Оріон Золотий. Театр (збірник) - Іван Федорович Драч 5 стр.

Ні, ви здоровий, друже дорогий.
Я теж буквально приголомшений.
Єдине, що посвідчити я можу:
Це здібний молодий колега наш
З Потсдама, Вальтер Функе.
Він закоханий у вас віддавна
Все марить Павлищанами. І те потверджую,
Що батько його був гестапівцем
І воював на Східнім фронті.
Ми все це знаєм. Це знання гірке.
І в синові ця гіркота важка
Горить під серцем але щоб аж так
Звести вас вдвох на цій вузькій дорозі?

Мене дивує, що і ви схопились
За цю фальшиву ниточку.
Та це ж фантом!
Та це ж суцільна вигадка!
Такий собі придуманий маяк!
Надували його, надували
Надули, бач! Ви їдете, чи ж варто?

Не можу не поїхати. Я чув
Про ваші погляди. Така полярність
Лиш інтригує, звісно.
В мене тема дисертації
«Корчак і радянська педагогіка».
В його книжках про Корчака
Не раз читав я та і в його поглядах
Багато корчаківського, хіба не так?

В нього потроху звідусюди.
Найменше від самого себе.
У ньому компілятор аж заснидівся!

Ну що, готові? На Світловодськ «ракетою»,
А там автобус будь-який у Павлищани
Всього за півгодини вас домчить.
Поїхав би я з вами, але ніяк.
Я завантажений, колега мій Мещерський
Теж в клопоті статтю якраз
Готує проти вашого улюбленця,
А то б він ґречно супроводив вас.

Це ваша Мекка. Я ж туди ні кроку.
Я розвінчати цей сучасний міф
Вважаю необхідністю і честю.

Смішні, їй-право, ваші ці претензії.
Та він же в польоті живе,
Птах радості цей Вчитель!
А ми, грішні, з вами, колего,
Лише павуки-раціоналісти.
Згадайте «Новий органон» Френсіса Бекона.
Ми створюєм тканину павутинки з себе,
Бджола ж живе в оточенні квіток,
З них створює для світу мед і віск,
Дає йому тим солодощі й світло.
Тож Вчитель наш та золота бджола,
Схоластика ж сухих розумувань
Хіба для мух лиха.

Хіба ж бджола, бува, не потрапляє
У павутиння?..

Ви гість наш. Вам усе неспроста.
А Вам, Суханов, мушу нагадати:
Сарказм годиться як приправа страви,
Та можна захлинутися сарказмом.
Тож граю з вами у вашу гру.
Згадайте-но його сентенції,
Ці пасторські солодкі замовляння.

«Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе,
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Бо справжня краса і зло
Ось тканини несумісні.
Дитині кожній скрипку дайте в руки!»

Так згадується доктор Франк
Зі скрипкою, його обличчя пиховате,
Самозадоволене, масне од натхнення,
Стоїть у крові по коліна, на скрипці грає!
Браво! Браво! Браво!
І так до безкінечності.

Для нас, німецьких вчителів,
Цікаво бути в курсі всіх дискусій,
І ми не маєм бути одностайні.
Яскраве «за» є і яскраве «проти».
Я з тих, що хочуть просто розібратись,
Помацати усе, відчути все,
А потім вже за когось обставати.
У Веймарі мене він просто вразив.
І я домовився про зустріч в Павлищанах.
Він радо згодився.
Тож їду, їду!

Там є в школі Дівчина із Казки,
Котра казки складає з малюками,
Найправовірніша із учениць його,
Тож бережіться, серце бережіть
І знайте, що дівчата на Вкраїні
Найкрасивіші там, у тих краях,
Ви ж молодий, обачний будьте, друже

Ви зводите на жарт.
А в нього
Такі лихі слова про вчителів.
Він підрива своїм розумуванням
Вчення Макаренка про колектив.
Він ґрунт готує, аби зняти
Проблему колективу взагалі.
Ви цього не догледіли, Суханов.

Мені ж бо якось трапилась до рук
Одна з книжок вашого опонента,
Що зветься просто, недвозначно:
«Мудра влада колективу».
Там автор гаряче обстоює
Систему виховання через колектив
І посилається на Крупську,
На Макаренка

Контексту не цурайтеся, Мещерський.
А за Макаренка ховатись зараз можна.
Багато тисяч з нас таки поміститься
В тіні його педагогічного мізинця!
Що ж, слава богу, знаємо Макаренка!
Могли б не знати, а хіба не так.
Хіба ж його «Педагогічна поема»
Не могла обернутись педагогічною трагедією?
Згадайте-но «апостолів» од педагогіки,
Чи хто не з ваших родичів, бува,
Волав в тридцятих про його систему:
Се неприйнятно! Се недопустимо!
А потім аж коліна порозюшували,
Так закликали всіх інакомислячих
Вже іменем його! Всіх на коліна ставили.

Даруйте нам, геносе Функе,
Ці дебати, але колега наш Суханов
Дразливий надто.
Ви конкретніше!

Я був у вашій школі в пятдесятому.
Ви захлиналися, про працю говорили,
Про виховання працею все на словах.
А праця в оту пору, пригадайте,
У школах корчувалася до пня.
Було?

Було. І в нас. І в вас. І скрізь.

Всі говорили
Про самостійність учнів.
Але щоб без учителя
Бодай хоч збір відбувся піонерський?
Було?

Було. Було! Але ж тепер немає.

Чиї ж на те пішли зусилля?

Доходили до всього не без мук.

Ховаємось тепер тут за Макаренка.
А він же ж то колись ризикував,
Він не боявся зводити у колективі
Зіпсованих дівчат і хлопців.
А ми ж ходили із його щитом,
Аби дівчат і хлопців розділити
У різні класи Не було? Було.

У всьому винен я. Як вдало
Знайшли ви винуватця, просто браво!

Ви безіменний. Імя не одне у вас.
А справді винні отакі.
Минуле щоб забути ані крихти!
Прекрасного не можна забувати.
Погане забувати просто злочин.
Тож памятаймо: іменем його,
Який виховував яскравих одиниць,
Нівелювали часто особистість,
Підручники були трафаретні,
Форми уроків теж усі стандартні.
Стандартні плани самостійних творів.
А хто хоч кашляне супроти цього,
Відразу крик він антипод Макаренка.
Макаренко ж всіх кликав на дискусію,
Він кликав сперечатись з ним не раз,
Він сам шукав і часто суперечив
Собі самому ви ж його в ікону,
В сухий реєстр незаперечних аксіом,
Його, де сонце в кожнім слові грає
І кличе до співтворчості, колего
Коли ж Учитель з Павлищан
Щось розвиває із того ж Макаренка,
Так, розвиває, не лише цитує,
То Ви його щитом по голові
Цитатою з Макаренка!

Суханов, Ви мене переконали.
А до сьогодні я ще сумнівався,
Чи варто вдарити по ньому і прицільно
З усіх гармат, аж бачу необхідно.
Він ціле покоління вчителів
Потроху зводить з розуму. Ось колега
Німецький теж до Павлищан.
Я просто мушу, мушу розвінчати
Цей міф сучасності. Щасливо, друже!
І не забудьте перед відїздом
Заглянути до мене. Прощавайте!

О заздросте людська!

Така проста розвязка?!

Далеко не проста. Хай вам щастить, колего!
І справді при нагоді завертайте
До нас Вітання павлищанам!

Як влаштувались?

Та ґречно дякую! Мене Маряна
До мами завела своєї, а та жінка
Була у нас в Потсдамі років зо два
Колись, в мою непамять, в час війни,
То все мене розпитує про місто,
А ставить борщ, то перець у словах,
Неначе добра, але оком голить.

Та відпусти, нарешті, розкаряко,
Ти бачиш я вже сам.

Та бачу, що ти сам. Але чого
Вночі заглядать до директора?
Накрив я на гарячому його:
Смородину геть потрощив і ринву
Погнув, як до вікна він перся.

Ви хто такий? Чого вам треба?

Хай пустить дід, а то махну навідліг
І буде мокро в кабінеті.

Ти бач, яке! Пострижене й небрите,
А ще, пащекувате, пащекує.

Пустіть його. І йдіть собі, Чухно.

Та я пущу. От ви вже не пустіть,
А то втече ця пташка пересильна.

А я дробовку зарядив не сіллю.
Тож на жакан на вовчий не підлазь!

Ви хто такий, питаю? Вам чого?

А з вами оце хто? Хай вийде!
Я прошу вас.

Нема йому чого виходити. Це друг мій.
А ви брутальний, грубий чоловік.

Оце мені так варто було мучитись,
Щоб ви мене ошпарили словами.
Ви, ви, сам Вчитель.
Та знаєте, я скільки поїздів міняв,
Аби до вас дістатись.
Я півкраїни од Архангельська
Проїхав, аби вас уздріти.
Так, вязень я. Що витріщили очі?
Це хто такий? Я прошу нас лишіть.
У мене пильна справа є до Вчителя.

Сидіть, я прошу, Вальтере. А ви кажіть.
Це вчитель теж. І вчителеві можна.
Ми слухаємо вас.

Я Савка Бляха. Я вязень.
І втік до вас, як вже тікав не раз,
Та все мене ловили там, то тут,
А цього разу врешті пощастило.
Ви знаєте, мені пять літ добавлять
За оцю втечу, та не міг дозволити
Собі я з вами не зустрітись.

З кумедними замашками вязень?
Чого тікали? І за віщо сіли?

Чого тікав то ясно. Сів за віщо?
То вже складніша і лихіша штука.
Та ви гадаєте чого сюди принесло
Аж з-під Архангельська? До вас
Чистенькі їдуть більше, ті, облизані,
А тут таврованець приперся та ще як!
Та це все кусанина більш себе.
Отож розповідатиму, бо чую, чую вже
В своїх слідах вівчарок запах.
Отож коротше, хоч коротше довше.
Я віддавна схиляюсь перед вами.
Здивовані? Я прочитав у «Комсомолці»
«Бачити себе», не прочитав, а декілька
Разів буквально пив запоєм.
Та й іншим вязням вголос теж читав.
Я вражений був тонкістю очей
І серця вашого для інших недосяжна
Оця кмітливість у розгадуванні
Усіх відтінків людської душі.
Розумнішого і повчальнішого я
Не зустрічав нічого.
Я бережу ці витинки. І от якось
Мене осяяло я стільки вже тікав,
І, думаю, ще раз втечу
Й дістануся до Вчителя,
І розповім йому про себе, і подякую
Йому за те, що він дітей шанує,
Щоб не були вони такі нещасні,
Щоб все життя не мучились вони,
Як я катуюсь, я всього лиш жертва
Потворного й гидкого виховання.
Писав до вас я, і не раз.

Я памятаю. Вам іще сидіти.
Здається, одинадцять літ за вбивство.

Учителю! За вбивство? Як ви можете!
Та вже не одинадцять вже шістнадцять.
Пятірочку добавлять будьте певні.
Над нарами у мене ваш портрет.
Як віруючі з Богом розмовляють,
Так сповідаюсь перед вами я.
Бо я вас розумію більше всіх,
Бо ви в мені побачили таке,
Та не в мені як в Блясі, а людині,
Чого не бачать інші і не хочуть
Побачити. А це мене засмучує і гне.
Я знав, я знав, що є причини,
Які мене в тюрму запакували.
Шукав, шукав я. Віднайшов Ушинського.
Там теж все є, але якось розрізнено.
Та коли ваші я статті читав,
Там, наче в чистій крапелині,
Відбилось все лихе моє дитинство,
Зі всіма злигоднями й хвилюваннями.
Я побачив, я знайшов себе
І те, що загубило так мене,
Ви вдвоє мені стали ближчі,
Дорожчі всіх мені ви стали,
Розкривши мені істину мою

Ви почали були про батька?