Ваша Святосте? обережно озвався кардинал, коли мовчанка затягнулася.
Даниїл моя найбільша надія і моє поки що найбільше розчарування.
Інокентій зітхнув і повернувся на своє місце.
Де вони зупинилися? поцікавився він.
Неподалік. Зараз вони чекають аудієнції Вашої святості.
Скільки їх?
Пятеро.
Вони тут?
Так, у залі для гостей.
Що ж, не будемо їх заставляти чекати. Через чверть години проведи їх до мене.
З цими словами Папа підвівся і зник за бічними дверима, де знаходилася тронна зала.
Коли пятеро литвинів у супроводі секретаря предстали перед Римським Папою, він сидів на високому троні у тій же білій сутані, тільки на шиї у нього висіла шерстяна широка стрічка палій. Один її кінець опускався на груди, а інший перекидався через плече на спину. На палії були нашиті декілька хрестів із чорного сукна. Голову первосвященика покривала невисока біла тіара із білої цупкої тканини з подвійною золотою діадемою.
Прибулі зупинилися перед людиною, яку вважали намісником святого Петра десятки мільйонів вірян Європи. А взагалі це була вже літня людина, стомлена життям і відповідальністю за покладену на неї місію. Вони бачили, що тіара була заважкою для нього і в буквальному розумінні, і в переносному.
Сам же Папа відкинувся на спинку трону і в свою чергу також розглядав прибулих. Усі вони були літні люди, за винятком молодого хлопця, юнака, що стояв крайнім зліва. Хоч головним серед тієї пятірки був сорокарічний здоровань посередині, чіпке око Інокентія помітило, що юнак тримається зовсім не так, як повинен підлеглий поводитися у подібних ситуаціях.
Я поінформований про мету вашого посольства, повідомив Папа.
Наперед вийшов старший, уклонив шанобливо голову і пристойною латиною сказав:
Ми прибули з посланням нашого короля Міндовга, великого князя Литовського.
Він запнувся, щось згадуючи, але кардинал Конті прийшов йому на допомогу.
Ваша Святість, підказав він.
Ваша Святість, повторив литвин.
Можу я дізнатися, як вас звати і якою була ваша дорога?
Так, Ваша Святість, похилив голову старший. Мене звати Девмонд. Король Міндовг доручив мені очолити це посольство. Зі мною прибули поважні мужі Литви Вікінтас, Вольмар і Волквін.
А хто ваш пятий попутник? поцікавився Папа.
Не чекаючи, коли його представлять, молодий чоловік вийшов наперед.
Воїшелк, син короля Міндовга, гордо відповів він.
Від здивування брови у єпископа підскочили вгору.
Мій король покладає на цю місію великі сподівання, отож послав свого старшого сина у таку небезпечну подорож, сказав Девмонд.
Я ціную це. Хіба ваша подорож була небезпечною?
Будь-яка дорога є небезпечною. Тим більше така далека. Землі ще не оговталися від нашестя орд Батия, і дуже часто на колись населених місцях можна зустріти лише голодних вовків і розбійників. На жаль, один з нас загинув у волоській землі.
Нехай Господь прийме його душу! підніс очі до стелі Інокентій.
Ми привезли Вашій Святості особисте послання мого короля, сказав Девмонд.
Він вийняв зі складок пишного одягу згорнутий пергамент і простягнув Папі. Секретар швидко подався вперед, вихопив з рук литвина сувій і став збоку.
Ми прочитаємо його і дамо вам відповідь, повідомив Інокентій, даючи знати, що аудієнція закінчилася.
Це зрозуміли і прибулі. Вони вклонилися і задкуючи віддалялися від трону. На подив Папи і кардинала Воїшелк залишився стояти на місці. А четверо його попутників, неначе нічого не трапилося, позадкували до дверей.
Коли у тронній залі залишилися лише Папа із кардиналом і Воїшелк, Інокентій запитав:
Я так розумію, що у вас до мене справа, не призначена для сторонніх вух.
Саме так, Ваша Святість, відповів Воїшелк.
Що ж, мудро, похвалив Інокентій. Я вас уважно слухаю.
Пробачте, Ваша Святосте, але я хотів би поговорити лише з вами. Справа надто конфіденційна.
Інокентій кивнув головою, і декан негайно зник за ближніми дверима.
Ось ми й самі, отож можете говорити не криючись. Я розумію, що синові короля Литви є що таїти від своїх підлеглих.
Буду відвертий, Ваша Святосте, почав Воїшелк. Великий магістр Німецького ордену охрестив мого батька і матір, але не мене. Я завжди був проти цього. Мало того, я більше схиляюся до традицій грецької віри, ніж римської. І я ніколи б не згодився приїхати сюди, у Рим.
Інокентій кивнув головою, і декан негайно зник за ближніми дверима.
Ось ми й самі, отож можете говорити не криючись. Я розумію, що синові короля Литви є що таїти від своїх підлеглих.
Буду відвертий, Ваша Святосте, почав Воїшелк. Великий магістр Німецького ордену охрестив мого батька і матір, але не мене. Я завжди був проти цього. Мало того, я більше схиляюся до традицій грецької віри, ніж римської. І я ніколи б не згодився приїхати сюди, у Рим.
Хоч ці слова і неприємно вразили Папу, він, тим не менше, спокійно відповів:
І все ж ви тут.
За інших обставин мене тут би не було.
Що ж це за обставини?
Дозвольте, Ваша Святосте, я коротко опишу обстановку, яка склалася у нашій землі.
Що ж, мені буде цікаво.
Два роки тому мій батько Міндовг заснував місто на руських землях, зробив його своєю столицею, тим самим кинувши виклик руському князеві. Не знаю, що було на думці у батька, принаймні мене він у свої плани не посвячував, чи хотів він війни, чи сподівався, що князю Данилові, стурбованому появою на його східних кордонах Золотої Орди, буде не до нього, але війна почалася. І тоді батько зрозумів, що по суті воювати йому просто нічим, тим більше що навіть його власні племінники виступили проти свого дядька. А тут ще могутнє військо Данила. Щоб отримати хоч якусь підтримку хоч від когось, Міндовг і згодився прийняти хрещення від ворогів Данила, німецьких рицарів. Але замість того, щоб допомагати йому у боротьбі з Данилом, тевтонці поспішили розсипатися по нашій землі, маючи твердий намір там залишитися. Тому мій батько і помирився з Данилом.
Даниїл, перебив його Інокентій. Щось дуже часто сьогодні я чую це імя. Чи не дивно це?
Гадаю, ви ще більше здивуєтесь, Ваша Святосте, коли скажу, що тут я лише через одну причину: мене до вас прислав особисто руський князь Данило Романович.
Почуте збентежило римського єпископа. Він недовірливо подивився на спокійне обличчя юнака і зрозумів, що той не жартує.
Даниїл? перепитав він. А яке ви маєте до нього відношення?
Мою сестру батько віддав у жони синові руського князя, і я особисто відвіз її у столицю Холм.
Продовжуйте! заохотив заінтригований Папа.
Знаючи, що Міндовг висилає у Рим посольство, Данило написав вам послання і попросив мене передати його вам особисто в руки. Саме тому така пересторога щодо нашої розмови. Князь не хотів, щоб про його послання дізналися чужі вуха.
І ви згодилися? здивувався Інокентій. Як я розумію, Даниїл не є ні вашим родичем, ні, тим більше, вашим сеньйором. Тоді чому ви згодилися на цю небезпечну місію?
Ви питаєте, чому я підтримую не батька, а його колишнього ворога? Та тому, що вважаю дії Міндовга неправильними, навіть згубними для мого народу.
А Даниїл?
Руський князь встановив на своїх землях порядок. Я впевнений, що князь Данило таке ж зробить і у нас.
Даниїл ваш ідеал?
Я не думаю, що у цьому світі є щось ідеальне, відповів Воїшелк.
То ви грецької віри?
Ні.
Тоді нашої?
Ні. Я не хрещений.
Це ще більше здивувало Інокентія.
Так, незбагненні шляхи Господні, сказав він. Послання у вас?
Замість відповіді Воїшелк вийняв з-під поли пергамент, скріплений печаткою на шнурку, і подав папі. Той з цікавістю розглянув зображення на печатці, звичним рухом розламав сургуч. Залишивши Воїшелка без уваги, Інокентій заглибився у читання адресованого йому послання. Він не міг не відзначити вишуканий стиль написаного каліграфічним почерком листа. Латина далекого писця була бездоганною. Інокентій не знайшов жодної помилки. Зрештою, не до правопису зараз. Руський князь повідомляв римського єпископа про те, що заради великої мети визволення руських земель від золотоординського іга він згоден прийняти від Інокентія корону і віддати себе разом з усіма підданими під опіку римського престолу.
Прочитавши послання до кінця, Інокентій відчув, як приємна тепла хвиля заповнює його тіло. Ось вона, мить тріумфу! Дійсно, незбагненні Твої помисли, Господи! Може, так і треба було тоді, сім років тому, зазнати гіркоти поразки, щоб солодшим здавався смак перемоги.
Інокентій відірвав погляд від такого приємного йому тексту і подивився на мовчазного Воїшелка. Королевич стояв спокійний, неначе те, що відбувається, його зовсім не стосується.
Мені приємно читати ці рядки, зізнався Папа. Гадаю, що князь Даниїл розраховував саме на таку мою реакцію. Хочу запитати. Що далі? У листі немає ні слова про відповідь.