Я б тобі настійливо не радив їхати з сімєю у столицю, навіть якби випала нагода.
Але чому? У Стамбулі у мене живе багато друзів у всіх колах суспільства, в тому числі й урядових. У столиці центр нашого торгового дому. Моє імя там добре відоме.
Рука на коліні Ґабріеля стала важкою.
Саме тому, що імя твоє добре відоме, я і хотів би стримати тебе навіть від самої короткої поїздки туди.
Через війну в Дарданеллах?
Ні, не тому.
Обличчя старого стало непроникним. Він ніби прислухався до свого внутрішнього голосу, перш ніж знову озвався:
Ніхто не може знати, наскільки далеко зайде уряд. Але достовірно одне: першими постраждають імениті та видатні люди вашого народу. І в цьому випадку доноси й арешти почнуться саме в столиці.
Ти таке припускаєш, чи в тебе є якась інформація, щоб застерігати мене?
Ага опустив вервечку в широкий рукав своєї хламиди.
Я знаю точно.
Самовладання покинуло Ґабріеля. Він схопився.
Що ж нам робити?
Слідом за гостем чемно підвівся і господар.
Якщо дозволиш дати тобі пораду, я б сказав: повертайся додому в Йогонолук, живи там у мирі і чекай. За таких обставин ти не знайшов би місця, приємнішого для себе та сімї.
Жити там у мирі? іронічно повторив Ґабріель. Та це ж уже вязниця!
Ріфат Берекет відвів погляд, його дратував цей занадто гучний голос у його тихому селамліку.
Маєш зберігати холодне серце. Шкодую, що моя відверта мова тебе збентежила. Для тривоги немає навіть найменших підстав. Ймовірно, все поступово вщухне. Нічого поганого в нашому вілаєті трапитися не може, адже валі у нас, хвала Аллаху, Джелал-бей. Він не потерпить жодних крайнощів. Але чому судилося бути, те початково закладено в собі, як у насінні брунька, квітка і плід. У Бога вже сталося те, що здійсниться з нами в майбутньому.
Ґабріеля розсердила барвиста вульгарність цієї теології і, нехтуючи всіма правилами етикету, він перестав стримуватися:
Найжахливіше, що це поза досяжністю, з цим неможливо боротися!
Ага підійшов до зневіреного гостя і міцно стиснув його руки.
Не забувай, друже, що нечестивці з того «Комітету» представляють лише незначну меншість. Наш народ дуже добрий. І якщо все ж десь проливається кров, то в цьому ви винні не менше за них. До того ж в текке, в монастирях, живе чимало божих людей. Невпинно вправляючись у святому зикрі, вони змагають за чистоту майбутнього. Або вони переможуть, або все загине. Відкриюся тобі: я їду в Анатолію та Стамбул у справі вірменів. Тому прошу тебе, здайся на милість Божу.
Маленькі руки старого мали особливу силу, вони заспокоювали.
Ти маєш рацію, я тебе послухаю. Найкраще для нас принишкнути в Йогонолуку і не рушати з місця до кінця війни.
Але ага не випускав рук гостя.
Пообіцяй мені нічого не розповідати про все це вдома. Та й що з того? Якщо все залишиться по-старому, ти тільки марно налякаєш людей. Якщо ж трапиться якась неприємність, зайві хвилювання цим людям ні до чого. Сподівайся і мовчи!
При прощанні він наполегливо повторив:
Чекай і мовчи Ти не побачиш мене багато місяців. Але памятай, що весь цей час я буду намагатися вам допомогти. Твої рідні зробили мені багато добра. І нині Бог сподобив мене, в мої роки, їм віддячити.
Розділ третій
Еліта Йогонолука
Дорога назад була довгою. Кінь ішов ступом, Ґабріель лише зрідка пускав його клусом. До того ж він забув звернути вчасно на коротшу дорогу, що йде уздовж Оронта. Тільки побачивши далеко на горизонті море по той бік розсипаних кубиками будинків Суедії й Ель-Ескеля, вершник прокинувся від задуми та круто повернув на північ, до долини, де лежать вірменські селища. Займалися довгі весняні сутінки, коли вершник виїхав на дорогу, якщо можна так назвати жалюгідний путівець, що зєднував сім сіл. Йогонолук лежав десь приблизно посередині. Щоб до настання ночі потрапити додому, Ґабріелю треба було перетнути південні селища Вакеф, Кедер-біг, Аджи-Абіблі, втім, це навряд чи вдалося б. Але той і не поспішав.
У цей час у селах Муса-Дага панувало пожвавлення. Народ юрмився біля будинків. Ласкаве тепло недільного вечора зближувало людей. Тіла, очі, слова все тягнулося один до одного, і щоб повніше відчути радість життя, людям хотілося і потеревенити про сімейні справи і, як заведено, поскаржитися на важкі часи. Збиралися купками, за віком і статтю. Похнюплено стояли статечні жінки, з гідністю трималися осторонь святково одягнені молодиці, пересміювались дівчата дзенькали намистом, виблискували бездоганними зубами. Ґабріеля вразила безліч придатних для військової служби, але не призваних до армії хлопців. Парубки сміялися, горланили, немов і не було на світі Енвера-паші. У виноградниках і фруктових садах гугняво і млосно дзеленчав тар вірменська гітара. Якісь старанні працівники готували до завтрашнього дня свій робочий інструмент.
У Туреччині сонячний захід означає кінець дня. Закінчується день, закінчується і недільний відпочинок. Старанним трударям хотілося ще щось перед сном вдіяти. Села ці можна було б називати не турецькими за назвами, а відповідно до ремесла, яким їхні мешканці займалися. Виноград і фрукти розводили тут усі, хліб майже зовсім не сіяли. Але славу цим селам принесли їхні вправні майстри. Аджи-Абіблі, наприклад, можна назвати різьбярським селом: майстри тут виготовляли з твердого дерева і кістки не тільки чудові гребені, люльки, мундштуки для цигарок та інші предмети буденного вжитку, але й вирізали розпяття, фігурки Богородиці і святих, на які був попит навіть в Алеппо, Дамаску та Єрусалимі. Ці різьблені роботи, несхожі на грубі вироби селян-аматорів, вирізнялися своєрідністю, породжені звісно ж тим, що майстри, котрі їх зробили, мешкали в тіні Муса-Дага.
А от село Вакеф було помережане. Тому що витончені скатертини та носовички, виткані тамтешніми мереживницями, знаходили покупців навіть у Єгипті. Правда, самі майстрині про це й гадки не мали, бо збували свій крам на антіохійському ринку, та й то не частіше, ніж двічі на рік.
Про Азіру досить сказати, що це селище-шовковиця, тут розводять шовкопрядів. А в Кедер-бігу шовк тчуть, тому і село могло називатися Ткачі шовку. У Йогонолуку ж і Бітіасі двох найбільших селищах процвітали всі ці ремесла. Зате Кебусія, загублене і найпівнічніше село, було «Пасічним». «Мед із Кебусії найкращий у світі, подейкував Багратян, іншого такого не знайти». Бджоли добували цей нектар із самого єства Муса-Дага, того, що складає чарівну його благодать, яка звеличує його над усіма журливими шпилями навколишніх гір.
Чому саме Муса-Даг посилав незліченні струмки в море, куди вони падали вуалевими каскадами? Чому Муса, а не якась там мусульманська гора, хоча б Наулі-Даг або Джебель-Акра? Погодьтеся, це схоже на диво! Чи то справді богиня води, розгнівавшись на сина пустелі мусульманина, покинула в нікому не відомі стародавні часи його голі, спраглі вологи вершини заради християнської гори і щедро обдарувала її своєю милістю? Заткані квітами луки на родючих схилах Муса-Дага, розлогі пасовиська на його складчастому хребті, виноградники, абрикосові й апельсинові сади, що ліпляться до його підніжжя, дуби та платани в балках, наповнених темною говіркою вод, кущі рододендрона або квітучий мирт та азалія, що спалахують раптовою радістю в потаємних куточках, тиша, збережена янголами, що навіває сон чабанам та отарі, все тут відрізнялося від решти Малої Азії, що стогне від безводдя та безпліддя, цієї кари за первородний гріх. Через маленьку неточність у світоустрої Творця, допущену по доброті серця одним недбайливим херувимом, патріотом Землі, Мусадазькій окрузі дісталися вершки раю, його чудовий відблиск і неземна насолода. Вони саме тут, на Ірійському узбережжі, а не нижче, в Країні між чотирьох рік, куди схильні помістити сад Едему географи, коментатори Біблії.
Певна річ, добра дещиця благодаті, посланої горі, дісталася і її семи селам. Наскільки ж не йдуть у порівняння з ними жалюгідні селища, які траплялися Ґабріелю на шляху рівниною! Тут, на горі, не було глинобитних халуп, схожих швидше на прибиту до берега купу мулу, в якому викопали темну нору, де туляться разом люди і худоба. Будинки на Муса-Дагу найчастіше будувалися камяні, і в кожному було по кілька кімнат. Навколо зовнішніх стін маленькі веранди. Двері та вікна сяяли чистотою. Лише в небагатьох садибах вікна, як це звично на Сході, виходили не так на вулицю, як у двір. У густій тіні, яку відкидав на землю Дамладжк, панували доброзичливість до людей і процвітання. А по той бік тіні починалася пустеля. Тут виноград, фрукти, шовковиця, тераси над терасами, там рівнина з одноманітними полями, засіяними кукурудзою чи бавовною, між якими, як шкіра жебрака крізь лахміття, часом проступав голий степ.
Однак справа була не тільки в благословенній горі. Навіть зараз, через півстоліття, відчувалася енергія дідуся, Аветіса Багратяна, або, вірніше любов цього підприємливого чоловіка, яку він без залишку віддав клаптику рідної землі, наперекір усім спокусам світу. І тепер його онук із зацікавленням дивився на тутешніх людей вони здавалися йому на диво гарними. Побачивши Ґабріеля, люди, котрі стояли купками, замовкали, оберталися обличчям до нього і голосно віталися:
Ваri irikun добрий вечір!
Ґабріель зауважив, а пробі, йому й привиділося: в очах цих людей зажеврів вогник, іскра правдивої подяки, і йому подумалося, що це відноситься не до нього, а до старого благодійника Аветіса Багратяна. Жінки та дівчата проводжали Ґабріеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, маленькі веретенця так і миготіли в їхніх вправних руках.