То що ж я зроблю? Вже як є, так і буде злодійкувато роззирається молода.
Але ніхто того не бачив
Весілля гуляє далі, а у Миросі світ починає перевертатися кругами. Вона наче й сидить на місці, ще й тримається обома руками за лавку, але Чомусь туди-сюди стрибають двері, дядьки не співають ревуть, немов ведмеді, а у животі брикає сердитий вулик бджіл. Мирося геть не має сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на вязах.
Тітко Маринко! гукає до мене через стіл Галина. Візьміть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.
Та я геть не чую молодої. Мені, заклопотаній весільними справами, не до того: тільки встигаю бігати від печі і до столу, щось подаю, приймаю, мию.
Тітко Маринко-о-о-о! щосили гукає молодий.
А що там? я на мить спиняюсь. Щось принести?
Та ось, ваша дитина
Хоче спати? То передайте її комусь, нехай винесуть надвір, я не маю часу.
І далі біжу до кухні. А в цей час
Подавай її сюди! гукає до Галини хтось із гостей, бере мою зімлілу дитину на оберемок і несе в садок, там кладе під деревом і йде курити.
А Мирося тим часом вивергає все із себе і горілку, і те, що їла за столом, і те, що вдома. Стоїть коліньми на оббльованій траві, тримається руками за живіт і стогне. Тоді падає у блювотиння й засинає.
Знаходять Миросю Гріша із Степаном.
Фе! Що це ти тут лежиш така? питає Гріша у Миросі. Що це з тобою сталось?
Я горілку пила, дівчинка помалу встає, рукою тримається за стовбур, обтирає травою плаття.
Не може бути?! дивується Степан. А хоч смачна?
Ні
Ти біжи до копанки і вмийся, а то дивитись страшно!
І Мирося рушає, але
Миросю, зачекай, хочеш горошків? повертає її назад Степан. Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.
Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весіллі!
Давали солодке? журиться Мирося.
І їй стає так гірко-гірко, їй навіть байдуже, що робиться у неї в голові, що вона уся в мокрій слині і ще у чомусь, що оце вона тут валялася у траві. Одна тільки думка бє Миросі у тімя: вона не дочекалася цукерків!!!
У магазині тоді продавалися тільки горошки і подушечки із перевареного цукру, такі були цукерки.
І тепер їх роздали вже гостям, а Миросі не дісталося
Сльози покотилися дитині з очей іще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди від розпуки, від великого й невимовного свого горя!
Та не плач, раптом присів біля сестрички навпочіпки Грішка. На ось тобі жменю, я набрав аж в дві кишені, їж.
І мої на, простягнув долоню двоюрідний брат Степан.
І Мирося, озираючись, чи ніхто того не бачить, похапливо кидала горошки собі до рота: моя дитина в той час не знала нічого смачнішого за горошки!
5
Хіба тільки чорні дрібні черешні!
У сусідів перед ворітьми росла молоденька черешенька рання. Але ніколи не встигали ягоди на ній доспіти. Ще тільки-тільки запалились, а вже й нема!
Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обійняти. Із дуплом, гілки аж на три метри від землі попробуй доберись! Хіба тільки ноги треба було б засовувати в кору і чіплятися руками.
А що робилося вгорі! Ягід-ягід! Бубки на дереві були гіркі, дрібненькі, зате ж якщо доспівали!..
Якось наїлися від пуза тих ягід Мирося з Антосею та й придумали забаву.
А давай викопаємо під черешнею ямку, каже Антося, настелемо в ній трави, та й будемо туди стрибати!
А давай!
Мирося побігла по копачку. По черзі дівчата трудилися, вигортали землю.
Ох і гарна ж ямка!
А глибока! Можна я стрибну перша? Я ж уже велика.
І Антося стрибнула
Моя Мирося як сиділа на гілляці, то тільки й почула, як неприємно хрупнула кістка, а коли глянула донизу, побачила, що Антося лежить під деревом, одна її нога була у ямі, а інша, дуже вивернута, стриміла набік.
А-а-а-а!!! страшно заголосила Антося. Мені болить! Дуже болить! Мамочко ріднесенька! А-а-а-а!
Мирося злізла з дерева і кинулася бігти до подвіря.
Там Антося впала! кричить до мене.
Антосю ми занесли до діда Степана він був ще й костоправом. І Мирося з Антосею його двоюрідні онуки.
Де ж це ти так, бідолашна дитино, впала? журився дід. Довго будеш лежати, аби ще правильно зрослось.
Літо розквітало далі, достигали на березі порічки, червоніли вишні, у малиннику аж гула малина, а Антося лежала в хаті нога обкладена житньою соломою, під спиною тверда подушка.
Більше вже не буду з тобою гратись, казала вона Миросі. От до чого дострибались. А як я виросту крива на одну ногу? Хто мене за себе заміж візьме?
Не бійся, візьмуть і криву, бо у тебе є батько! нагадала мої слова Мирося. А от я і з рівними ногами можу в дівках сидіти
Мої діти росли, мов із води, і треба було їх чимось годувати. Росло наше господарство, а моїх сил не прибавлялось. Ще й у колгоспі роботи ставало більше й більше.
Я вже й робила без обіду щоб норму трудоднів виконувати і не мати штрафу. Приходила до хати пізно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала із дому те, що було, печені буряки або варену картоплю, хліб, натертий жовтим салом
У країні завели пятирічки, і колгосп розширив землі. Заліз аж у береги, поле сусідило із моєю садибою.
І ось, Мирося грається на дорозі попід нашим садком і разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розігну спину, побачу доньку, та й гукаю:
Миросю-у-у! Принеси мені води! І так кричу аж по три рази, бо не чує.
То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком і собі гукає:
Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!
Мирося аж тепер почує, сестру. Мерщій біжить до хати, бере там гладущик із водою і біжить дорогою.
Я пю, дам ще й Гані напитися.
Миросі минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечері я принесла їй із поля хлібчика, від зайця!
Який же він смачний! радіє Мирося і теребить зубками сухий окрайчик. Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлібчик?
А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся зайчик біжить! кажу. І в лапках хлібчик несе!
Оцей шматочок?
Зайчик щодуху біг, але я таки його догнала, та й видерла, і маю гостинчика Миросі.
А то, бувало й таке, що усе поїм і нічого не принесу додому. То Мирося мене чекає, чекає Від нетерплячки вибіжить аж на дорогу, стоїть там і виглядає маму із гостинцем.
Де хлібчик? як дочекається, заглядає мені до рук, не вірить, що порожні.
Сьогодні зайчика не було, кажу. Або: Сьогодні не спіймала!
У селі без чоловічих рук погибель. А в моїх дітей немає батька. Мушу я принижуватися, просити
Якось поїхали ми з Яковом моїм двоюрідним братом кіньми по осоку, аж у Дубину це за десять кілометрів від села. Виїжджали ще поночі, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.
Дітей я не будила.
Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха вставала разом із сонцем. А ще й комарі дуже допікали.
Мирося розчумалась, зіскочила з постелі, роззирнулася аж немає її мами в хаті! Де ж поділась?
Мирося заглянула у вікно Як раптом побачила, що мама йдуть кудись із двору, сідають на підводу!
Тпр-р-р-ру!!! дядько Яків стримує коней, а потім вони котять по дорозі.
Допоки Мирося зібралася на дусі, вибігла й собі за нами, за ворота аж віз уже коло Лисої гори росу збиває!
Ми із Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотіла їхати, а ще й на возі!
От коні зникли за горою Мирося біжить щодуху, не спинилась.
Біжить Мирося боса, в одній сорочці, вітер її ледь-ледь наздоганяє. Вже заїхали аж за другий горбок, а далі тільки чисте поле. Мирося залишилася на леваді. Було видко, що не здогнати їй воза, і нізащо! Але вона не повернулась.
Вже й поле
Біжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неї хилять великі голови соняшники, з іншого тремтять листям молоді осики, виїдає очі збита з високої трави роса.
Ось, нарешті! Мирося бачить, як двоє лошат поспішають за підводою, гарненько вже відстали, та поспішають, бо там упряжена їхня мати! Мирося рівняється із кінськими дітьми. Біжить з лошатами навипередки і плаче.
Чуєш? Неначе хтось кричить? дивуюся я. Але з-за дерев мені нічого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.
Та то лошата граються, каже Яків. Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.
Проїхали ми ще добрих півдороги.
Та ні, наче хтось кричить, ану хай станемо? таки щось тривожно мені на серці.
Тпр-р-р-у! спиняє коней Яків.
І тут я озираюся, аж дорогою біжить моя Мирося! Вже й голосу її не чути, дитина тільки сопе від натуги, мов міх, і червона-червона, уся в росі.
Я мерщій зістрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собі на руки!..
А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! мотаю дочку в стару рядюжку і аж плачу.
А соняшники стоять Вони такі високі, вищі від голови!