А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! мотаю дочку в стару рядюжку і аж плачу.
А соняшники стоять Вони такі високі, вищі від голови!
Так мовчки ми і приїхали в Дубину, загрузили повну підводу осоки.
А назад сидить Мирося на возі зверху, поряд із дядьком Яковом і з мамою.
А я на возі їду-у-у-у-у!!! гукає вона в поле.
Тією осокою ми палили в хаті піч, застеляли нею долівку, клали у кутку замість постелі, а ще корові давали їсти і підстеляли вівцям.
Для корови я жала у березі лепеху і теж сушила її на зиму. Це таки була важка чоловіча робота. Але де мені було взяти чоловіка
І от, обідня пора, спека-спека! А ми удвох із Ганьою (це вже як підросла), за гарної погоди косимо берег. Лепеха на сонечку жовтіє, тільки ходи й перевертай, щоб сохла. А під ногами багно, бо ж це левада! Як йдеш, усе під тобою ходором ходить, земля вгинається й ворушиться, аж чвакає вода. Це місце дуже небезпечне і всі знають, що на дні невідомі й бездонні вири. І щоб не провалитися й не потонути, Ганя ще й ріже молодесенькі вільхи, щільно укладає їх рядочками по купинках та й ступає по тій стежці. А ноги все одно трусяться: мені дуже страшно. Бо не одна людина на цьому місці втопилася, як пішла на дно то й немає сліду.
І от скошена лепеха сохне. Як вже готова, ми з Ганею складаємо її в копиці.
У інших копиці ті додому батьки привозять, чоловіки. Але у нас немає чоловіка й батька. То ми навязуємо лепеху у вязки, кидаємо собі на плечі й так і несемо на собі аж до самого двору. Часом я нездужаю була худа, маленька, та й вік уже такий То через раз сяду під вербою і чекаю Ганю. А вона все носить.
Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком Ганя йде, а із далеку здається, що то величезний сніп сам собою суне берегом, по дорозі, з гори й під гору.
То мені, бува, так стане шкода своєї дочки!.. І йду я тоді когось просити. Ходжу попід хатами і канючу, благаю чужих чоловіків але ніхто не хоче ті копиці везти. А як який господар і зглянеться наді мною, бідною вдовою, та й привезе, то скаже відробляти. І я відробляю: жну людям очерет або роблю сніпки вшивати хату. А ще просять окремо за підвіз пляшку горілки
А як в селі без горілки?
Ніхто й не схоче слухати.
А купити нема грошей.
То я, на свій страх, жену те прокляте пійло сама.
Як жену? Спочатку накладаю повен баняк білих цукрових буряків і ставлю в піч тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дріжджів. Їх продають у сусідньому селі на базарі спекулянти, ходять по базарі і зазирають кожному в очі:
Дріжджі! Дріжджі! Кому треба дріжджі?! аж шарпають за рукави.
Але тільки де зявиться міліціонер спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дріжджами не встигав втікати, його хапали за руки і забирали із собою. Якщо спекулянт не відкуповувався горілкою, то все одно йому давали штрафу здирали гроші. І покупець теж міг за те постраждати! І я боялась Але де ще можна було тоді в селі купити дріжджі, як не на базарі в спекулянтів?
Як я йшла на базар, Мирося просилася й собі. Та куди мені її було ще брати? Шлях же довгий десять кілометрів!
От я тільки вийду за ворота, а Мирося в плач. То Іван її й надурить:
А ти вилазь на припічок, каже, і гукай голосно до мами в комин.
Хіба вона почує?
Почує! Правда!
І Мирося йому вірить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослінчик, згинається, засовує голову у ще не вичахлий жаркий комин і кричить:
Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! І думає, що я почую.
6
У пять років наша Мирося вже рахувалася за дорослу!
Вони удвох із Антосею доглядали телят.
Кожна гляділа своє. Поки корови в череді, треба було шукати телятам їсти. А що їли коровячі діти? Траву
Як Отче наш, щоранку брали дівчата по мішку і йшли кожна на свій город, вишукували там поміж гарбузами буряни щирицю, берізку і мишівку. Бурянів наривали і складали на купки, порізну, а сходилися все рівно на межі.
Завдай мені на плечі, показує Антося на свій мішок, повний-повний буряну.
Згинайся! Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки підсаджувала клумак поверх Антосі.
І от Антося, поволі й з натугою переставляючи ноги, вже чвалає межею вгору.
А в мене все рівно більше! кричить у спину їй Мирося і лягає на межу. Вона сама собі не здужає мішок завдати, а хоче ж першою прибігти від Антосі. То, лежачи, підсовується усім тілом під мішок, тоді, звиваючись, немов мала гадючка, викочує його собі на вутлі плечі. Мирося аж крекче, а таки спинається під вагою, впирається маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встає, і так, зігнула удвоє, пробує бігти вгору.
Біжить Миросю носить збоку вбік. «Хоч би не впасти!» думає Мирося і таки обганяє Антосю, уже аж на самім вершечку горбка.
А я все рівно буду перша! кричить Антося й вганяється у своє подвіря. Мирося, мокра від поту, падає коло жолоба. Теля, привязане посеред подвіря, радісно мукає і тягнеться губами до трави.
Мирося плаче
До череди вона ще не дорослá, але влітку вже пасе вівці. Один день пасуть Іван із Василем, а на другий день Мирося із Антосею.
Зимою вівці живуть із нами в хаті.
Здається, в тому році у Різдві окотилися аж три овечки і ягнятка, немов маленькі діти, стрибають по кімнаті. І мої діти теж між ними!
Як же весело і гарно у нашій хаті!!! кричить Мирося.
Та тільки весна зазеленіє першим рястом і діти, і ягнятка уже й у глинищі, по берегах!
А смачне ж яке молоко овече! пє і нахвалює Мирося. Таке солодке й тепле!
Вона коли вкрадеться та й видоїть сама, і напється свіжого відбирає у ягняток.
Вівці йдуть увечері додому чередою. Мирося сидить на горбочку і чекає. А вони бігають, граються як діти.
У мене і корова була, бо як же без корови? Тільки ж вона одна, а дітей багато.
Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столі, та й роздаю кожній дитині по кусню хліба. А сама стаю поряд.
Он, вмочайте! даю команду їсти.
І вони вмочають, наввипередки. Діти мої їдять, а я тільки мовчки дивлюсь, як вони, немов ті голодні цуценята, зібралися у коло і хлепчуть тепле молоко.
Ця миска у мене залишилася одна після війни, на все і на борщ, і на кашу, й на лемішку. Зате ж на кожного було по деревяній ложці! Мені, бува, аж серце стискувалося, як діти посідають за порожній стіл та й стукотять ложками, ждуть вечері.
Хіба як у неділю варила я вареники отоді й наставало у нашій хаті свято!
Ще не кидаю в окріп варити а Іван вже порахує.
Кожному по три вареники! прикаже. І сидить, слідкує.
А вареники я робила великі, коли поваряться, виходили сірі, череваті. Як поспливають у окропі, викину їх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареників уже очі горять, руки тягнуться, із губів капле слина.
Ану мені хай спробує візьме хто зайвий!!! кричить Іван.
Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути а ложки тільки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, заприміть.
Але й Іван не зіває це його парафія, вареники.
Мирося швидко й третього умяла, скільки було на її душу, а по мисці ще аж два качаються. «А як встигну взяти?» думає вона, а рука вже давно у мисці.
І тут ложкою по коліні трісь! це Іван дістав.
А! Попалась! Крадійка! Це був мій вареник і Марусин! кричить Іван. Бач, хотіла зїсти! А не вийде! На тобі за це! і бє по другому коліні, щосили, ложкою.
Ой, йой, йой!!! плаче Мирося, тримаючись за коліно. Чи то від болю, чи від розпуки що не встигла витягти і зїсти того злощасного вареника. І жаліється: Мамо, Іван мене бє!
Та не бий її, вона ж іще маленька, прошу я в Івана. Та воно таке закляте!
Маленька?! А це до яких пір вона буде маленька? Добра маленька, як їсть за двох великих!
Що йому казати? Хлопчик, хоче їсти. Я й мовчу
Я своїх дітей ніколи й не била. Хіба що раз.
Якось Іван подер штани довго ходив, аж нитки розлізлися, бо полотно зотліло. Сів на березі коло копанки і дере собі ті штани потроху, а дірка більша й більша. Дере і приказує:
Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! і роздер від матні аж донизу. А тоді пішов межею по городі. Зайшов у подвіря, як у спідниці.
Я саме мила руки до корови як тут побачила таку прояву!
Це хто тобі таке зробив?! не зрозуміла зразу, злякалася, рушник мені у руках аж затрясся.
Та я сам, оце розпустив, бо вони подерлись
Ах ти ж недобра така дитино! зірвалася я на крик. Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобі! так мокрим рушником і вдарила хлопця по лиці, по спині, по грудях. Оце тобі за те, що ти так цінуєш мою працю! Оце за те, що я Оце і плачучи пішла до хати.
Моя хата була крайня у селі, а далі тільки поле. За ним Лиса гора, левада, дорога на другі села. Город від хати збігав горою в берег. Як у колгоспі обсіються, під вербами в кінці мого городу ставили сівалки. І сільські діти мають тоді де гратись; стрибають по тих сівалках, бігають довкруги, доганяють одне одного. Або посідають рядочком, чисто як горобці, та й про щось своє щебечуть, про дитяче.