Що на це скаже Кирило? подав голос Костянтин, маючи на увазі митрополита.
Його серед нас немає, нагадав Данило.
Але він дізнається рано чи пізно!
Краще вже пізно, вставив Василько. Тоді поставимо його перед фактом.
Значить, ти згоден зі мною? запитав Данило брата.
Принаймні іншого виходу я не бачу.
Леве! звернувся Данило до старшого сина.
Батьку, ти ж знаєш, що ми завжди тебе підтримаємо! за усіх братів відповів той.
Дякую вам, синове! щиро сказав батько і повернув голову до Костянтина. А ти?
Я також? здивувався той.
Не думай, що це лише княжа справа. Від того, що ми вирішимо, багато залежатиме: жити під татарами чи молитися католицькому Богові будуть не лише тут присутні, але й бояри і смерди також. Я знаю, що ти завжди стояв осторонь бояр, які ворогували між собою за більший вплив на князя. За це тебе не любили, але й поважали водночас. Вважаю, що ти заслужив на те, щоб тебе вислухали.
Зрештою, я не відмовляюся, спробував виправдатися Костянтин. Ти правий, князю, держава сильна дружиною і боярами. Як вони вирішать, так і буде. Я цілком на твоєму боці, князю. Цю сарану зупинити можна лише гуртома. А Римський Папа єдина людина, яка здатна згуртувати всіх.
Отже, усі за, зробив підсумок Василько. Що далі?
А далі я напишу листа Інокентію і передам його у Рим.
Як? поцікавився Василько. Дорога неблизька. Не дай Боже, про лист хтось дізнається! А якщо звістка про це дійде до Сарая
Ну, це не так важко, як може здатися, заспокоїв усіх Данило. Як вам відомо, князь литовський Міндовг вихрестився у гросмейстера німецького ордену і став християнином, хоч у душі, впевнений, він залишився язичником. Але Папі Римському цього знати не обовязково, йому не терпиться прийняти під свій омофор ще один народ сходу. Тому посольство неофіта Міндовга вирушить у Святе місто наступного місяця. Я домовився з Міндовгом, що дорогою до святого престолу його люди зайдуть сюди, у Холм, і візьмуть мою людину.
Кого? поцікавився Костянтин.
Гадаю, у тебе є надійна людина, котру можна посвятити у нашу таємницю.
Подумаємо.
Воєводо, я доручаю це тобі. Часу тобі на все двадцять днів. Треба, щоб він знав латину.
Розмова дійшла свого завершення, тому князь Данило відпустив усіх, залишивши лише брата Василька.
II
Величне місто на Тибрі прокидалося. Червоний сонячний диск піднімався над Святим містом. Його вранішні промені освітили палаци і храми, що височіли над усіма будівлями. Їхні дахи ставали золотавими і червонуватими від гри світла і барв. Вже згодом, неначе намилувавшись храмами, сонце заглянуло в низини, де один до одного тулилися невеличкі будиночки простолюду.
В описувані часи столиця не могла похвалитися ні величчю, ні смиренністю нечисленного населення. Римляни, підбурювані усілякими авантюристами, останнім часом неодноразово виганяли главу церкви зі свого міста, потрапляли під владу тих же авантюристів, метою яких було єдине побільше урвати із залишків пирога багатого колись Риму і при слушній нагоді вчасно зникнути. Так траплялося раніше; це сталося і на початку понтифікату теперішнього Папи. Бачить Бог, кардинал Сінібальдо Фієскі не хотів надягати подвійну корону і ставати Інокентієм IV. Майже два роки святий престол був порожній після того, як пішов у засвіти його попередник Целестін IV, два роки не міг зібратися конклав кардиналів, щоб обрати нового слугу слуг Божих. Лише після того, як король Фрідріх намагався незаконно посадити на папський престол свого ставленика, кардинали нарешті змогли майже одноголосно проголосувати за нього, єпископа Альбенгі Сінібальдо Фієскі. Мало того, що конклав відбувався не у Святому місті, а у невеличкій Ананьї, новообраний Римський Папа протягом десяти років не міг повернутися у місто Петра. За ці роки було все: і приниження вигнанням, і страх за власне життя, і непосильна робота з укріплення позицій Церкви, які вже похитнулися, і відчайдушний крок з відлученням непокірного Фрідріха від церкви, і, врешті-решт, примирення. І лише пізньої осені минулого року Папа Інокентій зміг повернутися до себе додому, в апостольську столицю, у Рим.
Невесела, безрадісна картина постала перед його очима. Коли Сінібальдо Фієскі ще був кардиналом, служив у курії, а потім як єпископ Альбенгі неодноразово приїжджав сюди, він ніколи не зустрічав такого запустіння. Колись чисті широкі вулиці, забруковані ще за часів перших римських єпископів, поросли травою і буряном, ними текли потоки нечистот; деякі церкви були зачинені, і лише бродячі коти та собаки порушували тишу під склепінням Божих храмів. У ті церкви, де ще правилося, людей ходило мало. Здавалося, місто, де апостол Петро почав свою проповідницьку місію і де прийняв мученицьку смерть, перестало бути християнським і повернулося у язичницькі часи.
Невесела, безрадісна картина постала перед його очима. Коли Сінібальдо Фієскі ще був кардиналом, служив у курії, а потім як єпископ Альбенгі неодноразово приїжджав сюди, він ніколи не зустрічав такого запустіння. Колись чисті широкі вулиці, забруковані ще за часів перших римських єпископів, поросли травою і буряном, ними текли потоки нечистот; деякі церкви були зачинені, і лише бродячі коти та собаки порушували тишу під склепінням Божих храмів. У ті церкви, де ще правилося, людей ходило мало. Здавалося, місто, де апостол Петро почав свою проповідницьку місію і де прийняв мученицьку смерть, перестало бути християнським і повернулося у язичницькі часи.
Врешті місто прокинулося. Його шум досяг палацу Святого Ангела і застав Інокентія за робочим столом, де він слухав доповідь свого секретаря. Папа сидів за масивним дубовим столом, за яким працювали його попередники ще від часів Григорія VII. Інокентій був одягнутий у традиційну білу сутану, котру папи зазвичай носили вдома, тільки поверх неї була сукняна накидка зима цього року виявилася морозною і сніжною, і печі не нагрівали як слід усі зали палацу.
Інокентій сидів під великим фамільним гербом сімї де Фієскі: на щиті чергувалися косі білі і сині смуги. Лише недавно Папа Римський зміг помістити його на вежу замку Святого Ангела, і, судячи з усього, ненадовго, бо декан священної колегії кардиналів Рінальдо Конті приніс невтішні новини. З його слів Інокентій зрозумів, що хтось у місті підбурює проти нього народ.
Дізналися, хто це? запитав Папа.
Ми спіймали декількох призвідників, повідомив декан. На допиті вони лише підтвердили те, про що ми самі здогадувалися. Все це люди Манфреда.
Манфред, похитав Інокентій. Що ж, недостойне сімя достойного батька. Чого він добивається? Я ж йому фактично віддав владу над усією Сицилією! Не думаю, щоб Манфред переймався такою дрібницею, як регентство при Конраді.
Ваша Cвятосте! майже з докором сказав кардинал. Та що йому з цих Сицилій! Рим ось його мета! І він зробить усе, щоб повернути місто. І не зупиниться ні перед чим.
Монсеньйоре, не лякайте мене.
А я і не лякаю. Просто боюся, щоб мої найпохмуріші передбачення не виявилися дрібницею перед дійсністю.
Папа Інокентій IV слухав кардинала і в душі погоджувався з його словами. Так, історія повторюється. Багатьох його попередників не прийняло Cвяте місто; довелося випити гірку чашу вигнання і йому. Неначе насмішкою над титулом примаса Італії був той факт, що його влада закінчувалася за стінами цього замку. Зовні панували інші закони, зовсім не схожі на ті, що проповідувалися у церквах.
Все? Інокентій вирішив закінчити неприємну для себе розмову. Що ще?
Вчора до Риму прибуло литовське посольство князя Міндовга, повідомив кардинал.
Міндовга? здивувався Папа. Щось знайоме. Пригадайте, де я міг чути про нього.
Про нього писав гросмейстер ордену Святої Марії Тевтонської.
Так-так! згадав Інокентій. Цей дикун прийняв святе хрещення від магістра Бруно. Що ж, гросмейстер вчинив мудро, як розсудливий державний муж. Якщо не вдається завоювати Литву мечем, варто спробувати це зробити хрестом.
Рінальдо Конті обережно кашлянув.
Що таке? невдоволено запитав Папа.
Я не знаю, наскільки правдиві ці відомості, але до мене дійшли чутки, що Міндовг вже встиг порвати з орденом і пристати до руського володаря Даниїла.
Почувши це імя, Папа Інокентій підвівся з-за столу, обійшов його і зупинився перед великим вікном. Надворі падав великий лапатий сніг, який почався ще звечора. Він покривав рівним пухким покривалом усе місто, від чого воно здавалося мирним і блаженним.
Йому згадалися події 1246 року, коли, перебуваючи під охороною короля Генуї, він відрядив до Даниїла легатів з пропозицією коронувати руського князя і повернути його під благословення римського єпископа. Якби тоді це вдалося, то вплив римського престолу простягнувся б аж до диких орд Батия. На жаль, зірвалося. Хоч і виправдовував свої дії Інокентій IV, але все ж згодився з тим, що у цьому була провина обох. І він, і Даниїл переслідували лише свою мету: Рим намагався приєднати руські землі під своє покровительство, Галич старався лише використати вплив Папи для боротьби з монголами. Все закінчилося тим, що запальний князь вигнав від себе домініканського монаха Олексія Геселона і припинив будь-які зносини зі Святим престолом. Зрештою, це було навіть доречно. Усі ці роки римський престол у Римі не перебував.