Оріон Золотий. Театр (збірник) - Іван Федорович Драч 4 стр.

І от, як попіл Клааса
Стукоче в груди Тіля Уленшпігеля,
Так ця сімейна фотографія
Серце моє палить щомиті,
Нагадує мені кожної миті,
Що в світі є фашизм.
Ніколи не затьмариться в свідомості
Цей моторошний злочин звіра-нелюда.

Багато з нас, із старших вчителів,
Даруйте, що вас так перебиваю,
Пізнало на собі катівні таборів,
Багато вистраждало то чи ж варто
Концентруватись на страхітті, Вчителю?
Так можна вчадіти од жахів.
Хіба не досить вже, колего?

Не перебивайте. Це ж не ґречно.
Та й досить лиховісна ця історія.
Даруйте, прошу вас, продовжуйте.

Концентруватись на страхітті ні.
Концентруватись на памяті інше це.
Ось що газети пишуть нині:
Закінчився у Кілі, в ФРН,
Суд над есесівцем Ріделем,
Творцем «поліпшеної» душогубки.
В неї потрапляли мешканці
Окупованого Могильова
І за одну хвилину гинули.
А «експерти» судові заявили,
Що смерть в межах хвилини
Не є болісною і, отже,
Не варто звинувачувати Ріделя
В жорстокості Ви чуєте не варто?!
Суд виправдав «раціоналізатора».
Серед присяжних вчителі були

Так от. Про вчителів.
Про ненависть з любові.
І про любов з великої ненависті.
В пенати рідні повернувшись
І переживши стільки, я хотів
Знов йти на фронт.
Хотів зустрітися лице в лице
Із Функе, з Францом Функе.
Комісія медична жодна
Не могла визнати мене
Навіть «обмежено придатним».
Я знов пішов у школу.
Я забуття шукав од горя.
Тож працювати, працювати, працювати
Бодай крихтина забуття у праці.
Я цілі дні із дітьми був, із дітьми.
Та мяко ніч приходила
Я прокидався о другій чи о третій,
Вивітрювався сон, як не було,
І працював я, працював затято,
Щодня чекав я з нетерпінням ранку,
Щоб утопитись у дитячім щебеті,
Щоб захлинутись у дитячім вереску,
Як щастя є воно поміж дітей.
Як шолоховський той герой,
Я взявся за німецьку мову,
Я вірив (навіть зараз вірю!),
Що станеться отак, що я зустріну
Гестапівця, що катував дружину,
Що вбив її і сина-крихітку,
І зможу я сказати по-німецьки
Йому все те, до крапельки все те,
Що так виношую запечено
Уже чверть віку,
Що не забудеться
Й не проститься ніколи.
Я вивчив німецьку мову.
Я володію нею досконало.
А потім взявсь за польську і за чеську,
Англійську і болгарську,
Французьку та іспанську,
І за японську мову взявся.
Я вивчив всі ці мови.
Але ж часу таке безмежжя
Від другої години ночі аж до ранку
Це ж ціла прірва часу.

Це та пора, шановний друже,
Коли ви пишете свої книжки
Від другої години ночі і до ранку?

Як вам вдалося написати
Педагогічних праць за цілий інститут?
Так, справді забагато:
Опубліковано триста десять наукових праць,
Тридцять дві книжки з-поміж них?

Я ще раз, ще раз хочу повторити:
Моє натхнення два чуття глибоких
Любов і ненависть.
Любов безмежна до дітей.
І до фашизму ненависть бездонна.

Чи не здається вам, колего,
Не за адресою тут деякі емоції?

Я декілька разів уже бував
В Німеччині Демократичній.
І коли вперше я ступив
На землю на німецьку,
Коли заглянув я уперше
У сині очі піонерів-тельманівців,
Мені зітхнулося з полегшенням:
Це новий світ, це світ соціалізму.
Сама непримиренність до фашизму
У всіх його субстанціях
Гуманність справжня
Полягає в тому,
Що треба комуністом бути всюди
І в економіці, і в науці,
І в душі людській.
Коли учитель не прийде у душу,
Тоді чия вона буде, душа?
І неможливо бути гуманістом,
Коли не маєш до фашизму ненависті,
А він це зна, як щупальця пускати.
У цьому ваша вища компетентність.
І ще хотів би я наголосити
Ось на такому, друзі дорогі:
Виховуючи людяність, і чуйність,
І почуття людської гідності,
Не можна забувати ні на хвилю:
Фашистські вбивці,
Що надлюдьми себе проголосили,
Теж всі дітьми були.
Теж раділи сонцю.
Теж листи писали і сповідались
Своїм коханим матерям.
Теж наречених ніжно обіймали,
Оте розпрокляте все теж, і теж, і теж,
Садист отой, убивця,
Що голову дитячу
Розбив об камяну стіну,
Він же голубив, гладив по голівці
Свого синочка,
Донечку свою,
На фото ви вже бачили його,
З яким ніколи я не розлучаюсь,
Він же не сам він вірний сімянин
Із дітками двома й дружиною.
І взагалі нема гуманності абстрактної,
Нема людяності поза боротьбою,
Шаленою борнею політичною,
Яка заповнює всі наші дні по вінця.
Людину можна справжньою назвати,
Коли вона людей насправді любить
Це Ленінові золоті слова.
До серця людського навіки
Перепинити доступ звіра ось в чім зміст
Покликання учителя, колеги.

Спасибі вам, шановний наш колего,
За щиру сповідь, що ми тут почули,
Ця сповідь йшла від глибини душі.
Тепер ми знаєм, звідки сили брали ви,
Щоб так прожити ув однім житті
Життів багато, повно і натхненно.
Хай радість супроводжує вас всюди!
А ми вам поклянемось, наш колего,
Обпечений жорстокою війною,
Що нас веде ідея комунізму,
Яка в крові вже клекотить у нас.
Ми всі, антифашисти і борці,
Вчимось із ваших книг вони нам радість
Пізнання найдорожчого в людині:
Народження людини в малюку.
Прийміть подяку! До нової зустрічі!

Погладьте мене ось так, по-батьківськи.
Так гладили мене в дитинстві.
А потім убили синочка вашого,
Закатували дружину вашу.

Ви що, товаришу,
Ви, може, нездорові? Навіщо так?

Дозвольте відрекомендуватись:
Учитель Вальтер Функе із Потсдама.
Це ж прізвище для вас знайоме!

Ви справді Функе?

Так, я справді Функе.
Посвідчення моє вам ось.
А ось моя вам книжка:
«Гуманізм в системі Януша Корчака».
А ось вам дубль із фото.

Це неймовірно. Просто неймовірно.

Так у житті насправді не буває.
Це сон якийсь і приголомшливий,
І лютий водночас. Це я, мабуть, нездоровий.

Ні, ви здоровий, друже дорогий.
Я теж буквально приголомшений.
Єдине, що посвідчити я можу:
Це здібний молодий колега наш
З Потсдама, Вальтер Функе.
Він закоханий у вас віддавна
Все марить Павлищанами. І те потверджую,
Що батько його був гестапівцем
І воював на Східнім фронті.
Ми все це знаєм. Це знання гірке.
І в синові ця гіркота важка
Горить під серцем але щоб аж так
Звести вас вдвох на цій вузькій дорозі?

Мене дивує, що і ви схопились
За цю фальшиву ниточку.
Та це ж фантом!
Та це ж суцільна вигадка!
Такий собі придуманий маяк!
Надували його, надували
Надули, бач! Ви їдете, чи ж варто?

Не можу не поїхати. Я чув
Про ваші погляди. Така полярність
Лиш інтригує, звісно.
В мене тема дисертації
«Корчак і радянська педагогіка».
В його книжках про Корчака
Не раз читав я та і в його поглядах
Багато корчаківського, хіба не так?

В нього потроху звідусюди.
Найменше від самого себе.
У ньому компілятор аж заснидівся!

Ну що, готові? На Світловодськ «ракетою»,
А там автобус будь-який у Павлищани
Всього за півгодини вас домчить.
Поїхав би я з вами, але ніяк.
Я завантажений, колега мій Мещерський
Теж в клопоті статтю якраз
Готує проти вашого улюбленця,
А то б він ґречно супроводив вас.

Це ваша Мекка. Я ж туди ні кроку.
Я розвінчати цей сучасний міф
Вважаю необхідністю і честю.

Смішні, їй-право, ваші ці претензії.
Та він же в польоті живе,
Птах радості цей Вчитель!
А ми, грішні, з вами, колего,
Лише павуки-раціоналісти.
Згадайте «Новий органон» Френсіса Бекона.
Ми створюєм тканину павутинки з себе,
Бджола ж живе в оточенні квіток,
З них створює для світу мед і віск,
Дає йому тим солодощі й світло.
Тож Вчитель наш та золота бджола,
Схоластика ж сухих розумувань
Хіба для мух лиха.

Хіба ж бджола, бува, не потрапляє
У павутиння?..

Ви гість наш. Вам усе неспроста.
А Вам, Суханов, мушу нагадати:
Сарказм годиться як приправа страви,
Та можна захлинутися сарказмом.
Тож граю з вами у вашу гру.
Згадайте-но його сентенції,
Ці пасторські солодкі замовляння.

«Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе,
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Бо справжня краса і зло
Ось тканини несумісні.
Дитині кожній скрипку дайте в руки!»