко зітхнув.
Сам мав що згадати. Ще у дореволюційні часи прямував він якось центральною вулицею одного волинського міста, куди прибув за завданням партійного керівництва. Був одягнений вбого, а тут назустріч компанія місцевої золотої молоді вискочила. Всі нарядні та модні. Серед них і Міра у супроводі кузена Мікі. Це компанія його товаришів, нащадків найкращих тутешніх родин. Всі сміються, жартують. Ішли до цукерні їсти тістечка та пити каву з лікером. Тут же з собору поруч виходив поліцмейстер міста, біля воріт його чекав екіпаж. Ліберман вийшов з натовпу і попрямував до поліцмейстера. Поспішав, розштовхував перехожих, наблизився, вихопив револьвер і двічі вистрелив. Поліцмейстер впав, зчинився галас. Ліберман швидко пішов геть. Зброю не ховав, то ніхто не насмілювався його зупинити. Зайшов за ріг, там з цукерні вже вискочила золота молодь, жадібна до видовищ. Міра теж. Ліберман швидко крокував і погордливо дивився на цих порожніх людей, що витрачають своє життя бозна на що замість того, щоб боротися за всесвітнє щастя і комунізм. Помітив Міру. Вона посміхнулася йому і зробила знак очима, мовляв, позаду щось відбувається. Стріляти очима навчила її одна подруга в Пітері, яка казала, що навіть з чоловіком у ліжку була. На ходу Ліберман озирнувся. Позаду нікого не було. Тим часом біленька Мірина парасолька, якої він не бачив, встряла йому між ногами. Він перечепився і з розгону гепнувся на землю. Револьвер випав з руки і поцокотів бруківкою. На Лібермана тут же кинулися, схопили, передали поліції, що якраз нагодилася.
Вона небезпечніша за змію, сказав Ліберман. У нього був ще один спогад. Зустрічав Міру вже у революційному Петрограді. Прийшов з групою чекістів для експропріації цінностей у одного банкіра. Коли піднімався сходами, то побачив якусь дівчину. Вона видалася знайомою.
Стій! кинувся до неї, вона дістала револьвер, натиснула на курок. Убила б, але осічка. Її схопили. Впізнав Міру. У саквояжі, який вона несла, виявили золото і прикраси. А банкіра знайшли сплячим. Щось підсипала йому до чарки. Тоді це видалося Ліберману смішним. І як же дворянка стала злодійкою? запитав він її на допиті. Міра мовчала, тільки посміхалася.
Що їй було розповідати про те, як вона, дивом діставшись до Петербурга, дізналася, що батька ще в перші дні революції вбили пяні матроси, які сплутали його мундир землевпорядника з офіцерським? Чи що мати від цього збожеволіла і її швиденько відправили до божевільні, де вона вмерла за місяць, бо годувати хворих було майже нічим? З квартири їхньої спочатку все винесли сусіди, а потім у їхні дві кімнати вїхали чужі люди, які почали лаяти Міру, коли вона прийшла. Вони пішла, безпорадно тинялася вулицями, поки випадково не надибала подругу, яка навчила гарненьку дівчину ніколи не голодувати.
А ти гарна, Міро, ти свіжа, як ранковий сніг, тобі платитимуть великі гроші!
Подруга познайомила із заможними людьми, що успішно ловили рибку в мутній воді заколоту. І закрутилося. Ось той банкір, він забув про все, коли вона прийшла, і не помітив її маневрів з чаркою та снодійним. Вона вийшла з квартири з хорошою здобиччю. Далі її чекав дипломатичний паспорт у шведському посольстві, консул якого був у неї закоханий. Потім пароплав і Європа, де б цінності з валізки не стали зайвими. Але на заваді стали ці чекісти. Звідки і взялися? Вона посміхнулася і закрутила головою. Вона була гарна, оті її світлі кучерики, ніс трохи з горбинкою, тонка шия, гордий, спокійний погляд. Комісар відчував, що збудився, що втратив голову, що хоче її. У нього були жінки. Останнім часом, коли він почав працювати в ЧК, то особливо багато. Та хіба можна було порівняти тих корів, які цілували йому чоботи, благаючи про порятунок своїх контрреволюційних родичів, з цією лялею! Він би назвав її принцесою, але це було б неправильно з класової точки зору. Геть принцес, геть королев! Він зробить з неї свою служницю, покірну та чуттєву!
Він би схибив, неодмінно схибив, якби не побачив книгу Володимира Ілліча Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм». І це врятувало його. Комісар був над глибокою прірвою, але могутній твір ватажка революції утримав його. Ліберман вчасно схаменувся. Згадав, що він солдат революції, то не міг дозволити тваринним інстинктам перемогти відданість ідеалам. Він мусив покласти всі свої почуття та бажання на вівтар революції. Всі його дії мусили бути присвячені одному перемозі революції. І про це він не мусив забувати і на мить. Ця красуня була ворогом, небезпечною контрреволюціонеркою. Колись вона ледь не вбила його, бо після замаху на поліцмейстера Лібермана ледь не повісили. Тепер вона знову хоче знищити його. Така природа ворогів революції. Але він буде сильнішим. Він не піддасться її чарам. Ця жінка ворог, то не повинна жити. Підхопився, відсахнувся від Міри, як від отруйної змії, вибіг з кабінету, щоб не бачити її очей. Згадав про Одіссея, який наказав привязати себе до щогли, щоб убезпечитися від співу сирен. Він убезпечиться ще надійніше. Наказав розстріляти її, як ворога революції. Вона чула наказ і сприйняла його напрочуд спокійно. Не кинулася на коліна, не почала кричати та просити про порятунок. Нічого, наче це не її збиралися розстрілювати. Тільки посміхалася.
Ти не боїшся смерті? навіщось спитав Ліберман у коридорі.
Вона засміялася.
Комісаре, я вже мертва. Мене вбивали не раз. Спочатку, коли дезертири увірвалися в будинок мого дядька, вбили його, всю його родину, узялися за мене. Потім, коли мене схопили солдати по дорозі до Петербурга. Після того я вже нічого не боюся.
Міра згадала, як лежала під деревом. Її руки були привязані до стовбура. Одежа зірвана. Час від часу до неї підходили по одному пяні солдати і злягалися з нею. Вона була непритомна, когось це задовольняло. Кого ні, той опритомнював її ляпасами. Тоді вона починала смикати руки, звязані мотузкою.
Ну відкрий очі, відкрий! Пяний дезертир у соболиній шубі нахилився над нею. Відкрий очі, відкрий, хочу їх бачити! Плескав її по щоках. Міра опритомніла. Солдат заліз на неї, спустив штани, почав рухатися. Шуба накривала їх обох. Солдат кректав від задоволення. Міра смикала руки. Смикала, смикала і смикала. Нарешті мотузка впала. Руки вільні. Міра не поспішала, лівою рукою ковзала під шубою. Знайшла ремінь з кобурою. Дезертир охав усе гучніше. Потім почав сіпатися, наче його судомило. І тут пролунав постріл. У голову. Дезертир завалився на Міру. Вона ледь зіштовхнула його з себе, підвелася. Ноги не тримали її, вся тремтіла. Намагалася іти, хапалася за гілки і стовбури дерев, щоб утриматися на ногах. З кожним кроком ступала все впевненіше. І наближалася до великого багаття, навколо якого сиділа пяна солдатня. Потім постріли і крики. Чоловічі.