А кому цікава дівка із дитиною?
В гурті ніхто й не дивиться на бідну мою дитину: одне, що Ганя дуже убога, сирота, а друге з малою дитиною на руках! Дівчата із хлопцями жартують, а Ганя сидить, зажурена. Вона хоч і красуня (бо коса у моєї Гані нижче колін соталась, довга-довга), а йде сама-самісінька додому.
Не бери цього дня Миросі, одного разу просить її до себе Манька Ганіна найкраща подружка. Хочемо на хлопців поворожити, а Мирося буде нам тільки заважати.
Попробую
І Ганя поночі втікає тихо в сіни, так, щоб не побачила Мирося.
Вже на вулиці накинула вона на голову суконну хустку надворі йшов дощ. Ганя скрадається попід клуню, попід густий бузок на дорогу. А там гайда бігти попід вишні на горбок, от уже і в Маньки! Вбігає вона в темні сіни, а там уже кружком сидять дівчата, бо в Маньки нікого не було вдома батьки поїхали у гості.
Ну то що? Кинемо на картах? Тільки ж, щоб ніхто не взнав, не бачив, дивиться на двері і шепоче Манька.
Закриймо рядюжкою вікно, щоб не було видко світла
Дівчата посідали тихесенько до столу, запалили велику свічку, Манька дістала сірі карти. У хаті ніч-ніччю
На кого кинемо на мене чи на тебе?
Давай на мене шепоче Ганя.
Ну добре
Манька хрестом розклала карти, придивляється, мудрує. У хаті тихо-тихо, чути тільки як носи дишуть і тріщить віск.
І раптом шерхіт!
На долівці замість доріжок сіно.
А-киш! А виздихали б ви! зірвалась Манька, кинулась в темінь, до дверей, подумала, що на світло із сіней налізли кури.
А то не кури, то повзе моя Мирося! Вислідкувала-таки, куди побігла Ганя, і навкарачки кинулась за нею! Сама заповзла до сіней, до хати, побачила при світлі старшу сестру, та й полізла до Гані попід стіл і в пелену гуп! Вилізла на руки, вмостилася, притихла.
Дівчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..
Та це моя сестра, не бійтесь, притишує їх Ганя. Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворі темна нічка! А як мама буде шукати?
Кого шукати
Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без задніх ніг а хай моїх дітей Бог побавить!
І Мирося тулиться до Гані, ховає босі ноженята у її спідниці, обіймає сестру за груди.
Та тут і нема що ворожити: будеш ти у своєї мами за вічну няньку, збирає карти у колоду Манька. Не випадає тобі король, одні вальти!
А вальти то діти
Моє маленьке, не чує ворожінь, а шепче до дитини Ганя, цілує Миросю в личко, пальцями розбирає рідесеньке волосся в проділь. А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запамятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрібна комашечко!
А Мирося її вже й не чує вона плющить очі, так і засинає у Гані в пелені, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дівчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках додому.
У всіх моїх дітей одяг із домотканого полотна. Тільки у найменшої, в Миросі, із найкращого казенного, государственного, із гудзами! Бо тоді так на селі: коли сорочка із казенного полотна жовтого, твердого, то немає кращого! А краще все для маленької Миросі.
У два роки Мирося вже хазяйка!
Я зі старшими дітьми у колгоспі на роботі, Іван сховався. А Мирося білить полотно!
У тих ночвах, де вона приймала першу купіль, тепер біляться сувої мокнуть у воді. А їх же треба ще й виймати і розстеляти по траві аби на сонці висихали. Мирося білить тягне із ночов, носить і розстеляє.
Це поки Гані немає вдома. Як тільки Ганя у ворота, Мирося вслід за нею.
Мамо, я піду трохи до дівчат, Ганя проситься із дому.
Чого тобі туди йти? бурчу я. Ти вівці вже закрила? Корові сіна кинула? Вичистила від свиней? шукаю їй роботу, аби самій хоч трохи щось із плечей скинути та відітхнути.
Я все зробила.
Ну якщо все, то йди. Тільки ж
Я з Ганьою! кричить Мирося і чіпляється старшій сестрі за спідницю.
Ні, відчепись, просить Ганя. Тобі туди ніз-зя!
Я піду! Піду! Я хочу з Ганьою! варіює вперта дитина і сердито тупає босою ногою.
Ну добре, ходімо.
І так кожного разу
Якось Олександра знайшла під Лисою горою в вільхах гніздо дикої качки повне каченят. Зібрала у пелену та й принесла їх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам їсти.
От виростуть качки! раділа Олександра.
От виростуть качки! раділа Олександра.
А Мирося побачила теж хоче собі каченят. І поки ніхто не запримітив, пішла до тої оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе під порогом, а воно й не дише, лежить, шийка змякла. Миросі так не треба вона хоче живе, то йде за іншим. Знов несе і кладе під порогом. І так увесь десяток.
Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася із поля, та як глянула
Що ж ти наробила?! аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись із кумами. Ухопила я з груші ганчірочку, накинула на каченят, та й впріваю.
На моє щастя, каченята не встигли зовсім подушитися, відійшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усіх до пелени і віднесла.
Ось, Олександро, вибач мені Мирося поносила нам додому.
А я думала, що каченят коти похапали, сплеснула руками Олександра. А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живі, бо було б дуже шкода.
А я вдома Миросю всовіщаю, прошу:
А ніколи більше не бери чужого, чула? Не будеш брати?
Ні, не буду
Бо чужого не можна брати: Матір Божа покарає.
4
Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив від мене через дорогу. А його син Григір, як відслужив армію, повернувся назад до свого села та ще й привіз із собою жінку з дитиною аж з-під Ростова.
Ні чути, ні бачити не хочу! кричав спочатку Петро до сина. Хто вона нам така? Знать не знаємо! Та ще й від кого у неї ця дитина?
Моя, тату, дитина, оправдовувався Григір. Ми нажили.
А, може, вона, сину, потіпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неї батьки пяниці?
Це моя жінка, Анфіса!
Геть і не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, не хотіла такої невістки мати Григорова, Ялина. Анфіс-с-с-са! У нас і таких імен немає. Вона ж, сину, кацапка, а це такі люди Що, хіба в своєму селі гарних дівчат немає? Зійшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жінка так поїхала б далеко. Не треба нам тут ніякої Анфіси!
То що ж мені тепер із нею робити?
А нехай їде назад, звідки приїхала! гонив невістку батько.
Анфіса плакала. Була молода-молодюсінька, несмілива; боялася сама за хвіртку вийти. Так і жила, терпіла. Але свекри їй не давали жити.
До роботи незугарна, одно товкла Ялина. Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.
Людей стидно! Петро аж сичав. Ні плаття, ні сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгірші поміж людьми, що ти нам старчиху якусь привіз? А худе, а тонке! Фу, а не жінка!
То ви на неї не сваріться, говоріть по-доброму.
Оце вже ні! кричала мати. Та хто вона тут така, щоб я до неї говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очі дивитися, от що ти, сину, наробив.
Тільки тиждень минув, а невістку виганяли з хати.
Ти бач, Петю?! кричала Ялина, стоячи спеціально посеред подвіря, щоб люди чули. Я її попросила бараболі свиням наварити, а вона питає: что єто такое? Вона не знає, що таке баняк! Не вміє хати вимести! Дитини не годна втишити!
Геть із хати! тим часом кричав Петро і пхав невістку в спину, із сіней. Аж та на вулиці спотикнулась і заплакала гірко-гірко:
Да куда же мне деваться?
А туда, звідки ти прієхала! Геть!
Дайте хоть ребенка поцелую!
Та забирай свого рєбьйонка і вмотуй звідси!
Ні, дитини не віддам! уступилася Ялина. Дитина наша! А ти геть із обійстя, щоб і духу не чуть!
Григора не було вдома. Анфіса переплакала надворі, дочекалася, поки свекри підуть із хати, убігла, замотала у вузлик шмаття і пішла дорогою із села до залізниці.
Ніхто Анфіси не шукав.
Маленький Петя два роки ріс без мами.
У садку у Кесарів вони гралися із моєю Миросею колупалися у землі, ямки викладали квіточками, камінчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жуків, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу і там малювали дрючком по поросі кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.
А, гаспидська дитина! кричала Ялина і бігла, як навіжена, до дітей, як бачила, що сиділи на дорозі в колії. Я що казала, із садка не виходити, га?! і била Петю рукою нижче спини.
А тоді вигадала: взяла мотузку і привязала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а іншим кінцем за стовбур груші.
Сиди тут! сказала. А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!
Петі було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Від дороги до них бігла чужа жінка, розмахувала руками.