Сатирикон. Поезії - Іван Федорович Драч 7 стр.

Пісню вкраїнську вбивають у Львові
Будьте вкраїнці напоготові
Пісень не співайте Сидіте нишком
Заткніться з Павличком своїм чи Малишком

Івасюка вішали Білозіра вбивають
Що ті хохлюги пісень завивають
Шию волячу не гнуть покірно
Буде тепер вам в землі білозірно

Паньку Олельковичу, день добрий!
Який тобі наш куций світ?
Свій дар спізнілий, не хоробрий
Тобі несу я з пекла літ.

Колись блукав я тут студентом
Серед замшілих чагарів.
Хрестом затятим дисидентом
Мені ти в памяті горів.

Старим хрестом семиметровим,
Де літом припинали кіз,
З Мотронівки хрестом дубовим
Ти ріс затято і навскіс.

І збувся ти. Тебе вже знають.
Тобі вже трублять словеса.
Мені ж мотронівського краю
Хрестом твій голос нависа.

Він має силу повносилу,
Вона зацурана й проста:
І ти неси, ледачий сину,
І ти неси мого хреста

Я хрест несу з серпом і молотом.
Щодня зростає вагота
З проклятим тридцять третім голодом,
Що запечатані вуста

Я хрест несу із Леонтовичем,
Пробитим кулею Чека,
Із тихим генієм поповичем
У пєсі він мене чека.

Я хрест несу із Сандормохом,
Що не дається так болить.
Диявол там затявся з Богом,
Хто впав поверженим в ту мить?!

Душа розмолота, розколота
Бреде з хрестом, тупа й сліпа.
Не можу скинути я молота,
Не можу скинути серпа.

Колочені щоденним колотом
Жахаєм світ своїм горбом,
Бо мізки наші биті молотом,
Бо яйця січені серпом

Я ганчірка у Божій руці.
Я не камінь з Божої пращі.
Мене зманювали манівці.
Біс поглинув літа найкращі.

Та я вийшов на магістраль.
Люті думи. Чорна робота,
Тож кинджаль мене чи не кинджаль
Ти, бабота, чи ти, парубота.

Я гостинець знаю твердий,
Знаю, як його твердь верстати,
Як обходити мури твердинь,
Вибухівкою смерть заверстати.

Ви ж заслинені в люті брудній,
Одна звивина, й та од кашкета,
Одробляєте трудодні,
Заробляєте на клеврета.

Я ганчірка в Божій руці.
Я не стяг, що звитягами гордий
Тож підходьте, мужі-горобці,
Підставляйте замурзані морди

Твоя пронизлива і біла,
Твоя розкотиста краса.
Моя земля тяжка і мила.
Твої далекі небеса
Прости мене від тебе сніг іде.
Прости мене вже з неба память тане.
Прости мене це серце молоде
Ридає з криком, дике і гортанне.
Прости мене. Я снігом упаду.
Прости мене. Я проклинаю сльози.
Не горду голову голівку молоду
Схиляю в сніг І цілий світ морозить

У костьолі Cвятої Анни
Грішна Ганя на сповіді плаче.
Душа теж потребує ванни,
Коли є в вас душа, одначе.

Ганя плаче і йде грішити
Після сповіді, бо ж молода ще.
Світ так буйно гріхами розшитий,
Тож гріши ти, коли не ледащо.

Гріх і сповідь це вічна пара.
Тож ревніше мені сповідайся
І за це тобі буде кара.
Не минути мене Віддайся!

Той, хто з нами бавиться в життя,
Хто, як мати, в смерть нас завиває,
А чи сам він знає до пуття,
Чи пряма в нас доля, чи крива є,

Чи самі ми скривлюєм її
І нікчемно віддаєм за гривні
Нам життям приділені паї
Ми криві чи рівні в Криворівні?

В Києві чи в Львові всюди ми
Криворівні українська доля.
Рівнокриво повстаєм людьми,
Криворівно кривить нас сваволя

Спадає сніг на Чигирин
На ринви сизі на полин
На бас машин на магазин
На сіре прядиво годин
На тлусті видива родин
Якими славен Чигирин
Старий гетьманський Чигирин
Спадає сніг на трудодні
На супіски оці нудні
На крону чорну на ворону
На прокурора з поролону
На щойно випране трико
На вихлюпане молоко
На мій папір на юні вруна
На кінофільм «Джордано Бруно»
На ящур що трясе район
І на людський ходячий сон
І на сніжок що пада в стіг
Ще пада сніг ще пада сніг
На Гапчин сад на Гапчин зад
Як триста літ тому назад

Спадає сніг на Чигирин
На ринви сизі на полин
На бас машин на магазин
На сіре прядиво годин
На тлусті видива родин
Якими славен Чигирин
Старий гетьманський Чигирин
Спадає сніг на трудодні
На супіски оці нудні
На крону чорну на ворону
На прокурора з поролону
На щойно випране трико
На вихлюпане молоко
На мій папір на юні вруна
На кінофільм «Джордано Бруно»
На ящур що трясе район
І на людський ходячий сон
І на сніжок що пада в стіг
Ще пада сніг ще пада сніг
На Гапчин сад на Гапчин зад
Як триста літ тому назад

Ворони вчать своїх вороненят
Ставати на крило. Яка ідилія!
Чернеча їх ротата ескадрилья,
Їх крик сухий від голови до пят.

Тож, хлопці, до ворон хто од ворон!
Хто з того кодла, той до того клану!
Явіте світу суть свою захланну
Воронячу, від кореня до крон.

З вороненяти суть свою явіть,
Сучі сини, вороняче поріддя.
А ви, орли, летіть в своє поліття
І не розгойдуйте небесну віть

Юркові Рейту

У Варшаві
На Сталінському будинку
Ясен сокіл гніздо собі звив
Пантрує за тим за соколом
Син Юрія Рейта
Лука орнітолог
Ясен сокіл
Соколят виводить
Обєктиви фіксують
Ясен сокіл
Крило дзьобом розчісує
Обєктиви фіксують
Цілі фонди створили
Щоб ясного сокола
Пильнувати
У Варшаві
На Сталінському дарунку полякам
Сталінські очі в сокола
Сталінський дзьоб
Пильнує за Польщею
Польща пильнує за ним
Очима Рейта Луки

Євгену Безніську

Коли лучилась доля львівська
У дні бездонно молоді,
Я до Євгена, до Безніська
Й до Фани Бриж ішов тоді.

Коли питала доля знов з ким?
Туди Павличко нас завів,
Із Дзюбою та Вінграновським
Будили ми оспалий Львів.

У них у сонячній майстерні,
Де все світилось ось митці!
Ми опирались чаду й скверні,
Хай випасали нас людці.

Життя розпрокляте й спасенне,
То в нім вогонь, а то сльота.
Й княгиня Ольга там до мене
Така горить, аж золота.

Антонич там, «Мойсей» Євгенів
І дух Франка, і самвидав
Коли витав над Львовом геній,
Тоді він там хіба витав

Доба ця курва отакенна
Забрала Фану не знайти!
Та у Безніська у Євгена
Горять світи, біжать світи.

Горбатить доля євразійська,
Шпурляє нас із кліті в кліть,
Та у Євгена у Безніська
Дух пензлем молодо стоїть.

Колись молився я до Фани,
Тепер я біля нього фан
Всі біля нього суть профани,
Це тверджу я старий профан.

Заздрість людська звичайна супутниця щасливців

Жаба заздрості в грудях росте,
І мале жабеня підростає.
Схема заздрості дуже проста є:
Чом не в мене, а в вас, як на те,
Золотішого ж в мене немає?!
Так ростеш ти, моя заздросте,
І мале жабеня підростає!..
Чом у нього машини й стада,
Чом у нього красуні та банки,
А дружина, як смерть, молода,
Вмить виповнює всі забаганки,
Ну а тут і стара, і дурна, і руда,
З одним оком і та підгляда
З хижим комплексом ганки-поганки

Світ це заздрість. Куди не підеш,
Найвірніша із вірних раба є
Жабу заздрості в грудях убєш,
Та мале жабеня вже стрибає

Гроза гніздо мені під ноги збила.
Мале пташатко випало з гнізда.
Та в нім була якась таємна сила,
Коли сичала дощова вода.

Мені пташа те перейшло дорогу,
Ледь нипало, ледь чапало, а йшло!
Я втішивсь, як дитина: слава Богу,
Бо ж те пташатко соловям було.

Крильцята неспроможні на спромогу.
Та ж доля ще ж не вичахла моя:
Мені, старому, перейшло дорогу
Маленьке це безстрашне соловя.

Візьму гніздо і десь втулю між віти,
І підійму це злякане пташа.
Скажи мені, жорстокий лютий світе,
А може, це якраз моя душа?!

Пада сніг молодий, театральний.
В тебе сміх як на гріх аморальний.
Ти впадеш. Я впаду. Ми впадем
В ефемерний зимовий едем.
Пада сміх, золотий і фатальний.

Я до тебе наймуся, мов раб.
Я на тебе так тяжко заслаб.
Буду в плузі покірно ходити.
Буду люто і круто любити,
Аби ти лиш світилась. Була б!