І от Маруся приходить, я сідаю просто на дорогу, у запилюжену траву, розставляю широко ноги, відкриваю пазуху і беру дитину, прикладаю її до себе і закриваю очі маю час на відпочинок.
І не одна я так сиджу
Онде Гапка із Настею, і Явдоха теж поприсідали попід дерева, та й годують своїх дітей. Та ті вже старші; у Явдохи дитя навіть сидить у неї в пелені, тримається руками за обвислі груди ссе.
Ти відлучай його від себе, такого лобуряку! кричить Явдосі ланкова. Бо ніякої роботи з тебе немає. Де це видано? Дитині вже три роки, а вона годує. Постидався б! це вже каже про Пилипа, до дитини. А він сидить, оченята налякані, схопився руками за маму.
Одійди, Наталко сердиться Явдоха. У мене їден син зостався, як зможу, буду й до смерті годувати.
І Наталка відводить очі: у Явдохи було десятеро дітей. У одну ніч не стало, коли снаряд упав на хату там за столом сиділи діти й чоловік, Явдоха біля печі. Тільки піч і зосталася, та ще Явдоха із найменшою дитиною на руках, бо було цицькове, ось цей Пилип.
Явдоха була чорна-чорна, а то в одну хвилину посивіла навіть брови й вії. А молоко, бач, не пропало. Того й годує вона на полі сина, нехай він уже й великий бо іншого не буде
Я по всьому відкриваю очі, відриваю Миросю від грудей, а та спить. Кладу ще сонну дитину в пелену, а сама беру до рук кухоль із водою пю, бо мені треба набратись сили. А як є час, то ще розгорну ганчірочку із салом
Та довго не посиджу.
Дівчата! Гайда в роботу! кричить із поля ланкова Наталка, підганяє. Бо не запишу трудодня! Повсідалися, як королеви!
Сама вона не сяде, не спочине ні хвилинки, от вже прикра жінка, кричить і бігає. Через цю Наталку і нам нема спокою. Підводимось
Я, «королева» Маринка, обережно рукою струшую із сорочки хліб собі у жменю, низько нагинаюся, вкидаю крихти до рота, важко встаю із дороги. Дитину беру під плечі і подаю Марусі, а тоді обтріпую від пороху спідницю.
Я вже не можу її бавити!!! кричить Маруся, і сльози горохом котяться по щоках. Ваша Мироська кричить й кричить, мов навіжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бігати! Руки вже потерпли її носити! Голова мені як не репне болить від цього крику! Я хочу погратися на вулиці, з дівчатами, а вона не спить й не спить! Заберіть цю мучительку від мене, я її вже не хочу-у-у-у! плаче, аж заводить.
Бач, не хочу?! сердито зводжу до Марусі брови. А я хочу?! А я хочу цілі дні по полях робити? А тоді прийти додому і знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене ціла купа, га?! Ще й тата вашого немає, усе мені на плечі!
Може, у неї болить животик? підходить Ганя. Чого воно, мамо, й справді так дереться?
Мабуть, різун напав. Треба буде спитати в діда Степана, як не попустить. Але тобі, Марусю, про сестру таке казати сором
І Маруся, пристиджена, втихає. Відвертається від мене і тільки плечі їй дрібно трусяться тихо плаче. Бере покірно в згорточку Миросю а вже й тяжка! і несе її назад, додому.
А дорогою трясе, трясе і штовхає, і бє дитину.
А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобі, от, щоб знала! кричить і плаче.
Дорогою Мирося ще спить, заколисана моїм молоком і вітром. А вдома година пройде, і знову в плач.
Мамо!!! якось увечері, після роботи, зустрічає нас із Ганьою перелякана Маруся, на порозі. Вона стоїть, труситься, а дитина в хаті плаче, як не розірветься. Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не піду
Що сталося? у мене й граблі полетіли із рук, кров бухнула в обличчя.
У Миросі на животі росте велика ґуля!
Вбігаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка І вражено дивлюся дитині на живіт. А там, внизу під пупом, набирається під шкірою щось велике, немов гусяче яйце, і синє-синє.
Марусю, що ж це таке? й собі боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. Коли ж і де воно взялося це нещастя?!
Воно вже кілька день є, але то було маленьке, а оце сьогодні аж таке здорове видуло.
А чого ж ти мені не сказала раніше? Боженьку ж мій! Яке нещастя! Видно по всьому, помре
Гукнула я сільського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба масті.
То як? Воно хоч буде жити? питаюся. А самій чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б гріха на душу.
Буде, біс її не візьме! Ти навіть не надійся, бо такі діти не вмирають.
Ось, візьміть за ліки яєць.
Мені досить буде твого спасибі! А яйця он дітям своїм звариш.
То як? Воно хоч буде жити? питаюся. А самій чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б гріха на душу.
Буде, біс її не візьме! Ти навіть не надійся, бо такі діти не вмирають.
Ось, візьміть за ліки яєць.
Мені досить буде твого спасибі! А яйця он дітям своїм звариш.
Дід пішов. Ганя сіла та й колише в пелені дитину. А я вклякла на колінах перед образом і плачу
Аж серед ночі дитина нарешті втишилась чиряк прорвав, і почало текти із нього гній із кровю.
От чого воно кричало, каже Ганя. Бідне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобі вавка? Ой, болить. Моє ти малесеньке, моя ти кришечко та й схилиться над колискою.
Я й зітхнула. Та тільки вляглась, стулила очі а воно знов своєї. І так до ранку.
Мусиш, Марусю, таки носити мені дитину в поле, бо без молочка вона помре, прошу, збираючись уранці в колгосп. А поки до животика прикладай ту мазь, що дід Степан дав, і гляди, аби туди не сіла муха.
3
А тоді пішли дощі, рясні й холодні. В Марусі ж ноги босі, хто б це їй ще до снігу дав рвати чоботи? Йде вона, місить грязь, дощ ллється за комір, пазуху, поливає в руках малу дитину.
Скільки я з тобою буду мучитись?! кричить Маруся, а все одно не перекрикує Миросі. Замовкни! Цить! Цить, тобі сказала! Бо зараз вкину в це болото, тоді побачиш, як мені з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, і плаче!
Ще два дні мокла Маруся під дощами, а тоді я таки пожаліла свою дочку.
Досить, більше не неси мені Миросі, сьогодні вже не треба, виглянула я у малесеньке вікно, а там суцільна мряка. Ще простудитесь обидві. Та й вавка майже затягнулась.
А що ж їй давати їсти? аж не вірить мені Маруся.
Будеш жувати хлібчик у ганчірку і давати в рота.
Добре, мамо
А як не схоче їсти, то підеш до тітки Олександри, хай вдоїть крапельку молока, даси. От піду тепер і попрошу, вона ж буде Миросі за хрещену матір.
Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся із війни сусід, Петро Кесар це він приніс до села страшну звістку: мій чоловік Ілько таки помер, у Східній Прусії
Олександра тепер не сміла мені відмовити; хоч і не дуже хотіла, а таки стала Миросі за хресну матір.
А я тоді чи не щодня до неї йду, по молоко
Та чим ти й так її годуєш? дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. Я свою Тоню у півроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроїти нові сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!
То коли треба, Маруся прийде? А я якось тоді віддам, Олександро, у нас росте теличка.
Віддаси, кума зітхає, бо знає ті мої вічні віддавання з чого?
Але ж як не дасть я рідного брата жінка! А тепер ще й покійного Мирося Олександрина племінниця. Тепер ще й похресниця. І жили ж ми межа в межу
Як не дати?
Весна.
У колгоспі починається робота. Нас, жінок, у холодний дощ женуть із лопатами садити висадки.
Одне добре, що хоч Маруся ще не мусить йти до поля.
Та й Олександра носить молоко.
Окотилася овечка, яку Петро, Миросин хрещений батько, подарував нам на хрестини!
Літо.
Уже й рік минув а Мирося все не ходить сама. То Маруся посадить її у хаті в сіно Або винесе під густі коноплі, кине до рук кукурудзяного завиванця, чи сплете швидко возика з очерету, та й біжить із дому на леваду там діти коровячим пухирем у мяча граються. І Маруся хоче ще ж дитина!
А Миросі до того й геть байдуже вона за цілу зиму звикла сидіти у Гані на руках. А та була кожній моїй дитині за гарну няньку.
Часто сидить Мирося в хаті сама, чекає старшої сестри із колгоспу. А як Ганя прийде то аж кричить і тягне руки.
Мені ж, звісно, не до дитини, моя робота не меншала. Тільки вскочила у двір, і як у вир попала рви, неси, тереби, наливай, вичищай, винось, пали, молоти, зашивай, пери, рубай, біжи, падай короткий сон, і знову день у шибку грюкає: вставай, проклята жінко, до двору й до колгоспу!
Дитина мене не бачить. А я дитини.
Вона й до Гані лягає спати, тулиться їй під боком, як до рідної мами.
Тиха й добра моя Ганя була ще зовсім молоденька. Притискала вона до себе Миросю, забавляла, а я хоч мала спокій.
Як ще Мирося добре й не ходила, а вже спиналася на ноги трималася за стіни, та й дрібно-дрібно бігла, за Ганьою була як хвостик. Куди та йшла, то несла Миросю за собою. А як покине дитина повзе слідком, а тоді хапається руками за спідницю й уголос плаче. Гані стане шкода, то й підхопить із землі малу на руки.